53. Основні напрями розвитку української культурологічної думки.

Завдання української культурології полягало в осмисленні культурно-історичного процесу розвитку української культури. Це питання виникло на початку ХІХ століття, в епоху романтизму, коли з боку прогресивної частини інтелігенції було виявлено посилений інтерес до народної творчості та культури. Однак перші положення про культуру заклав ще Григорій Савич Сковорода (1722-1794). Він розробив принципи символічного трактування культури, уявляючи як три світи: людська спільнота й світ окремої людини, світ природи ("макрокосм") та "світ символів" (або Біблія). Все в світі має "зовнішню" (або матеріальну натуру), і "внутрішню" (або духовну натуру), які являють собою дуалістичний світ вічного і тлінного, доброго й злого, піднесеного та приниженого.

Діячі "Кирило-Мефодіївського братства" проголосили тезу про унікальність кожної національної культури та її етноцентричний характер. Історик Микола Іванович Костомаров у своїй статті "Дві руські народності" (1861) стверджував, що в древності на Русі існували південноруська, сіверська, великоруська, білоруська, псковська та новгородська народності зі своїми власними культурами.

Ідею єдиної руської культури трьох братніх слов’янських народів проводили у своїй творчості члени "Руської трійці" в Галичині (середина ХІХ ст.). У передмові до збірника народних пісень "Русалка Дністрова" (1837) зокрема зазначалося: "Нарід Руський оден з головних поколень Славяньских меж ними, роскладаєся по хлебородных окрестностьох з поза гір Бескидских за Дон. Він найширше задержеу у своех поведенках, песньох, обрядах, казках, прислівйох все, що єму передвецькі деди спадком лишили...".

Основоположником психологічного напряму у вітчизняній культурології був член-кореспондент Петербурзької Академії Наук Олександр Опанасович Потебня (1836-1891), який розробляв питання теорії словесності, фольклору, етнографії, загального мовознавства, фонетики, граматики й семасіології слов’янських мов. Він зазначав, що всі мови мають невичерпні внутрішні можливості для розвитку, однак мову нації визначає мова школи, мову школи – потреби виробництва, які формують мовний еквівалент нації.

На рубежі ХІХ – ХХ століття, в епоху промислового перевороту та радикальних соціальних зрушень, коли культура стає засобом політичної й ідеологічної боротьби, виникає теорія двох культур у єдиній національній культурі. В українській культурі простежувалися дві протилежні напрями: революційно-демократичний і націонал-ліберальний. Перший представляли Т.Шевченко, Марко Вовчок, Панас Мирний, І.Франко та інші. Вони визнавали, що в кожній національній культурі присутні елементи демократичної й соціалістичної культури та елементи культури правлячих класів. Представники другого напряму, до якого належали М.Костомаров, І.Огієнко, М.Грушевський, стояли на позиціях безкласовості й безбуржуазності української культури. На думку професора М.Грушевського, її суть полягала в автохтонності українського народу, предками якого начебто було населення, що з найдавніших часів проживало на території сучасної України³. У роки радянської влади було зроблено висновок про нову соціалістичну культуру, соціалістичну за формою, національну за змістом, інтернаціоналістську за характером.

Наступний етап у розвитку української культурології пов’язаний із становленням України як самостійної держави. Нині виділилося декілька напрямів дослідження: традиційна історична культурологічна школа, філософія культури, соціологія культури, психологія культури.

Головне завдання історичної культурологічної школи полягає у тому, щоб дати конкретні знання про той чи інший тип культури. Вона намагається не тільки пояснити, скільки виявити та описати факти, події й досягнення культури, виділяючи в ній найвизначніші пам’ятки, імена авторів і творців. До історичної культурології тісно примикає лінгвістична культурологія, що вивчає культуру через призму мови й літератури.

Загальною теорією української культури є філософія культури. Її завдання полягає в осмисленні й поясненні культури через її найзагальніші та найістотніші риси. Філософія культури досліджує сутність культури, її відмінності від природи, співвідношення з цивілізацією та іншими явищами. Предметом її вивчення є структура, функції та роль культури в житті людини й суспільства. Філософія культури спрямована на виявлення провідних тенденцій в еволюції культури, на розкриття причин її кризових явищ.

Соціологія культури досліджує функціонування культури або в цілому, або наявні в ній субкультури – масову та елітарну, міську та сільську, жіночу та молодіжну. Вона вивчає зрушення і зміни, що відбувалися в культурі, їхню динаміку, реакцію на ці зміни тих чи інших верств суспільства та суспільних інституцій.

Психологія культури вивчає особистісне ставлення до культури, своєрідність духовного насичення людини в рамках певного культурного простору. На основі соціально-психологічних досліджень психологія культури виділяє культурно-історичні типи особистості, характерні для певного соціуму.

Головне завдання історичної культурологічної школи полягало у тому, щоб дати конкретні знання про той чи інший тип культури. Вона намагалася не тільки пояснити, скільки виявити та описати факти, події культури.

Загальною теорією української культури була філософія культури. Її завдання полягало в осмисленні й поясненні культури через її найзагальніші й найістотніші риси. Соціологія культури досліджувала функціонування культури загалом, або наявні в ній субкультури – масову та елітарну, міську та сільську і т.д. Психологія культури вивчала особистісне ставлення до культури, своєрідність духовного насичення людини в рамках культурного простору.

За нових умов розвитку, українська культурологія долає жанровість у висвітленні національної культури, переглядається періодизація та співвідношення з європейською й світовою куль-турою. Відомі українські культурологи Я.Ісаєвич, А.Макаров, В.Овсійчук, М.Попович, В.Смолій та ін. розглядають українську культуру із засадних принципів світової культурологічної думки.

Українська культурологічна думка за кордоном. Зарубіжні представники української культурології, поділяючи концепцію професора М.Грушевського, не відійшли від хронологічного принципу у висвітленні української культури. Так, Д.Антонович та І.Крип’якевич, поділивши її на матеріальну та духовну, виступали проти замкнутості національної культури, визначаючи існування загальнолюдської світової культури. В той же час у ХХ ст., коли активізувалися рухи народів до національного самовизначення, здобула популярність лінгвістична теорія, авторами якої вважаються М.Грушевський та І.Огієнко. Абсолютизуючи роль національної мови, вони вважали її єдиним провідним чинником збереження, утвердження й виживання національної спільноти, що є консолідуючою силою єднання нації не лише в самій країні, а й за рубежем. Так, І.Огієнко висунув ідею "рідномовної політики", в основу якої було покладено положення про державну мову провідної нації, про вільний розвиток культур національних меншин, про єдність материнської культури з культурою еміграції через сприяння розвитку соборної літературної мови через широке застосування її урядовими й освітніми закладами, в тому числі й церквою. Релігійна концепція української культурології була представлена греко-католицьким митрополитом Андрієм Шептицьким (1861-1944); передбачала інкорпорацію української культури в західну через включення православних віруючих у греко-католицьку церкву, підпорядковану Ватикану.