16. Особливості розвитку, етапи формування й становлення культури.

Культура стала предметом дослідження з моменту виникнення філософії, однак виділення культури як специфічної сфери знання відбулося у добу Нового часу і пов’язане з філософськими концепціями історії Дж. Віко й І.Г. Гердера та Г.В.Ф. Гегеля. Професійне вивчення культури стало актуальним в XX ст. Про це першим сказав американський вчений Л. Вайт, і він же запропонував назву нової дисципліни.

Отже, культурологія – молода наукова дисципліна. І спочатку Л. Вайт назвав культурологією поєднання теоретичних основ антропології та етнології з філософським аналізом культури. Пізніше до згаданих наук приєдналися етнографія, психологія, соціологія, лінгвістика та ін. Культурологія ніби об’єднала всі гуманітарні дисципліни під одним дахом.

Поняття "культура" – латинського походження, буквально означає обробку, догляд, обробіток. У класичній давнині воно вперше було зафіксоване в праці Марка Порція Катона "De agri cultura" (ІІІ ст. до н.е.), присвяченій турботам землевласника, який обробляв землю з використанням рабської праці.Слово "культура" набуло багатозначності у знаменитого римського оратора і публіциста Ціцерона. У одному з своїх листів він говорить про "культуру духу", тобто про розвиток розумових здібностей, що є гідним завданням для вільної людини і дається завдяки заняттям філософією.

Зігравши роль універсальної мови у середньовічній Європі, латинь донесла до нас слово "культура", вживалося воно тільки у словосполученнях і означало ступінь майстерності в якій-небудь галузі, придбання розумових навичок (наприклад, cultura juris – вироблення правил поведінки, cultura scientiae – засвоєння науки, cultura literarum – вдосконалення письма). Така різноманітність контекстів вживання слова "культура" не пройшла безслідно. До XVIII ст., згідно з висновками лінгвістів слово "культура" стало окремою, самостійною лексичною одиницею, що означала обізнаність, освіченість, вихованість – все те, що і зараз ототожнюють з культурністю. Як його синонім, використовувалося також поняття "цивілізація". Завдяки зусиллям філософів і істориків, за останні три сторіччя скромне латинське слово увійшло у всі європейські мови, набуло універсального значення, перетворилося на філософське поняття і стало об’єктом наукових досліджень.

У період від Ренесансу до Просвітництва сформувалася теорія про можливості людини, покликаної змінювати й удосконалювати світ за допомогою власного розуму. Так виникло світське уявлення про культуру як реалізацію людського розуму. Але це твердження містило у собі протиріччя, оскільки нічого не говорилося про прогрес розвитку самого людського розуму.

XX століття виявило обмеженість як класичної, так і некласичної точок зору. Класичної – не лише у суспільствознавстві, а й у природничих науках (у квантовій фізиці результати вимірів принципово залежать не лише від об’єктів спостереження, а й від суб’єкта – приладу, за допомогою якого вони отримуються). З другого боку, катастрофічні наслідки беззастережної суб’єктивної активності у намаганні підкорити природу (екологічні проблеми) або цілі народи (дві світові війни) довели згубність необмеженої екстраполяції некласичної методології у діяльності суспільства. Отже, виникла критична ситуація невпевненості у доцільності використання традиційних методологічних засобів узагалі. Так з’явився постмодернізм з його всезагальною критикою попередніх практик, загальних тверджень, способів життя і цінностей. Постмодерністський шок поставив на межу краху людську культуру як ціле. Він істотно зумовлює специфіку спроб дати методологічну раду проблемам подальшого розвитку людської цивілізації і культури на межі XX-XXI ст.

У другій половині ХІХ століття його аналіз здійснювався в рамках науково-концептуальних напрямів культури, які стали фундаментальною основою культурології. Із зростанням духовної кризи людського суспільства, незважаючи на видимі успіхи сучасної цивілізації, між природним середовищем та людиною постала колосальна техногенна перепона, що призвела до дисгармонії свідомості та людського духу. Блага цивілізації й потреби духовного розвитку сучасної людини перебувають у постійній конфронтації.

Періодизація історії світової культури

Найпоширеніший тип періодизації — лінійна періодизація, під якою розуміють розчленування історико-культурного розвитку на відрізки, коли кожний наступний відрізок безпосередньо виростає з попереднього і має рівне з ним історичне значення. Світова культура поділяється на такі усталені хронологічні відрізки:

культуру первісного суспільства (до 4 тис. років до н. е.),

культуру Стародавнього світу (4 тис. до н. е - 5 ст. н. е.),

культуру Середньовіччя (5-14 ст., див. також Європейська культура Середньовіччя);

культуру Відродження, або Ренесансу (14—16 ст.);

культуру Нового часу (кінець 16—19 ст.), що розпадається на три епохи — Реформації (початок 17 ст.), Просвітництва (17—18 ст.) та культуру 19 століття;

культуру Новітнього часу (кінець 19—20 ст.).