13. Середньовічна духовна культура.

Культура середньовіччя – європейська культура в період з V по XVII ст. (умовно поділяється на три етапи: культура ран­нього середньовіччя V-X ст.; середньовічна культура XІ-XIII ст.; культура пізнього середньовіччя XIV-XVII ст.). Початок серед­ньовіччя співпав з відмиранням еллінсько-класичної, античної культури, і врешті-решт її відродженням у Новий час. Відмінною особливістю середньовічної культури була ієрархічна вертикаль, в якій соціальні взаємини сеньйора і васала будувались за прин­ципом домовленості, сімейних зв’язків, особливої відданості та покровительства.

В ранньому Середньовіччі (VI —VIII ст.) у більшості країн Західної Європи ще зберігалися традиції античної духовної культури. Загалом для середньовічної культури Західної Європи характерне прагнення до універсальності, вона по-своєму об'єднала культурну спадщину попередніх цивілізацій з соціальним і духовним досвідом власної історії, залишаючи наступним епохам різноманітні ідеологічні системи та величні художні ансамблі.

Домінантою духовного життя середньовіччя була релігія, яка захищала роль церкви як найважливішого інституту культури. Цер­ква була також світською силою – в особі папства, що намагалось панування над усім християнським світом. Завдання церкви було достатньо складним: зберігати культуру вона могла лише стаючи більш світською, у той час як розвивати культуру можна було лише шляхом поглиблення її релігійності.

Середньовічна людина була схильна керуватися у житті не стіль­ки логічними міркуваннями, скільки догматичними установлення­ми. Вона більше довіряла таємничим знакам і символам, містичним провидінням і розповідям, аніж самостійному критичному мислен­ню. Уся природа здавалась їй символом вищого невидимого світу. Символом всесвіту вважався церковний храм – "дім Божий", купол якого сприймався як небесна сфера, портал – як "небесні воро­та" тощо. Таємний символічний смисл надавався окремим речам і магічним діям. Вважалось, що зображені речі чи виголошені слова мають особливу чудодійну силу. Так, уже у ранніх християн особ­ливою увагою користувалось зображення риби – з тієї причини, що на грецькій мові слово риба складається із букв, з яких починається п’ять слів: Ісус Христос, син божий, спаситель. Люди жили у атмос­фері чуда, що сприймалось ними як реальність. Самостійно мисляча особистість була розвинута відносно слабо, колективна свідомість домінувала над індивідуальною.

Церква категорично осуджувала античний культ тіла, як гріхов­ний, вимагаючи піклуватися про душу, а не про тіло. Замість цього вона проголошувала культ аскетизму, який став характерною рисою середньовічної культури. Прославлялися пустельники, які відмов­лялись від будь-яких чуттєвих задоволень. Особливо гріховними вважались сексуальні насолоди – середньовічна церква визнавала їх лише заради народження дітей. Вже сам вигляд оголеного тіла викликав у віруючих обурення. Середньовічний ідеал краси проти­лежно відрізняється від того, який постає перед нами у грецьких статуях: худа, плеската постать з тонкими руками і ногами, вузькими опущеними плечима і виснаженим обличчям, на якому виділяються очі, спрямовані кудись у невідомий духовний світ.

Шанобливе відношення до грецької науки і заперечення антич­ної чуттєвості; християнське милосердя і жорсткі переслідування єретиків і язичників; витончені богословсько-схоластичні дискусії про таємниці християнського вчення і непроглядне неуцтво на­роду, для якого ця мудрість не мала абсолютно ніякого значення; варварська зневажливість до людської особистості і християнське піклування про спасіння душі – все це зумовило зміст релігійної свідомості в епоху Середньовіччя.

Середньовічна наука виступає як осмислення догматів, поданих у Біблії. На думку церковних ідеологів, гріховним є будь-яке знання, якщо воно не має за мету пізнання Бога. Одночасно формується схоластичний ідеал знання, в якому високого статусу набувають ра­ціональне знання і логічний доказ, знову таки поставлені на службу церкві.

Разом з тим розвитку науки сприяло її зближення з викладанням, що призвело до формування у XI-XII ст. системи освіти. Виникає велика кількість перекладів з арабської і грецької мов – книг з ма­тематики, астрономії, медицини тощо. У цей час відкриваються вищі школи, а потім університети (на поч. XIII ст. – Болонья, Париж, Оксфорд, Монпельє). До 1300 р. у Європі існувало 18 університетів, які перетворилися на важливі культурні центри. Університети пізньо­го середньовіччя будувались за Паризьким зразком, з обов’язковими "класичними" факультетами: мистецтв, теології, права і медицини.

В пізнє Середньовіччя Європа стає на шлях технічного прогре­су: був винайдений годинник, з’явилось дзеркало, окуляри та ін., проводились різні медичні досліди. Одночасно удосконалювалось ремісництво, розпочали застосовувати водяні та вітряні млини, були розроблені нові конструкції піднімачів для будівництва храмів тощо, з’явились перші парові машини. Усе це започаткувало матеріальну базу для виникнення "нової" Європи.

Відповідно змінювалось і духовне життя суспільства, художня література набула більш світського характеру, стала набирати силу тенденція звернення до земного життя. Особливим феноменом культури середньовіччя стає лицарська література. Трубадури го­ворили про пригоди, кохання, перемоги. Розвивається епос ("Пісня про Роланда", "Пісня про Нібелунгів"). Зростаючу увагу до людини, її пристрастей блискуче змальовано Данте Аліг’єрі у "Божественній комедії", де він показав грішників як людей, які сумують за земним життям.

У середині першого тисячоліття відбувається синтез романської художньої спадщини та християнських основ європейського мисте­цтва. Його основним видом до XV ст. стала архітектура, вершина якої католицький собор. З кінця XIII ст. у зв’язку з виникненням великих міст головним архітектурним стилем стає готика.

Валивою рисою є традиціоналізм, ретроспективність.

Третя риса — символізм, коли текст (Біблія) дає привід для міркувань, тлумачень.

Четверта: риса — дидактизм. Діячі середньовічної культури — насамперед проповідники, викладачі богослов'я. Звідси особлива увага приділяється формам інтелектуальної діяльності — дискусіям, мистецтву аргументації, зв'язкам вчителів і учнів.

Шостою рисою, є рефлексивність, психологічна самозаглибленість середньовічної духовної культури.