- •1. Культура як світ діяльності. Артефакти.
- •2. Мистецтво. Риси. Види.
- •3. Основні концепції культури. Сучасні культурологічні концепції
- •4. Види, форми, функції.
- •5. Типи культурної динаміки.
- •6. Історія культури українського народу як один із ланцюгів історії світової культури.
- •7. Визначення поняття "культура" та його багатозначність.
- •8. Хронологічна типологія к-ри.
- •9. Найдавніші свідчення про існування людської культури. Етапи розвитку людського суспільства.
- •10. Культурологічна думка в Україні.
- •11. Значення ісламу для становлення культури народів арабського Сходу.
- •12. Суть християнства та його роль як явища культури
- •13. Середньовічна духовна культура.
- •14. Роль церкви як домінанти духовного життя середньовічної культури
- •15. Культурна спадщина "Середніх віків".
- •16. Особливості розвитку, етапи формування й становлення культури.
- •17. Імперія Карла Великого й формування етнокультурної спільності народів Західної Європи.
- •Основні риси культури Середньовіччя.
- •Візантійська культура та її значення для розвитку культури Київської Русі.
- •Періодизація історії української культури.
- •Особливості культури Нового часу.
- •22. Шумеро-вавилонська культура, її роль і значення в історії людства.
- •Характерні риси й особливості епохи Відродження.
- •Романізація культури й мистецтва у Західній Європі. "Каролінгське відродження".
- •Головні риси Північного Відродження та його ідеологія.
- •26. Витоки та основні засади Просвітництва
- •27. Міста й монастирі та їх значення для розвитку культури західноєвропейського Середньовіччя
- •28. Культура в епоху промислового перевороту та соціальних зрушень. Еволюція національних культур.
- •29. Романтизм як ідейно-художня течія у світовій літературі та мистецтві.
- •30. Міфологія – основа філософії й релігії Стародавньої Греції.
- •31. Особливості індійської культури. Індійська міфологія й література.
- •32. Характерні особливості культури Стародавнього Китаю.
- •33. Культура античного світу, її характерні риси й особливості.
- •34. Роль і значення античної культури у світовій цивілізації.
- •35. Етапи розвитку культури Стародавньої Греції.
- •36. Культура первісного суспільства як історичний тип.
- •38. Культура Стародавнього Сходу, її вплив на розвиток світового та вітчизняного культурного процесу. Найдавніші центри людської цивілізації.
- •39. Культура Стародавнього Єгипту, її роль і значення в історії людства
- •40. Формування нових світоглядних орієнтирів у Західній Європі XVII-XVIII ст. Утвердження абсолютизму.
- •41. Києво-Могилянська академія та її значення у культурному житті православного християнського світу.
- •42. Формування вірувань і культової свідомості у первісних людей.
- •43. Досягнення ісламської культури.
- •44. Поширення друкарства на Україні та його значення для розвитку національної культури.
- •45. Язичницькі вірування східних слов’ян
- •46. Освіта у Західній Європі. Перші університети.
- •47. Полемічна література й причини її виникнення в українській літературі.
- •48. Особливості реалізму.
- •49. Реформація та контрреформація. Передумови становлення та розвитку протестантської культури.
- •50. Особливості та характерні риси художнього стилю бароко. Рококо.
- •51. Пам’ятки стародавньої культури та мистецтва в Україні
- •52. Становлення та розвиток жанрів українського фольклору, його мотиви й персонажі у творах літератури та мистецтва.
- •53. Основні напрями розвитку української культурологічної думки.
- •54. Класицизм як стиль і напрямок у літературі та мистецтві xvіі – початку хіх ст.
- •55. Буддизм та його значення для культури народів Південно-Східної й Центральної Азії.
- •56. Основні тенденції розвитку культури хх ст. Та її культурно-історична специфіка.
- •57. Основні напрями модернізму.
- •58. Постмодерн як широка течія в культурі на межі хх-ххі ст.
- •59. Класицизм та його естетичні засади. Раціоналізм.
- •60. Провідні стилі у мистецько-культурному житті хх ст.
- •61. Православні церковні братства на Україні та їх роль у розвитку національної культури.
- •62. Острозький науково-просвітницький і культурний центр та його значення для розвитку української культури.
- •63. Стиль бароко в українській культурі та його особливості.
- •64. Місце культури Київської русі в історії української культури.
- •65. Українське театральне мистецтво XVII-XVIII ст. (шкільний театр, вертеп).
- •66. Язичницькі вірування східних слов’ян.
- •67. Хрещення Русі та його значення для розвитку давньоруської культури.
- •68. Козацько-старшинські літописи, їх значення для розвитку української культури.
- •69. См. 64 билет
- •70. Реалізм як історично конкретна форма художньої свідомості.
- •71. Фундатори нової української літератури в Галичині. "Руська трійця".
- •72. Етапи розвитку вітчизняної культури радянського періоду в другій половині хх ст.
- •73. Новаторські пошуки в галузі українського театрального мистецтва.
- •74. Характерні риси імпресіонізму.
- •75. Ідеологізація мистецтва як характерне явище культури хх ст.
- •76. Національно-культурне життя в Україні після проголошення незалежності.
- •77. Формування нової соціокультурної дійсності на рубежі хх-ххі ст.
- •78. "Хрущовська культурна відлига" та її значення. "Шістдесятники".
- •79. Політика українізації політичного керівництва срср (1923-1933) та її значення для розвитку національної культури.
- •80. Особливості культури хх ст.
- •81. Основні напрями розвитку сучасної культури.
- •82. Радянська культура та проблеми національно-культурного життя в Україні у 1960-1980-ті рр. Хх ст.
- •83. "Масова культура" – характерне явище хх ст.
- •84. Виникнення кіномистецтва, його роль і значення в культурі хх століття. Українське "поетичне кіно".
- •85. Діалог національних культур в Україні як чинник стабільності політичного життя.
- •86. Особливості сучасної української культури ( дивись 76 питання)
- •87. Соціалістичний реалізм – провідний метод розвитку літератури й мистецтва Радянської України.
- •88. Особливості розвитку української культури у хх ст.
- •89. Шляхи розвитку української культури в 1920-1930-х рр. Хх ст.
- •90. Творчість "шістдесятників" та її значення для подальшого розвитку української культури.
53. Основні напрями розвитку української культурологічної думки.
Завдання української культурології полягало в осмисленні культурно-історичного процесу розвитку української культури. Це питання виникло на початку ХІХ століття, в епоху романтизму, коли з боку прогресивної частини інтелігенції було виявлено посилений інтерес до народної творчості та культури. Однак перші положення про культуру заклав ще Григорій Савич Сковорода (1722-1794). Він розробив принципи символічного трактування культури, уявляючи як три світи: людська спільнота й світ окремої людини, світ природи ("макрокосм") та "світ символів" (або Біблія). Все в світі має "зовнішню" (або матеріальну натуру), і "внутрішню" (або духовну натуру), які являють собою дуалістичний світ вічного і тлінного, доброго й злого, піднесеного та приниженого.
Діячі "Кирило-Мефодіївського братства" проголосили тезу про унікальність кожної національної культури та її етноцентричний характер. Історик Микола Іванович Костомаров у своїй статті "Дві руські народності" (1861) стверджував, що в древності на Русі існували південноруська, сіверська, великоруська, білоруська, псковська та новгородська народності зі своїми власними культурами.
Ідею єдиної руської культури трьох братніх слов’янських народів проводили у своїй творчості члени "Руської трійці" в Галичині (середина ХІХ ст.). У передмові до збірника народних пісень "Русалка Дністрова" (1837) зокрема зазначалося: "Нарід Руський оден з головних поколень Славяньских меж ними, роскладаєся по хлебородных окрестностьох з поза гір Бескидских за Дон. Він найширше задержеу у своех поведенках, песньох, обрядах, казках, прислівйох все, що єму передвецькі деди спадком лишили...".
Основоположником психологічного напряму у вітчизняній культурології був член-кореспондент Петербурзької Академії Наук Олександр Опанасович Потебня (1836-1891), який розробляв питання теорії словесності, фольклору, етнографії, загального мовознавства, фонетики, граматики й семасіології слов’янських мов. Він зазначав, що всі мови мають невичерпні внутрішні можливості для розвитку, однак мову нації визначає мова школи, мову школи – потреби виробництва, які формують мовний еквівалент нації.
На рубежі ХІХ – ХХ століття, в епоху промислового перевороту та радикальних соціальних зрушень, коли культура стає засобом політичної й ідеологічної боротьби, виникає теорія двох культур у єдиній національній культурі. В українській культурі простежувалися дві протилежні напрями: революційно-демократичний і націонал-ліберальний. Перший представляли Т.Шевченко, Марко Вовчок, Панас Мирний, І.Франко та інші. Вони визнавали, що в кожній національній культурі присутні елементи демократичної й соціалістичної культури та елементи культури правлячих класів. Представники другого напряму, до якого належали М.Костомаров, І.Огієнко, М.Грушевський, стояли на позиціях безкласовості й безбуржуазності української культури. На думку професора М.Грушевського, її суть полягала в автохтонності українського народу, предками якого начебто було населення, що з найдавніших часів проживало на території сучасної України3. У роки радянської влади було зроблено висновок про нову соціалістичну культуру, соціалістичну за формою, національну за змістом, інтернаціоналістську за характером.
Наступний етап у розвитку української культурології пов’язаний із становленням України як самостійної держави. Нині виділилося декілька напрямів дослідження: традиційна історична культурологічна школа, філософія культури, соціологія культури, психологія культури.
Головне завдання історичної культурологічної школи полягає у тому, щоб дати конкретні знання про той чи інший тип культури. Вона намагається не тільки пояснити, скільки виявити та описати факти, події й досягнення культури, виділяючи в ній найвизначніші пам’ятки, імена авторів і творців. До історичної культурології тісно примикає лінгвістична культурологія, що вивчає культуру через призму мови й літератури.
Загальною теорією української культури є філософія культури. Її завдання полягає в осмисленні й поясненні культури через її найзагальніші та найістотніші риси. Філософія культури досліджує сутність культури, її відмінності від природи, співвідношення з цивілізацією та іншими явищами. Предметом її вивчення є структура, функції та роль культури в житті людини й суспільства. Філософія культури спрямована на виявлення провідних тенденцій в еволюції культури, на розкриття причин її кризових явищ.
Соціологія культури досліджує функціонування культури або в цілому, або наявні в ній субкультури – масову та елітарну, міську та сільську, жіночу та молодіжну. Вона вивчає зрушення і зміни, що відбувалися в культурі, їхню динаміку, реакцію на ці зміни тих чи інших верств суспільства та суспільних інституцій.
Психологія культури вивчає особистісне ставлення до культури, своєрідність духовного насичення людини в рамках певного культурного простору. На основі соціально-психологічних досліджень психологія культури виділяє культурно-історичні типи особистості, характерні для певного соціуму.
Головне завдання історичної культурологічної школи полягало у тому, щоб дати конкретні знання про той чи інший тип культури. Вона намагалася не тільки пояснити, скільки виявити та описати факти, події культури.
Загальною теорією української культури була філософія культури. Її завдання полягало в осмисленні й поясненні культури через її найзагальніші й найістотніші риси. Соціологія культури досліджувала функціонування культури загалом, або наявні в ній субкультури – масову та елітарну, міську та сільську і т.д. Психологія культури вивчала особистісне ставлення до культури, своєрідність духовного насичення людини в рамках культурного простору.
За нових умов розвитку, українська культурологія долає жанровість у висвітленні національної культури, переглядається періодизація та співвідношення з європейською й світовою куль-турою. Відомі українські культурологи Я.Ісаєвич, А.Макаров, В.Овсійчук, М.Попович, В.Смолій та ін. розглядають українську культуру із засадних принципів світової культурологічної думки.
Українська культурологічна думка за кордоном. Зарубіжні представники української культурології, поділяючи концепцію професора М.Грушевського, не відійшли від хронологічного принципу у висвітленні української культури. Так, Д.Антонович та І.Крип’якевич, поділивши її на матеріальну та духовну, виступали проти замкнутості національної культури, визначаючи існування загальнолюдської світової культури. В той же час у ХХ ст., коли активізувалися рухи народів до національного самовизначення, здобула популярність лінгвістична теорія, авторами якої вважаються М.Грушевський та І.Огієнко. Абсолютизуючи роль національної мови, вони вважали її єдиним провідним чинником збереження, утвердження й виживання національної спільноти, що є консолідуючою силою єднання нації не лише в самій країні, а й за рубежем. Так, І.Огієнко висунув ідею "рідномовної політики", в основу якої було покладено положення про державну мову провідної нації, про вільний розвиток культур національних меншин, про єдність материнської культури з культурою еміграції через сприяння розвитку соборної літературної мови через широке застосування її урядовими й освітніми закладами, в тому числі й церквою. Релігійна концепція української культурології була представлена греко-католицьким митрополитом Андрієм Шептицьким (1861-1944); передбачала інкорпорацію української культури в західну через включення православних віруючих у греко-католицьку церкву, підпорядковану Ватикану.