1. Порівняйте, встановіть спільне та особливе 4 теорій датування виникнення МП.

У питанні про час зародження міжнародного права в доктрині немає одностайності. Існує три версії:

період розвитку міжплемінних відносин (він характеризується вузьким регіоналізмом і локальним обсягом);

одночасно з виникненням держав (у цей період регіоналізм значно розширюється);

середина середньовіччя, конкретно - з Вестфальського миру 1648 р. (у цей період сфера дії міжнародного права ще більш розширюється.

Але є і четверта версія (вельми ортодоксальна), наприклад, І.І.Лукашук, визнаючи, з одного боку, початок розвитку міжнародного права із середини середньовіччя, вважає все-таки, що "реальне загальне міжнародне право склалося лише після 1917 p.", а до цього мова може йти лише про його передісторію (з кінця середніх віків), а все XIX століття він називає періодом розвитку фіктивного міжнародного права.

Виходячи з цього, утворюються наступна періодизація історії міжнародного права:

Міжнародне право стародавнього світу (4 тис. до н.е. - 476 р. н. е.). Цьому періоду відповідає рабовласницький лад суспільно - економічної формації.

476 - 1648 рр. - міжнародне право середніх віків - феодальна суспільно - економічна формація.

1648 - 1917рр. - класичне міжнародне право, характерне становленням капіталістичного способу виробництва.

Міжнародне право ХХ століття : 1917 - кін. ХХ ст.

При вивченні різних теорій і поглядів на право потрібно врахову­вати наступні обставини: по-перше, історичні умови існування права, у яких жив дослідник; по-друге, те, що результат праворозуміння зав­жди залежить від його релігійної, ідеологічної, моральної позиції; по-третє, яка сторона права береться в основу тієї чи іншої концепції.

Залежно від того, що розглядається як джерело правоутворення — держава чи природа людини, розрізняють природно-правову і пози­тивістську теорії права.

Природно-правова теорія. Ідея природного права виникла в Дав­ній Греції і Давньому Римі й пов'язана з іменами Сократа, Аристо­теля, грецьких і римських стоїків, Цицерона, Ульпіана й інших рим­ських юристів. В епоху середньовіччя вона одержала поширення в богословських творах Фоми Аквінського. Однак, як один з основ­них напрямів праворозуміння і самостійної наукової школи, при­родно-правова доктрина склалася в період буржуазних революцій XVII-XVIII ст. у працях таких мислителів, як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Вольтер, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Природно-правова школа у своїх поглядах виходила з існування двох систем права— природного і позитивного. Позитивне— це право, в яко­му виражається державна воля. Піддаючи критиці феодальне право в умовах абсолютизму, представники природно-правової школи вказували на його несправедливість, на те, що закони закріплюють пригноблення людей.

На відміну від позитивного природне право виникає з природи суспільства і людини, людського розуму, загальних моральних прин ципів. Тому воно розумне і справедливе. Основні ідеї пов'язані з не-відчужуваними правами людини, свободою, рівністю, безпекою, опором насильству тощо. Тому позитивне право, що суперечить ви­могам природного, повинне бути замінене на таке позитивне право, яке б ґрунтувалося на ідеях і принципах природного права.

Безперечно, ця теорія володіє значним гуманістичним потенціа­лом. Проте не можна відкидати роль держави у забезпеченні дієвості правових норм, у наданні їм загальнообов'язкового значення.

Позитивістська теорія права (К. Бергбом, Г. Шершеневич) ви­никла як опозиційна "природному праву". На відміну від природ­но-правової теорії, для якої основні права і свободи первинні віднос­но законодавства, позитивізм вводить поняття "суб'єктивне право" як похідне від об'єктивного права, установленого державою. Дер­жава делегує суб'єктивні права і встановлює юридичні обов'язки в нормах права. Позитивізм ототожнює право і закон.

Позитивним тут потрібно визнати можливість установлення ста­більного правопорядку, детального вивчення структури правової норми, підстав юридичної відповідальності, класифікації норм права і нормативних актів, видів інтерпретації. До негативних моментів цієї теорії варто віднести обмеженість розуміння права, неврахуван-ня його природно-правового аспекту.

Залежно від того, у чому вбачалася основа (базовий елемент) пра­ва — норма права, правосвідомість або правовідносини — сформу­валися нормативістська, психологічна і соціологічна теорії.

1. Теорія автолімітації (Єллінек): держава не може замикатись в собі, вона має вступати в МВ, тому вона добровільно йде на сома обмеження;

2. Теорія основної норми (Кельзен): основна норма – pacta sunt servanda – міжнародні зобовязання мають дотримуватись. Кельзен запровадив ідею наднаціональності та був проти державного суверенітету.

3. Концепція «зовнішньодержавного права» (Гегель):абсолютний примат має внутрішнє право, а зовнішньодержавне право – це право зовнішніх зносин держави;

4. Теорія примирительного походження МП – МП виникло задля врегулювання конфліктів.

5. Міжнародно-договірна теорія: МП виникає з укладанням угод: ланцюг угод сягає від давньошумерських договорів до Статуту ООН.

6. Етатичне пояснення виникнення МП має 3 напрямки:

- марксистська концепція походження МП (розвивалась в 20 ст. у напрямі тоталітарного бачення ролі держави у формуванні МП);

- класова теорія (крайній прояв псевдо марксизму в МП, за яким МП – це засіб утвердження гегемонії); Коровін: «МП з’являється разом із появою класового суспільства», а творцем МП є найпередовіший клас.

- власне державницька концепція (розглядала міжнародну право формуючу роль держави на ліберально-гуманістичних засадах):

Філіпсон, Рубіо	МП виникло через необхідність закріплення балансу сил між державами.
Ватсон, Ціглер	Для закріплення результатів війни між державами
Вітон, Бібіков, Сікх	Просто виникнення держав у певному регіоні
Мартенс, Ліст, Анцилотті	Держава має досягти певного рівня економічного, політичного та культурного розвитку, щоб виникло МП.

7. Формаційний підхід: (Василенко, Ушаков) – відправний момент вивчення права має полягати у виясненні формаційної належності останнього і в розкритті його суті відповідно до сутності відповідної суспільно-економічної формації.

Деякі вчені вважають, що на перших етапах МВ, коли в них вступали об’єднання додержавного типу, існувало протоправо для регулювання таких відносин. Натомість з етапу появи вождеств і пізніше з появою державоподібних суспільних утворень і держав можна говорити про виникнення міжнародного протоправа і згодом – права для регулювання МВ. Невідповідність ситуації, в якій виникло МП в стародавній період, уявленням вчених часто спричинювала тлумачення ними стародавнього МП як передправа чи протоправа. Відображення процесу виникнення МП в науці можна знайти теорії «де суспільство, там і право» (ubi societas ibi jus), яка розглядає неминучість появи права для регулювання суспільних відносин. Ця концепція популярна серед західних вчених (Танака, Фіцморіс), проте й радянський вчений Колосов писав, що «якщо виходити з первісного значення поняття МП я права саме у відносинах між народами, то можна вважати, що перші звичаєві норми зародились ще в період первіснообщинного суспільства, до встановлення державності».

2. Сутність критерію державного суверенітету та характеру МП як міждержавного як аргументу обгрунтування та заперечення юр.обов. сили МП.

Не відійшовши від основної тези про те, що основною ознакою міжнародної правосуб’єктності держави є суверенітет, вчені почали більш реалістично дивитися на те, кому він властивий – державі чи державній владі, стверджуючи, що суверенітет є скоріше не ознакою держави, а властивістю державної (публічної) влади. Така позиція принципово змінює загальне сприйняття авторитету теорії Ж.Бодена. В той же час, вона зумовила перегляд попередніх точок зору на сутність, особливості і тривалість утвердження міждержавного права в епоху раннього Середньовіччя.

У Бодена суб’єктом суверенітету є не держава, а конкретні правителі. Ототожнення суверенітету з сукупністю певних прав державної влади він виводить з ознак суверенітету як повноважень монарха, не виходячи за межі повноважень короля Франції. Тому, оскільки монарх, а не держава уособлює в собі суверенітет, «він може відкинути зобов’язання і договори свого попередника, якщо вони не вигідні для держави ...суверен не пов’язаний діями, клятвами і обіцянками свого попередника».

Сьогодні в науці міжнародного права часто зустрічається критика саме цієї тези Бодена. Але при цьому не береться до уваги, що він узагальнив практично всю історію здійснення міжнародної правосуб’єктності правителя від стародавнього часу до ХVI ст. і підвів науку міжнародного права до необхідності усвідомлення того, що вже проявлялося на практиці – все більшого захоплення позицій державою як окремим самостійним гравцем у міжнародно-правових відносинах. М.Палієнко писав: «Ідея абсолютного державного верховенства і разом з тим саме поняття суверенітету знаходить собі юридичне формулювання в знаменитому творі французького юриста Жана Бодена «Les six livres de la Republique» 1576 р., в якому ніби підбивається підсумок попередньому розвитку ідей про державну владу і суверенітет, і разом з тим формулюється вчення про суверенітет, яке послужило основою для наступних вчень про нього. Ідея єдності і безумовного верховенства державної влади, як влади виключної, поняття суверенітету, набирає в нього вперше якісного і юридичного формулювання».

Існує проте погляд, що не Боден, а Ф.Вітторіа «узагальнив і найкраще показав уявлення про суверенітет, що існували в шістнадцятому столітті. В дискусії про появу і межі громадянського суспільства, він відкидав думку, нібито особа, наділена владою в суспільстві, має справжній мандат народу; він спростовує, що влада в суспільстві є звичайною сумою прав, які передаються членами такого суспільства при його утворенні; він обстоював теорію єдності влади в суспільстві на відміну від тих, хто протиставляв владу республіки чи народу і владі правителя держави».

Коли перші європейські купці, мандрівники, посольські делегації та ін. з’явилися на середньовічному Сході, вони там вже зустрілися з загальним переконанням, що лише держава може брати на себе і відповідати за виконання міжнародно-правових зобов’язань. Можна сказати, що саме середньовічний Схід змусив Європу визнати, що міжнародне право може бути лише міждержавним, і поступово переходити на такі самі засади. Ця тенденція на Сході була настільки сильною, що збереглась і до сучасного періоду: коли західні країни виступають за зменшення ролі держави, її суверенітету в міжнародних відносинах за рахунок визнання прав фізичної особи, її статусу як суб’єкта міжнародного права, перший супротив, з яким вони зустрілися йде з боку країн східно-азійського регіону. Останні сьогодні, як в середньовіччі, визнають міжнародне право лише як міждержавне, і заперечують, що його суб’єктами (правотворцями чи правореалізаторами) можуть бути недержавні організації – фізичні особи, транснаціональні корпорації тощо. Те, що Європа пізніше за східні держави перейшла на позиції визнання міжнародного права як міждержавного, свідчить, що ця доктрина з’явилася не в надрах європейської міжнародно-правової думки. Період, коли країни Європи стояли на засадах етатичної концепції в міжнародному праві, був порівняно недовгим (декілька століть), проте протягом цього часу вони обстоювали її найбільш категорично, впроваджуючи її навіть силовими методами. Так, Китай навіть у соціалістичний період, коли його офіційна доктрина визнавала націю, народ, що бореться на незалежність, суб’єктом міжнародного права, не визнавав для себе ніяких, крім міждержавних міжнародно-правових зобов’язань.

Питання природи юридично обов’язкової сили МП – це питання науки, а не практики. Можна назвати лише два випадки негативної відповіді на юридично обов’язкову силу МП. І в обох випадках авторів цієї відповіді не підтримали ні теоретики, ні практики МП. Якщо й на практиці держави не дотримувались певних міжнародних зобов’язань, то це не тому, що окремі вчені не визнавали юридично обов’язкової сили МП. Міжнародно-правовий нігілізм мав досить обмежену сферу прояву (в теорії МП окремих країн: Німеччина, ВБ, частково США) і період популярності (друга половина 19 – перша половина 20 ст.).

Спочатку спробував узяти під сумнів силу МП Дж. Остін. Виходячи із засад загальної теорії права, він стверджував, що МП має лише моральну силу. Так, він підсумовував негативне ставлення до МП деяких своїх попередників (Гобс, Пуффендорф, Бентам).

На сьогодні спробу заперечити юридично обов’язкову силу МП зробив Х.Л.А. Харт. Показово, що він, як і його попередник Дж. Остін, виходить лише із загальнотеоретичних засад права (що саме по собі не може бути підставою для неправильних суджень), продемонструвавши досить віддалене розуміння природи МП. Щоправда, Харт у своїх висновках не стверджує, а здебільшого сумнівається: «мої джерела сумніву», «форми сумніву виникають», «одна з першопричин сумніву» тощо. Одним словом, у Харта – цілковитий сумнів щодо юридично обов’язкової сили МП.

Провідні західні вчені висунули таку аргументацію щодо подібних сумнівів:

• Сучасна наука не перебільшує ролі сили в праві. Існує багато спільнот без формальної законодавчої влади, між якими система права діє і є юридично обов’язковою;

• Нігілістичний підхід до МП можна зрозуміти ще за часів Остіна, проте наразі існує величезний масив «міжнародного законодавства»: МД та звичаї. Процес міжнародної правотворчості активно відбувається навіть за відсутності централізованих органів законодавчої влади;

Другу спробу заперечити юридично обов’язкову силу МП зробили представники німецької школи права (Лассон, Цорн, Бергбом), які спробували відродити концепцію Остіна про те, що норма МП є лише моральним приписом. І позаяк у МП немає влади над державами, то вони можуть діяти незалежно від будь-якої зовнішньої волі і зовнішнього закону. Для підсилення цього нігілістичного погляду автори спробували використати Гегелівську концепцію «зовнішньодержавного права», концепцію Еллінека про «автолімітацію», яка будувалась на тому, що принцип «договорів потрібно дотримуватись» не є підставою для визнання обов’язковості МП. Вони стверджували, що можна проголосити так само й інший принцип: якщо договір суперечить інтересам держави, то він не діє.

Отже, заперечення МП базуються на підході до МП з точки зору національного права:

• Держави незалежні, тому без їх волі норми створюватись не можуть;

• В МП не існує інститутів, які б створювали норми та контролювали їх виконання, застосовували б санкції;

• Тому МП не володіє юридичною обов’язковістю;

• Jus gentium – морально-політична категорія.

Проте в національному праві так само відбуваються порушення, проте це не свідчить про те, що національного права не існує. З кінця 20 століття почали створюватись міжнародні організації, проте вчені виходили з їх кількісних, а не якісних характеристик. На сьогодні в існування МП не має підстав сумніватись.

3. Порівняйте особливості виникнення і становлення МП та внутрішньодержавних правових систем

На сьогодні в науці міжнародного права існує три основних підходи до тлумачення його походження і сутності: позитивістський, природно-правовий і ліберальний. Головною для позитивістів є теза, що міжнародне право з’являється з появою писаних міжнародних договорів, котрі укладають між собою суверенні держави. Відтак, вони датують його появу за укладенням найбільш важливого міжнародного договору (чи договорів): Вестфальського миру 1648 р., Версальського миру 1919 р., Статуту ООН 1945 р. чи ін.

Прихильники природно-правового розуміння міжнародного права виводять його появу та сутність із логіки взаємодії законів природи, які є втіленням порядку.

Третій і найбільш впливовий на сьогодні напрям – ліберальний – виходить з еволюційного підходу до появи і розвитку права: міжнародне право походить з доцільності, необхідності, що виникає у суспільстві.

Якщо базуватись на основних положеннях класичних концепцій, можна дійти висновку, що воно виникає з першими контактами народів. Основні закономірності і методи регулювання, ключові норми та принципи зароджуються в перших міжплемінних контактах. Як вірно зазначив П.Палієнко, «ще в людських групах, що передували утворенню держави, виникають норми поведінки, в тому числі і право. ...Правилам, які регулюють суспільне життя, приписують божественне походження. ...З подальшим розвитком суспільного життя норми, які його регулюють диференціюються, погляди на право все більше позбавляються надприродного пояснення його походження».

Одним з критеріїв тлумачення сутності (і походження) міжнародного права є визначення суб’єкту міжнародного правотворення і об’єкту міжнародно-правового регулювання. Відповідно до цього розрізняється етатичний підхід до походження міжнародного права (згідно з яким єдиним правотворцем є держава, а об’єктом міжнародно-правового регулювання – міждержавні відносини) та підхід, що розглядає міжнародне право як регулятор міжнародних відносин в широкому сенсі, який не залежить від рівня політичного, соціального й економічного розвитку його суб’єктів, а виникає для впорядкування відносин, що виходять за межі окремого соціуму (племені, роду, вождества, ранньої держави, держави та ін.). Останній підхід до походження міжнародного права є виявом концепції ubi societas ibi jus.

З’ясування питання зв’язку виникнення міжнародного права з появою держав тісно пов’язане з питанням сутності цього права.

При цьому часто випадають з уваги важливі чинники його регулятивної природи: функція саморегуляції суспільства, об’єктивність, регулятивна необхідність, формування та пристосовуваність до зміни соціальних обставин та ін. В загальній теорії права, як і в теорії міжнародного права, його виникнення представляється як закономірний, але досить програмований і передбачуваний процес. Досліджувати механізм виникнення цього права не можна з позицій появи внутрішньодержавного права, оскільки при цьому втрачаються характерні риси міжнародного права, його природи, регулятивних властивостей. Узвичаєна в теорії права схема (спершу виникнення держави, яка створює право, потім із укріпленням та збільшенням кількості держав виникнення міжнародного права як наслідку державної діяльності та аналогу державного права) розглядає міжнародне право вторинним щодо держави.

Невідповідність ситуації, в якій виникло міжнародне право в стародавній період, уявленням вчених часто спричинювалось до тлумачення ними його як передправа чи протоправа.

Міжнародне право об’єктивно виникає із появою міжнародних відносин, а зміст і спрямованість його норм великою мірою визначаються останніми.

З ХХ ст. вчені (М.Вебер, Дж.Гасеброк, Г.Берве, Г.Шефер, В.Суербаум, Х.Мейер, М.Хансен та ін.) починають спростовувати суто державницьку концепцію походження права і доводять, що більшість стародавніх утворень, які вступали в міжнародні відносини і підлягали міжнародному праву (грецькі поліси, єгипетські, месопотамські міста, номи та ін.) не були державами.

Крім того, ранні держави не з’являлись одноманітно і водночас. Тривалий час вони взаємодіяли з іншими суб’єктами: недержавними об’єднаннями, локальними групами, племенами, сімейними групами, етнічними спільнотами, родинними кланами, субкланами, громадами тощо.

З іншого боку, право, якщо навіть його розглядати як виключний продукт держави, не могло утворитися одразу і «на порожньому місці». Отримавши державне формальне встановлення (у формі закону) право трансформувалось в закон за формою, але часто не за регулятивною сутністю.

Деякі дослідники взагалі вважали, що право не є тим же самим, що й порядок. Воно не дуже пов’язане з державою, але існувати починає для практичного розв’язання спорів.

Еволюція політичної організації людства проходила за складною схемою від локальної групи, общини, племені через етап вождества до держави.

В міжплемінних відносинах виділяється така складова їх провадження як обмін (в подальшому із розвитком міжнародних відносин і міжнародного права ця категорія трансформується у принципи еквівалентності відносин, та правової відповідності): «Курс обміну бере на себе функцію мирного договору.

У відносинах локальних груп з’являються зародки майбутніх інститутів міжнародного права, таких як посередництво в конфлікті, різноманітність санкцій за порушення міжнародних зобов’язань (від засудження громадською думкою до остракізму), гостинність, проксенія, статус іноплеменців, статус території, кордонів та ін.

З появою етнічних племінних спільнот їх розселення займає значну територію, що призводить до більш тісного і тривалого спілкування з іншими і породжує свої звичаї і принципи. На цьому етапі територіальні зв’язки спільнот витісняють родинні, що породжує політично-владні відносини між ними, які вже на етапі свого зародження поділяються на внутрішні і зовнішні. Останні є сферою, в якій з’являються юридичні норми міжнародного характеру.

4. Порівняйте критерії, встановіть спільне та особливе історичних періодизацій МП.

Існує багато періодизацій МП:

І. В основі лежить загальноісторична періодизація:

- Стародавній період;

- Середньовіччя;

- Класичний період;

- Новий;

- Новітній.

Для деяких регіонів періодизація своя, особлива, оскільки вони не вписуються у загальну картину історичного розвитку. Зокрема, в Індії та Китаї немає поділу на стародавній період та період середньовіччя. Така ж ситуація з мусульманським правом. Оскільки іслам вже в 10 століття набув класичних рис та не зазнавав ніяких внутрішніх змін.

Також окремо існує латиноамериканське МП (корінних народів). 10-15 ст. – це період становлення даного типу, що згодом був знищений через колонізацію.

ІІ. Підхід у відповідності із загальноісторичним критерієм:

ІМП розвивалась так само як загальна історія людства:

• Стародавній;

• Середньовічний;

• Класичний;

• Сучасний.

Французький вчений Рецлоб виділив 7 періодів, проте його поділ не дає побачити правову специфіку.:

• Античність;

• Середні віки;

• Відродження;

• ВФР;

• Віденський конгрес;

• Епоха національних держав.

1648 р. – укладання Вестфальського миру – це рік народження МП, точка відліку існування МП, зародження класичного МП, це точка відрахування історії МП, до цього нібито була передісторія.

Французький професор Дін:

• Від витоків – до ВФР;

• ВФР – наш час.

В радянській доктрині існує схожий підхід, що соціалістична революція 1917 року поклала початок сучасного МП.

ІІІ. Періодизація за великими МД. Запровадив професор Віттон в роботі «ІМП»:

• Передісторія МП (Стародавня Греція та Рим);

• Поява МП – Вестфальський мир;

• 1713 - Ухтрехський мир;

• Період до Паризького договору;

• Паризький мир – ВФР;

• ВФР – Вашингтонський договір 1842.

! чим ближче період, тим він стає коротшим;

! поєднання періодів та типів;

! ця періодизація враховує лише правові фактори;

! основні договори не є рівнозначними;

! не враховується регіональний чинник – не всі договори були універсальними.

IV. Ліст, Мартенс (кінець 19 ст.) – позитивісти.

• Давнина;

• Вестфальський мир - Віденський конгрес;

• Віденський конгрес – Паризький договір;

• Паризький договір – Сан-Стефанський мирний договір;

• Сан-Стефанський мирний договір – Гаазькі конференції.

Мартенс наголошував, що не лише нові договори, що укладаються, свідчать про нового МП, а він звертав увагу на нові принципи МП, зокрема на Віденському конгресі встановився принцип дипломатичної недоторканості, а на Гаазьких конференціях – принцип дотримання імперативних норм.

V. Професор Грабар (за міжнародно-правовим школами):

• Стародавній етап – середина 4-8 ст. (зародження науки МП – римські юристи, Ісидор Сивільський);

• 8 – друга половина 11 ст. – протистояння між церковною та світською владою, виникнення доктрини 2 мечів;

• Кінець 11 – кінець 13 ст. – завершення формування науки МП, розвиток МП з точки зору канонічних засад.

Діяльність Фоми Аквінського отримала назву «томізм». Окремо виділялись іспанська, французька, голландська школи МП. Памфіл Юркевич: 1626 – рік появи МП – це дата появи книги Г. Гроція.

VІ. Дмітрієв, Задорожній «ІМП»:

• Докласичний період;

• Класичний МП;

Водорозділом слугує Вестфальський мир. Критерієм слугує універсальність чи регіональність.

3 періоди:

• Локальний (додержавний+Стародавній період);

• Регіональний (Стародавнє+Середньовіччя);

• Універсальне МП.

VІІ. Вільгельм Греве: (критерієм є переважання держави чи системи держав)

• Середні віки – період передісторії;

• Іспанський період (1493 – 1648 рр. – домінування Іспанії та Португалії); Суарес, Вітторіа – школа Саламанки;

• 1648 – 1815 – французький період;

• 1815 – 1914 – британський період (питання морського права, права на колонії);

• Період світових війн – англо-американське домінування;

• Після ІІ Світової війни – американсько-радянське протистояння.

VІІІ. Радянська доктрина (формаційний підхід):

• Рабовласницьке суспільство;

• Феодальне суспільство;

• Буржуазне суспільство;

• Від буржуазного до соціалістичного суспільства;

В даній періодизації тип та період ототожнюються.

Марксистська періодизація є іншою:

• Докласове суспільство;

• Класове суспільство;

• Післякласове суспільство.

ІХ. Фельдрос – виходив із понять факторів:

• Вестфальський мир;

• ВФР;

• Колонізація чи деколонізація;

• Світові війни.

ДОКЛАСИЧНЕ МП	КЛАСИЧНЕ МП
- Переважає регіональний аспект; проте в Середньовіччі вже є певні елементи універсалізму.	- принцип універсалізму є основним;
Основне джерело – звичай;	Основне джерело – МД.
Держави не є основними суб’єктами (були поліси, оракули).	Держава стає основним суб’єктом.

5. Порівняйте особливості МП в різних регіонах страродавнього світу.

Спільне:

1. Стародавнє МП мало регіональний характер; регіоналізм проявлявся не у територіальному сенсі, а у наявності регіональних підсистем: ісламська, європейська підсистеми. Регіональний характер МП зумовлений самою природою цього права. Яке виникає у міжнародному середовищі суспільних утворень, що вступають у відносини між собою. МП з’являється переважно в районах світу, де таке середовище склалось. Відтак, МП ще до появи держав виникає у регіонах, де суспільні утворення, що досягли певного рівня розвитку, вступають у взаємні відносини – в різних регіонах стародавнього світу, де існували острівці МВ.

2. Поділ на різні види та типи:

• Стародавній Єгипет: основне джерело – дипломатичні зв’язки, МВ будувались за сімейним типом; було вироблено поняття правової норми та її структури;

• Регіон Хетського царства – основним джерелом є МД, міжнародний звичай практично не використовувався; укладались нерівноправні договори.

• Античне Середземномор’я (Греція, Рим);

3. 5 методів регулювання:

• Централізований (Єгипет, Хетське царство);

• Координаційний (Месопотамія, Антична Греція);

• Силовий (Римська імперія);

• Філософсько-релігійний (Індія, Китай);

• Нормандно-кочовий (виступав ситуативно).

Відносини між державою та кочовими племенами не можуть встановлювати звичаєву норму, бо немає тривалого характеру (нормандно-кочовий метод).

4. Відсутність системи МП, проте це не говорить про відсутність системності (внутрішнє поєднання норм та інститутів).

5. Неоднаковий статус суб’єктів:

• Відносини між рівноправними суб’єктами;

• Відносини залежності;

• Відносини між дрібними утвореннями.

Звідси в МП було 2 типи норм: норми взаємності і норми підлеглості.

6. Пірамідальна структура МП (правитель – незалежні країни – залежні країни);

7. Відсутність консолідованого інституту міжнародної відповідальності; вона довго зберігала колективний характер.

8. Тісний зв'язок з релігійними віруваннями стародавніх народів. Це дало підстави стверджувати, що в античності право і релігія були єдині. Таким чином, релігія сприяла і виникненню традицій, звичаїв, обрядів, що були прообразами правових норм. Інша функція релігії – встановлення принципу міжнародної ввічливості. Релігія сприяла формуванню інституту міжнародного визнання.

9. Оракули були квазісуб’єктами МП – депозитарії МД.

10. Переважання звичаю як джерела МП. Звичай має коріння в міжплемінному спілкуванні, і з огляду на свою природу протягом усієї історії займав особливе місце серед джерел МП.

11. Можна говорити про існування певної сукупності норм МП, ще не класифікованих за відповідними галузями.

12. Становлення принципу pacta sunt servanda.

Норми МП в стародавній період сприяли передбачуваності та стабільності МВ. Стародавнє право було лише інструментом держав, воно не стосувалось прав людини, захисту спільних ресурсів тощо.

Відмінне:

	Греція	Рим
	МВ – це відносини між полісами, членами яких могли бути лише громадяни. Усі грецькі поліси рівні та незалежні. Не греки – варвари. МВ велись від імені самого народу полісу. Система МВ будувалась на 2 засадах: - відносини всередині грецького регіону; - відносини ззовні.	Вирізняють наступні періоди: 1. до кінця Пунічний війн – визнання незалежності всіх держав; 2. до ІІІ ст. н.е. – заперечення незалежності інших держав; 3. період пізньої Римської імперії – формальне повернення до вихідних позицій.
Метод	Координаційний	Переважав силовий метод, сильна централізація
Дипломатичне право	Поділ послів на 3 категорії: Герольди – найвищий ранг, має найширше коло функцій, могли на свій розсуд приймати рішення; Присвіри – не могли відходити від наданих повноважень; Ангели – не брали участі у переговорах, мали інформаційні функції. Посольства не мали постійного характеру, окрім відносин з Персією. Існували місії, квазідипломатичні представництва. Посли вели переговори спільно. Мали недоторканість. Від послів відрізнялись глашатаї та вісники. Інститут герольдів має корені у релігійному вченні. Посольства поділялись на 5 видів: Священні посольства; Посольства до оракулів; Посланники з повноваженнями укладати договори; Посольства до народних зборів; Посольства до ворога.	Поділ послів на 3 категорії: Посли – це були сенатори та члени комісії феціалів; Нунції; Легати. Процедура приймання послів та ведення переговорів були детально розроблені. Посли мали недоторканість. Особа посла вважалась священною. Закон Габиния 94 р. – заборона притягати послів до суду за борги до прибуття в Рим. Посли мали вірчі грамоти та інструкції. Посольське право було найбільш розвиненою галуззю права.
Право війни	Війна розглядалась як зіткнення між полісами, тому війни поділялись на законні та незаконні. Безспірними були війни, що мали на меті захист від нападу та захист релігійних святинь. Війну треба було оголосити, принести жертву. Не проводилось різниці між комбатантами та не комбатантами. Перемир’я було двох видів: священне та звичайне. Греки не знали режиму полонених – було повне підкорення ворога. Існував інститут асилії – вилучення з воєнних дій (асилія могла застосовуватись до цілого полісу за договором між полісами). Розрізняли інститут нейтралітету та невтручання. Розвивались воєнні союзи: симахії (оборонні), епімахії (наступальні), амфіктонії (релігійні союзи).	Римський народ не міг вести несправедливі війни. Була складана та детально розроблена процедура ведення війни. Храми та інші святині могли бути зруйновані. Боги іноземців не були для римлян богами. Жителі були здобиччю без обмежень, їх обертали на рабів. Війни закінчувались або дебеляцією, або укладанням мирних договорів та встановленням покровительства. Рим також знав інститут нейтралітету. Існувала концепція справедливої війни: Справедлива причина (об’єкт); Оголошена війна; Ведеться у відповідності до законів та звичаїв війни.
Договори	Типи: Союзні; Про взаємну допомогу та ненапад; Про право вступати в шлюб з іноземцями.	Поділялись на рівні та нерівні. Договори про мир та дружбу; Договори про союзи; Договори про встановлення покровительства римського народу.
Іноземці	Поділялись на транзитних (ті, що мали певну мету) та резидентів. З 4 ст. жорсткі правила почали пом’якшуватись. Існував інститут піроксенів. Іноземці могли отримати ізополітію чи навіть повне громадянство.	Стан іноземців не був однорідним. Іноземці ділились на категорії до прийняття Закону Каракали 212 року. Існував інститут претора.
Територія	Будь-який поліс міг завоювати територію варварів – колонізація. Території храмів були демілітаризовані.	Регулювалось мирними договорами. Рим противився вільному проходу по річкам.
Морське право	Море вважалось вільним. Плавання вздовж берегів та захід у порти міг бути здійсненим лише з дозволу.	-

Особливості Китайського стародавнього МП XIV-XIII до н.е. :

Етапи розвитку доктрини:

1. прихильність до традицій (як основне джерело);

*один з правителів Чжоу провів кодифікацію існуючих норм, за що був проклятий наступниками, оскільки це суперечило традиціям та ритуалам.

2. існування основних шкіл: конфуціанство, легізм, буддизм, даосизм – з переважанням конфуціанства;

3. виділялися три етапи створення норм: створення норми, реалізація, самоналаштування на належну реалізацію (усвідомлення);

4. світоупоряджувальна монархія – система, за якої царство Чжоу (найсильніше) навязує свої стандарти;

*в Середні віки посилюються околичні царства, і Чжоу перестає відігравати таку роль; укладає рівноправні договори;

*на практиці доктрина світоупоряджувальної монархії не реалізувалася (периферійні царства відмовлялися від сплати данини/офіційною версією правителів Чжоу було те, що вони самі відмовилися від данини, оскільки від варварів вони її приймати не будуть)

Однією з питомих рис китайського та індійського регіонів була переважна роль правосвідомості (у тому числі релігійної) та правової доктрини у становленні міжнародного права, норм моралі й етики, а також ритуалів як правового джерела.

В регіоні стародавнього Китаю міжнародно-правове регулювання здійснювалося за принципами правової системи «лі», а згодом у тісному зв'язку з конфуціанським вченням.

У цьому регіоні в певні періоди саме ритуали і традиції відігравали роль повноцінного правого регулятора, виступаючи як правові норми щодо внормування і систе­матизації міжнародного спілкування.

У стародавньому Китаї зустрічаються договори, в яких були положення про охорону рідкісних порід звірів, про арбітраж та ін.

В китайському регіоні стародавнє міжнародне право трансформувалось у середньовічне з чітким синоцентризмом, але політика ізоляції, а згодом колонізація не дозволили регіону суттєво вплинути на формування класичного міжнародного права; держави регіону, як і індійські, зберегли свою правову самодостатність також лише на рівні міжнародно-правової позиції і правосвідомості.

Особливості Індійського Стародавнього МП кінець 2 – початок 1 тис. до н.е.

В МП індійського регіону не можна провести чіткого розмежування між стародавнім та середньовічними періодами.

Особливості стародавньої системи МП:

1. побудована за принципом «кола держав» - мандали (Артхашастра): відносини з сусідом – ворожі, відносини з сусідом сусіда – дружні;

2. природно-правова концепція МП, проявлялася через релігію;

3. практично не існувало міжнародних договорів як джерел МП (вони існували як рішення конкретних справ: договори-угоди, індивідуальні контракти) – основними джерелами були звичай і релігійні концепції;

4. вплив релігійної концепції – дхарми (справедливість, концепція співробітництва);

5. філософія індуїзму, поняття «дхарми» як правової категорії;

6. вчення про індійські касти (характеристики субєкта виводилися з приналежності до певної касти):

*від того, до якої касти належав правитель залежалоі значення, сила провінції;

*до 300 підкст;

*індивід в МП є обєктом МП як підданий (у внутрішньому праві розглядався як субєкт касти);

7. поділ країн на залежні та незалежні, вищі (відображений в Артхашастрі);

8. джерела МП:

*дхарма – справедливість (= право, політика, зовнішні зносини), основна категорія МП,;

*артха – інтерес (= економіка, внутрішні справи, економічний інтерес), економічні інтереси повинні узгоджуватися, основна категорія внутрішнього права, джерела Артхашастра, дхармашастра;

*кама – задоволення;

9. система МП: право війни, право миру, інститут нейтралітету;

10. інститут правового визнання і правонаступництва;

11. правовий статус території (як вияв правосубєктності);

*населення розглядалося як об’єкт певного правителя;

*територія = держава (її основна характеристика);

12. інститут міжнародного морського права (категорії морських просторів: території близько до берега – територіальне море, статус портів і гаваней – внутрішні води);

13. статус іноземців визначався тим, до якої касти вони належали;

14. інститут торгівельного права:

*«палацова дипломатія – всі зовнішньоекономічні акції формувалися палацом правителя; правитель формував і відповідав за зовнішню політику і зовнішню торгівлю;

* торговці і купці здійснювали шпигунські функції, функції збору інформації;

*створювалися окремі колонії для купців;

15. право посольських зносин:

16. інститут шпигунів: три категорії дипломатичних представників + шпигуни (офіційно визнані, були підлеглими посла); *дипломатичні привілеї та імунітети на шпигунів не поширювалися;

17. право міжнародних договорів: *МД – це вирішення конкретної справи, прецедент; *основне джерело – звичай; *правотворчості МД не було.

18. закони і звичаї ведення війни:

*гуманізація війни;

*інститути комбатантів/не комбатантів;

*вимоги справедливої війни:

- коли всі мирні засоби вичерпані;

- справедливий об’єкт війни – репресалії, самооборона;

- ведення відповідно до законів і звичаїв війни);

19. інститут нейтралітету проявлявся у:

*зверхності щодо воюючих сторін,

*дистанціюванні від воюючих сторін (держава не достатньо сильна, не може об’єктивно брати участі у цій війні),

*нейтралітет як незацікавленість.

Однією з питомих рис китайського та індійського регіонів була переважна роль правосвідомості (у тому числі релігійної) та правової доктрини у становленні міжнародного права, норм моралі й етики, а також ритуалів як правового джерела.

У стародавній Індії міжнародне право було складовою загальної правової системи і доктрини — Дхарми, що «відігравала роль як «права» так і «звичаю». Тут панувало переконання в силі Дхарми як «регулятивної галузі міжнародних норм, що одна може сприяти міждержавним відносинам, і відтак міжнародному процвітанню».

Хоча релігія, як буде показано, і відігравала важливу роль у міжнародному спілкуванні стародавнього періоду, не можна стверджувати про переважання суто релігійних правил у цих регіонах.

Філософія індуїзму ґрунтується на життєдіяльності індивіда, особистості в його зіткненні з усіма іншими індивідами, що його оточують. Саме тому індуїзм у своїй основі більш особистісна, ніж асоційована релігія. Така філософія дуже добре узгоджувалась із міжнародним правом, яке досягло певного результату в зміцненні порядку для всіх через впорядкування індивідуального статусу.

В міжнародному праві окремий суб'єкт—головний, є метою такого права, а асоціація, система, порядок — це вже результат певного впливу на цей суб'єкт. У цьому розумінні міжнародне право так само індивідуалістичне, як і філософія індуїзму. Не дивно, що основні принципи індуїзму стали основними засадами міжнародно-правової ідеології стародавньої Індії.

Основна мета міжнародного права—досягнення певного порядку на універсальній основі, а в основі індуїзму закладена концепція рита — універсального космічного порядку, який функціонує на засадах внутрішньої справедливості, розумності. Тому, коли і ідеться про те, що міжнародно-правова концепція універсальності вперше з'явилася у греко-римському розумінні принципу lex aeterna, не слід забувати про більш ранню індійську практику.

Стародавні неантичні міжнародно-правові норми та інститути зазнали змін і трансформацій, але сформоване в цих регіонах середньовічне міжнародне право по-різному виявилося затребуваним на етапі розбудови класичного міжнародного права.

Індійське середньовічне міжнародне право в силу переважання в ньому мусульманського елементу, казуїстичного характеру права міжнародних договорів, тривалої колонізації регіону не перейшло в своєрідне регіональне «класичне» міжнародне право. Регіон зберіг своєрідний підхід, в тому числі і в сучасному міжнародному праві, лише на рівні міжнародно-правової позиції чи правосвідомості.

6. Проаналізуйте х-ер інституту міжнародної правосуб. в стародавній період.

Формування міжнародної правосуб'єктності як окремої категорії, що відноситься головним чином до таких взаємин, відбувається шляхом обговорення, погодження і прийняття рішень про межу зовнішніх прав і обов’язків учасників таких відносин. В період до становлення політичної організації суспільства, коли зовнішні зносини були не систематизованими, ситуативними, їхнє здійснення відбувалось за участі окремих членів племені (торговців, воїнів, осіб, що здійснювали міжплемінний бартер і обов’язково за погодженням з радою, вождем або народом чи племенем в цілому і т. ін.). З утворенням політичних спільнот на рівні вождеств, протодержав, ранніх держав і т.п. комплекс положень, що формували зовнішні права і обов’язки також набувають політико-правового характеру, а про їх носіїв вже можна говорити як про початкових суб’єктів стародавнього міжнародного права.

В стародавній період цей інститут охоплює досить велике коло суб'єктів, відповідно до регіону – суверен (правитель) в регіоні Близького Сходу і Малої Азії; царі, союзи країн – Китай, Індія; в античній Греції і Месопотамії – міста, номи, храми (в Греції ще й оракули); фараон, візир, ном в Єгипті, тощо.

У стародавньому міжнародному праві характерним, класичним суб’єктом був суверен, правитель. Вже починаючи з 4 тисячоліття до н.е. починає формуватись ієрархічна співпорядкованість таких суб’єктів. Чи не вперше цей процес завершився в регіоні Месопотамії, де правителі міст (лугалі, енсі) почали виділятись за своїм міжнародним статусом: перші представляли держави Месопотамії у відносинах з державами інших регіонів, в той час як на енсі покладалось здійснення управління всередині месопотамських міст і рідко – врегулювання відносин між ними. Така практика буде запозичена хетами.

Для регіону Китаю характерним суб’єктом міжнародного права поряд із державою (чи державоподібним утворенням) були союзи. До останніх, як тимчасових суб’єктів міжнародного права, можна віднести і спільні зустрічі, ради правителів. Відомі також давньогрецькі союзи: релігійні (амфіктонії) та військові (наступальні – симмахії, оборонні – епімахії). Аркадський релігійний союз мав власну армію і валюту, володів договірною правоздатністю.

Принцип рівності суб’єктів міжнародного права мав свої витоки у природному праві, ідеї природної рівності держав, концепції природного стану (Близький Схід, Китай, Індія, Греція) [149, p. 6-13].

Інститут міжнародної правосуб’єктності, маючи на початку суттєві регіональні розбіжності, з розвитком міжрегіональних відносин все більше набуває рис спільного, властивого йому незалежно від регіону. Це і пірамідально-ієрархічна структура розмежування суб’єктів за статусом, і поступове обмеження кола таких суб’єктів (як правило, правителем держави), і більш чітка формалізація їх прав і обов’язків. З цієї точки зору можна сказати, що інститут міжнародної правосуб’єктності раніше за інші нормативні комплекси долав регіональні особливості і став основним в давньому міжнародному праві, і таким чином формував інші його інститути.

Одним з перших інститутів стародавнього міжнародного права, який виділився з інституту міжнародної правосуб’єктності, був комплекс норм, що регулювали питання міжнародного правонаступництва.

Його витоки виявляють вже на етапі формування таких політичних спільнот як вождество і первинні царства. Це можна пояснити: в ще нестійких, політично слабко зорганізованих спільнотах правитель в першу чергу думає про забезпечення передачі своїх владних повноважень, статусу і прав своєму наступникові (частіше синові, рідше братові чи іншому близькому родичу). Оскільки загальновизнаних звичаїв з цього приводу не існувало, то царі, вожді племен і народів прагнули гарантувати подібне правонаступництво підтримкою іноземних правителів, з яким їх наступникам доведеться продовжувати розвивати відносини. Найбільш зручним засобом для цього слугував міжнародний договір (договір про правонаступництво Есахардона – 673 р. до н.е.; договір про правонаступництво Сеннахеріба – 683-682 рр. до н.е.; договір цариці Ассирії Закуту 669 р. до н.е. та ін.) [20, c. 606-626]. Такі договори по-різному формулювали зобов’язання визнати правонаступником нового правителя, але суть норми була одна: на визначеного в договорі нового правителя поширюються права і обов’язки його попередника («Коли прийде час, «захищай» ти, Азірас, царя країни хетів і країну хетів (моїх синів і онуків)» – Договір царя країни Хетів Суппілуліуми з правителем Амурру Азірасом, укладений після 1380 р. до н.е.) [20, c. 425-473].

На правонаступника покладалося зобов’язання, що після вступу на престол він має без затримки повідомити про це інших правителів та зазначити, яким міжнародним договорам свого попередника він залишиться вірним. Ця норма збереглася і в сучасному міжнародному праві на випадок, коли змінюється режим правління в країні.

З особливості міжнародного статусу правителя у стародавній період (на Близькому Сході, у Малій Азії, частково Північній Африці) виникає характерний міжнародно-правовий інститут династичних шлюбів.

З інститутом міжнародної правосуб'єктності пов’язане питання міжнародного визнання суб’єкта міжнародного права. Як окрема правова норма воно ще не склалося у стародавній період, але в той час можна говорити про передумови його формування. Особливої процедури міжнародно-правового визнання в стародавній період не існувало.

7. Взаємодія звичаю та договору як джерел МП

Досить раннім (до виникнення писемності [150, с. 10]) є формування нормативного комплексу джерел міжнародного права. Відзначається їх багатоманітність: джерелами стародавнього міжнародного права були звичай, міжнародний договір, угоди в усній формі, у формі обміну листами, у формі обопільного встановлення прикордонних стовпів, стел, джерела релігійного характеру (міфи, релігійні гімни, настанови, обряди, ритуали і т.п.), квазіджерела (квазідоговори, односторонні акти держав та глав держав, деякі джерела внутрішнього права – закони, військові клятви, присяги торгівців та інших офіційних осіб держав, зводи правил поведінки послів, військових, державних чиновників, загальні принципи права тощо).

Можна відзначити тяглість процесу становлення особливостей договірної процедури в стародавній період від договорів месопотамських міст через хетські договори до договірної практики античного Середземномор'я.

За об’єктом міжнародні договори поділялись на мирні, союзні, військові. Як правило, договори були широкомасштабними і окрім головного питання, наприклад, укладання миру чи утворення військового союзу, включали ще низку суміжних, специфічних проблем. Проте були й договори, об’єктом яких виступало вузьке питання двосторонніх відносин: династичний шлюб, порядок сумісних військових дій, територіальні питання, порядок торгівлі.

Характерною була процедура письмового закріплення міжнародних угод на стародавньому Близькому Сході, де міжнародні договори укладали етнічно та релігійно різні держави.

В стародавній період формується правило ратифікації. Оскільки майже всі акції по створенню договору проводились за допомогою послів, необхідно було ввести не лише елемент ознайомлення правителів держав з текстом укладеної угоди, а й вираження їх згоди на її дію [53, p. 95; 151, p. 306].

Процедура клятви була обов’язковим і найбільш розвиненим елементом договору, в тому числі письмового. За хетською та ассирійською процедурою, жертва у жертвоприношенні символізувала ту сторону, яка порушить договір; у нерівноправному договорі її приносила лише залежна сторона.

Звичай — це правило поведінки, що склалося внаслідок фактичного застосування протягом тривалого часу. Він був основною формою регулювання поведінки в додержавному суспільстві за умов родового ладу. Додержання звичаїв забезпечувалось засобами громадського впливу на порушника. Звичай стає формою права з виникненням держави. Закони XII таблиць, прийняті в 450 р. до н. е., — найперше писане право і перший запис звичаїв (mores majorum — звичаї предків), що існували ще за царів. Історію їх створення нам передає Помпоній у Дигестах (Д. 1.2.2—4).

Аналіз тексту Законів XII таблиць підтверджує, що це санкціоновані Римською державою звичаї. В них зафіксовано пережитки первісного ладу, найпізніші традиції часів Рексів, а також результати боротьби плебеїв з патриціями. Свою назву закони дістали тому, що були викарбувані на дванадцяти мідних дошках. Закони XII таблиць мали величезний вплив на подальший розвиток римського суспільства і права. Як зазначав Ціцерон, «...для всякого, хто шукає основ і джерел права, одна книжечка XII таблиць вагою свого авторитету і корисністю воістину переважає всі бібліотеки філософів» (Про промовця. 1.44.195). Навіть якщо зробити поправку на пафос, властивий Ціцерону як промовцю, та пієтет, з яким римляни взагалі ставились до права, то не можна не визнати, що з точки зору реальної організації суспільного життя та забезпечення правопорядку у Стародавньому Римі ця оцінка є правдивою.

Звертаючись до змісту Законів XII таблиць, слід мати на увазі, що традиція відносить їх складання колегією децемві-рів лише до 451—450 р. до н. е. При цьому і джерело їхнього походження — римські звичаї або запозичення у греків — залишається певною мірою спірним та неясним.

У зв´язку з цим варто згадати, що римська традиція посилено підтримувала міф про грецьке походження цього акту, що знайшло відображення й у викладі Помпонієм історії їхнього створення (Д. 1.2.2.1—9). Тому більш справедливою здається версія, згідно з якою такий міф виник в той період, коли в Римі вже було модно наслідувати все грецьке й у пристойному товаристві всіляко підкреслювалося значення грецької культури та її досягнень (до речі, Помпоній жив у II ст. н. е., тобто саме в цей період). За своїм характером і змістом Закони XII таблиць цілком відповідають рівню розвитку власної римської культури в той період, і навряд чи варто було споряджати за ними посольство в Грецію.

Природно, проведення кодифікації у ранній Республіці не припинило процесу створення нових норм права. Можна вважати, що вони слугували своєрідною «точкою відліку» виникнення, існування та розвитку писаного jus civile.

Отже, давній, пов´язаний з родовим ладом звичай замінюється писаним правом, що закріплює приватну власність, рабовласництво та нерівноправність станів. Закони зафіксували правову відмінність патриціїв і плебеїв, патронів і клієнтів, вільних і рабів, закріпили повноту батьківської влади, регулювання відносин між подружжям, порядок опіки і спадкування. Разом з тим, важливим завоюванням плебеїв були обмеження позичкового процента та деякі інші привілеї.

Пізніше римські юристи високо оцінили звичаї як джерело і форму права. Юліан писав, що колишній укорінений звичай заслужено застосовується як закон, і це називається «правом, що встановлено звичаями» (звичаєвим правом). Самі ж закони зв´язують нас лише в силу того, що вони прийняті за рішенням народу. Однак і те, що народ схвалив, хоча й не записав, так само пов´язує всіх. Оскільки не має значення, чи виголосив народ свою волю шляхом голосування, чи шляхом справ і діянь (Д. 1.3.32.1). Павло зазначав: «Це право (звичаєве право. — Авт.) користується тим більшим авторитетом, що доведено було відсутність необхідності надати йому письмової форми» (Д. 1.3.36). Водночас застосування звичаю має бути обмеженим, застерігав Ульпіан: звичаю, що довго застосовувався, слід додержуватися як права і закону в тих випадках, коли немає писаного (закону) (Д. 1.3.33).

Міжнародний звичай (МЗ) і міжнародний договір (МД) є універсальними джерелами

міжнародного права, але вони мають суттєві відмінності:

1. В МД можна простежити чітку різницю між правотворчою процедурою і нормативним

результатом, в МЗ правотворча процедура і нормативний результат не мають процедурної відокремленості.

2. МД створюється в рамках формальних переговорів, МЗ - завдяки практиці держав.

3. Форма існування МД - конкретний правовий акт, МЗ - правило поведінки держав, закріплене їх практикою.

4. Завдяки МД можна сформувати як загальні так і конкретні рішення, МЗ формує лише основні правові принципи, керівні засади.

5. МД є джерелом практично всіх галузей міждержавних відносин, МЗ не може бути

джерелом правового регулювання тих галузей міжнародних відносин, які потребують детальної регламентації.

6. МД властивими йому засобами регулювання сприяє розвитку нових міжнародних відносин, МЗ базується на існуючій практиці.

7. В МД норми регіонального й партикулярного характеру переважають над універсальними, в МЗ переважають норми універсального характеру.

Звичай заповнює відповідні прогалини в міжнародному праві на випадок відсутності

конвенційного регулювання. Часто звичай регулює міжнародні відносини паралельно з

міжнародним договором. Міжнародний звичай є основним регулятором відносин між державами – не учасницями міжнародного договору й державами-учасницями договору з державами - не учасницями.

Стародавнє право

Середньовічне право

Часто вказують на переважання звичаю як характерну особливість стародавнього міжнародного права. Роль як звичаю, так і договору в міжнародно-правовому регулюванні є однаковою мірою важливою. Щоправда, складна процедура створення міжнародних договорів сприяла їх меншій порівняно зі звичаєм кількості. Багато з договорів того часу призначались для регулювання конкретних, часто «моментних», відносин між сторонами. Практично не було такого інституту стародавнього міжнародного права, який би не знав (хоча б частково) практики договірного врегулювання. Стародавні міжнародні договори, покликані (внаслідок особливостей своєї процедури) регулювати частіше конкретні питання двосторонніх відносин, здебільшого були спрямовані на правове вирішення міжнародних ситуацій: врегулювання питання спільного кордону врегулювання взаємної видачі злочинців або біженців вирішення воєнних чи політичних конфліктів надання військової допомоги у разі загрози війни встановлення режиму торгівлі визначення розміру данини Не зважаючи на видиму різноманітність питань, які становили їх об'єкт, ці договори охоплювали порівняно вузьке коло міжнародних відносин. Тому протягом всіх століть основним джерелом міжнародного права залишався звичай. Більшість договорів торкалася відносин, так чи інакше пов'язаних з війнами, їх підготовкою, припиненням або врегулюванням наслідків воєн».

Починаючи з часів стародавнього міжнародного права міжнародний договір завжди посідав одне з основних місць у міжнародно-правовому регулюванні. Роль міжнародного договору починає зростати вже в ранньому середньовіччі. Саме на договір покладалась функція створення необхідного міжнародного балансу сил. Договорами обумовлювались читання приналежності і статусу території, функціонування влади того чи іншого роду, визнання її, встановлення миру і ненапад, надання військової допомоги та ін. Договір стає основним засобом зовнішньополітичної діяльності. Часто він замінює собою військові і економічні засоби її ведення. У цей період відбувається конкретизація положень міжнародних договорів і ускладнюється їх текст, що потребувало вне­сти істотні доповнення і зміни у їх форму Сторонами міжнародних договорів, окрім держав і правителів, виступають папа римський, колективні суб'єкти і союзи міст або держав Збільшується не тільки кількість міжнародних договорів (серед інших чинників тут мав місце і факт збільшення кількості держав на міжнародній арені), але і значно розширяється коло питань, щодо яких ці договори укладаються. Вже практично всі питання міжнародної торгівлі (у тому числі і з «невірними») підлягають договірному врегулюванню. Важливе місце посідають договори про взаємну військову, договори про розмежування морських просторів і морську торгівлю та ін. Укладення спеціальних договорів, присвячених питанням арбітражного врегулювання спорів, для першої половини середньовіччя не було характерним. Положення про арбітраж включалися в тексти більш широкомасштабних договорів. Саме внаслідок зростаючої ролі міжнародного договору в середньовічних міжнародних відносинах зросли й вимоги до цього джерела права. Насамперед зростають вимоги до гарантій дотримання міжнародних договорів, і в цьому особлива роль відводилась римському папі. Папа стає депозитарієм багатьох міжнародних договорів, посередником при їх укладанні, суддею при їх порушенні чи гарантуванні дотримання. Для контролю за дотриманням укладених міжнародних договорів при дворах монархів призначаються спеціальні нотаріуси — apostolica auctoritate notarii, які проводять реєстрацію таких угод і подають інформацію про них папі — своєрідному вищому нотаріусу. В науці міжнародного права існує думка, що країни середньовічної Західної Європи знали дві основні санкції дотримання міжнародних договорів: релігійна (папські рішення) і рицарське правило (честь дотримуватися зобов'язання). Середньовічний міжнародний договір поступово звільняється від доктринальних цивільно-правових нашарувань і поряд із звичаєм стає повноцінним джерелом міжнародного права. В деяких інститутах йому надається навіть перевага. За рівнем розвитку юридичної техніки укладання, виконання чи припинення дії міжнародного договору деякі східно-азійські субрегіони навіть випереджали європейські держави. Згідно з Менандром Протектором в багатьох питаннях техніки укладання міжнародних договорів перси були вчителями візантійців. Отже, з періоду середньовіччя міжнародний договірний масив постійно збільшується, і роль договору як джерела міжнародного права зростає.

8. Механізм і закономірності формування основних елементів і компонентів МП

Певні інститути міжнародного права формувалися за загальною схемою і механізмом, властивими усім народам стародавнього світу. Так, наприклад, інститут статусу іноземців практично скрізь генетично походить із комплексу норм щодо гостинності (згодом із розвитком інституту правового статусу іноземців вже гостинність стане його складовою) [102, c. 86; 147, p. 183].

Часто в міжнародно-правових сукупностях (які згодом складуться в галузі міжнародного права) виробляються інститути, принципи галузевого характеру, які мають на меті підтримку, ефективніше застосування загальних принципів права, чи імперативних принципів міжнародного права. З метою реалізації імперативного принципу pacta sunt servanda, в стародавньому договірному праві виробляються такі «галузеві» принципи, як принцип звільнення від відповідальності добросовісного виконавця договору в разі фізичної чи іншої неможливості виконання його положень, rebus sic stantibus, принцип доведення положень договору до відома мешканців країн його учасниць, непоширення положень договору на треті сторони без їхньої згоди та ін. Так само в посольському праві з метою реалізації імперативного принципу міжнародного права – недоторканості дипломатичних представників – виробляється відповідний комплекс норм (звільнення офіційного представника від юрисдикції держави-перебування, вилучення його з воєнних дій тощо).

Структуризація міжнародного права у той період відчувається і при порівнянні та аналізі взаємодії правових сукупностей (нормативних масивів): міжнародного і внутрішнього права стародавніх країн [148, c. 74-152].

На розвиток системності правових положень практично на всіх етапах їх взаємодії в стародавній період вплинула спільна тенденція у правотворенні, що проявилась у казуїстичному характері багатьох писаних правових джерел як внутрішнього, так і міжнародного права. В обох правових комплексах призначення писаного права полягало переважно у закріпленні не існуючих до того, неврегульованих звичаєво, або найбільш важливих відносин. Подібні риси швидше за все виникли паралельно і не є свідченням взаємовпливу цих систем.

З посольського, договірного, торговельного, морського права у стародавній період виділяється саме право торгівлі, як противага праву війни, а норми інших правових сукупностей практично завжди слугують забезпеченню економічного обміну між стародавніми державами.

При цьому багатьом нормам торговельного права у стародавній період був властивий характер класичного публічного права. Хоча і в цей час виробляються окремі специфічні прояви приватної взаємодії представників різних країн, але вони ще не носять особливого міжнародного приватноправового характеру, відокремленого від публічного порядку. Це стосується перш за все сфери гостинності, торговельної взаємодії на рівні прикордонного співробітництва, питань бартеру між окремими особами тощо. В період Риму інститут гостинності закріплювався вже в публічному і приватному договорах [103, с. 14].

Певні інститути міжнародного права формувалися за загальною схемою і механізмом, властивими усім народам стародавнього світу. Так, наприклад, інститут статусу іноземців практично скрізь генетично походить із комплексу норм щодо гостинності (згодом із розвитком інституту правового статусу іноземців вже гостинність стане його складовою) [102, c. 86; 147, p. 183].

Часто в міжнародно-правових сукупностях (які згодом складуться в галузі міжнародного права) виробляються інститути, принципи галузевого характеру, які мають на меті підтримку, ефективніше застосування загальних принципів права, чи імперативних принципів міжнародного права. З метою реалізації імперативного принципу pacta sunt servanda, в стародавньому договірному праві виробляються такі «галузеві» принципи, як принцип звільнення від відповідальності добросовісного виконавця договору в разі фізичної чи іншої неможливості виконання його положень, rebus sic stantibus, принцип доведення положень договору до відома мешканців країн його учасниць, непоширення положень договору на треті сторони без їхньої згоди та ін. Так само в посольському праві з метою реалізації імперативного принципу міжнародного права – недоторканості дипломатичних представників – виробляється відповідний комплекс норм (звільнення офіційного представника від юрисдикції держави-перебування, вилучення його з воєнних дій тощо).

Структуризація міжнародного права у той період відчувається і при порівнянні та аналізі взаємодії правових сукупностей (нормативних масивів): міжнародного і внутрішнього права стародавніх країн [148, c. 74-152].

На розвиток системності правових положень практично на всіх етапах їх взаємодії в стародавній період вплинула спільна тенденція у правотворенні, що проявилась у казуїстичному характері багатьох писаних правових джерел як внутрішнього, так і міжнародного права. В обох правових комплексах призначення писаного права полягало переважно у закріпленні не існуючих до того, неврегульованих звичаєво, або найбільш важливих відносин. Подібні риси швидше за все виникли паралельно і не є свідченням взаємовпливу цих систем.

З посольського, договірного, торговельного, морського права у стародавній період виділяється саме право торгівлі, як противага праву війни, а норми інших правових сукупностей практично завжди слугують забезпеченню економічного обміну між стародавніми державами.

При цьому багатьом нормам торговельного права у стародавній період був властивий характер класичного публічного права. Хоча і в цей час виробляються окремі специфічні прояви приватної взаємодії представників різних країн, але вони ще не носять особливого міжнародного приватноправового характеру, відокремленого від публічного порядку. Це стосується перш за все сфери гостинності, торговельної взаємодії на рівні прикордонного співробітництва, питань бартеру між окремими особами тощо. В період Риму інститут гостинності закріплювався вже в публічному і приватному договорах [103, с. 14].

9. Поняття історичної трансформації МП

У теорії міжнародного права вважалось, що МП розвивається шляхом кількісного накопичення нормативного матеріалу і географічного розширення своєї дії, а не внаслідок притаманних йому внутрішніх механізмів пристосування до нових історичних обставин.

Чи не вперше проблема трансформації міжнародного права (в історичному розумінні цього поняття) була згадана в науці в двадцяті роки ХХ ст. у радянській доктрині «міжнародного права перехідного часу» як «форми тимчасового компромісу між двома антагоністичними класовими системами». Суть концепції полягала в тому, що існуюче класичне міжнародне право (буржуазних країн) не вважали за можливе застосовувати до відносин за участю соціалістичних держав. Вважалось, що капіталістичні країни мають зникнути, а їх міжнародне право трансформуватися в новий історичний тип права – соціалістичне міжнародне право, а поки що між ними буде діяти перехідне міжнародне право від капіталізму до соціалізму.

Західні вчені, попри те, що не розглядали безпосередньо питання саме трансформації міжнародного права, у контексті дослідження його історії вважали, що воно не може розвиватись стрибкоподібно, революційно, а для нього характерний еволюційний процес. Така позиція залишається властивою західній науці і сьогодні.

Міжнародно-правову трансформацію частіше за все розглядають в контексті «переходу» норм міжнародного права до внутрішньодержавного. В такому значенні термін «трансформація» ввів до науки німецький юрист Г.Тріппель.

Крім трансформації норм міжнародного права у внутрішнє або навпаки, можна назвати декілька засобів формування міжнародно-правових норм у просторі:

1) міжнародно-правова акультурація (зміна чи поширення міжнародного права в результаті впливу більш розвиненого субрегіонального, регіонального чи комплексно-регіонального права);

2) міжнародно-правова уніфікація (спосіб вироблення в окремому субрегіоні, регіоні, або на універсальному рівні спільного узгодженого міжнародно-правового комплексу норм);

3) інтеграція (об’єднання локальних, партикулярних норм міжнародного права в субрегіональні, субрегіональних, в регіональні, а останніх в універсальні, з анулюванням, відміною чи зміною норм, що суперечать або не узгоджені із нормами відповідно більшої сфери дії);

4) міжнародно-правова дифузія (засіб перетворення міжнародного права шляхом проникнення в нього норм на основі запозичення, рецепції більш ефективних правових приписів).

Зберігається й такий спосіб формування цього права як міжнародно-правова колонізація, як примусово-насильницьке поширення міжнародно-правових стандартів на країни з менш розвиненою міжнародно-правовою культурою.

Однак це є підходом до трансформації «по горизонталі», в межах одного історичного періоду, і він практично не розглядає трансформацію міжнародного права у часі.

Крім того, при цьому не враховується те, що трансформація міжнародного права – це процес його змін і перетворень, а не спосіб зв’язку з внутрішньодержавним правом, чи регіонального міжнародного права з універсальним, тощо; процесу трансформації підлягають не лише норми міжнародного права (як про це говорять прихильники теорії трансформації як перетворення міжнародного права у внутрішньодержавне), але й принципи, галузі та інститути.

Крім цього, під трансформацією міжнародного права розуміють його еволюцію, глобалізацію, гармонізацію, чи звичайний його розвиток та ін. Таким чином, термін «трансформація міжнародного права» в його теорії часто застосовується для характеристики зовсім інших процесів.

Перш ніж перейти до визначення історичної трансформації, слід відзначити, що вона є наслідком природи міжнародного права. Воно є своєрідним складним організмом, який Е.Ніс образно назвав «живим світом права», котрий по-своєму реагує на політичні зміни як засіб адаптації і водночас регулювання у міжнародному житті.

Сьогодні бачення міжнародного права як «живого організму» є властивим для міжнародних судових установ. В своїй діяльності вони утверджують розуміння міжнародного договору як «живого інструменту» і необхідність тлумачити його в динаміці, в розвитку. Досягнення сучасного міжнародного права полягає і в тому, що воно надає перевагу тлумаченню договору як «живого документа» перед позитивістською вимогою слідувати незмінній згоді держав.

Міжнародному праву як «живому організму» зі складною системою, котрий динамічно розвивається, властиві свої особливості: виникнення, формування і становлення; розвитку і поширення; генезису і історичної безперервності. Міжнародному праву властиві, з одного боку, континуїтет при змінних міжнародних відносинах, з іншого – ефективне пристосування до їх регулювання.

Історичну трансформацію міжнародного права можна визначити як процес розвитку міжнародного права, який проявляється в спадкоємності і еволюції цього права в часі і просторі, в функціях і методах дії на міжнародні відносини, в зміні пріоритетності джерел чи суб’єктів цього права, еволюції його принципів та інститутів, що відбувається внаслідок докорінних змін у міжнародних відносинах.

Трансформація – це зміна міжнародного права на основі континуїтету, тяглості його основних принципів та методів регулювання; і як вірно відзначив Ж.-Л.Бержель: «право безперервно трансформується, підлаштовуючись до ритму історії …завдяки цьому право передає особливості свого часу і несе в собі стигмати тієї епохи, коли воно сформувалось».

Якщо розділити певний тип міжнародного права на три його стадії: зародження, розвиток, відмирання, – то виявиться, що всі вони схильні до трансформації.

Перехідний трансформаційний період між двома типами міжнародного права є найбільш доленосним і відчутним для нього. Тут міжнародне право покликане забезпечити наскільки можливо, поступальний відхід старих порядків, і по можливості безболісне вростання нових політичних утворень в світову спільноту.

Видається вірним вказати на такі трансформаційні етапи в історії міжнародного права: 1) трансформація традиційних правил поведінки в раннє міжнародне право в період формування вождеств і протодержав (стадія, на якій легітимізуються норми міжплемінного спілкування, їм надається юридична сила і оформленість); скоріше її можна визначити, як «квазітрансформацію», оскільки у той період мова не йде про перетворення старого права у нове (першого як такого не було); ця трансформація завершиться на етапі становлення стародавніх держав; 2) трансформація періоду розпаду «пірамідальної» системи міжнародного права (етап пізньої античності і раннього Середньовіччя); 3) трансформація середньовічного міжнародного права у класичне (водорозділом цих типів міжнародного права прийнято вважати укладення Вестфальського миру 1648 р.); 4) трансформація XVIII-XIX ст. і перехід до позитивістського міжнародного права цивілізованих націй; 5) трансформація міждержавного міжнародного права у зв’язку із кризою держави (триває з середини ХХ ст.) з поступовим нарощуванням в ньому компонентів прав людини.

10. Трансформація в певних регіонах

Византии произошла трансформация античных представлений по вопросам собственности, прав личности, роли государства. Огромную роль в жизни византийского общества играло жестко централизованное государство. Император был наделен сакральными чертами, он был “ниже только бога”. В руках императора сосредотачивалась вся полнота законодатель ной и исполнительной власти, в реализации которой он опирался на разветвленный государственный аппарат. Иерархия ти тулов была узаконена табелью о рангах. Сложилось 18 классов должностей, объединенных в пять разрядов. Каждому разряду соответствовал почетный титул, который мог быть по жалован императором или приобретен за деньги. В результате сфор мировался мощный слой чиновников, для которого государственная служба была источником обогащения. В византийской цивилизации, ставшей преемницей Римской империи, были прерваны взаимосвязи с античным миром. Ярко выражены черты общества восточного типа в развитии Византии.
Римская империя Послаблення Римської імперії – Рим часто вдається до силової політики, часто не ефективної, тому зростає роль договірного способу збереження імперії (з 1 до 5 ст. н. е.). Изменившиеся социально-экономические и политические условия, и прежде всего установление императорского абсолютизма в форме домината, усиление фискального гнета и системы всеобщего закрепощения требовали и пересмотра ранее действующего в ранней Империи классического римского права. К началу IV в. накопилось огромное количество различных правовых документов, далеко не всегда соответствующих друг другу: часть республиканских законов вплоть до законов 12 Таблиц, некоторые преторские эдикты, решения сената, толкования и «ответы» знаменитых юристов, наконец, многочисленные конституции императоров со времен Северов, приравненные к законам. Чтобы сделать правовую систему действующей в новых изменившихся условиях, приспособить ее к нуждам деспотического государства и обеспечивать хотя бы минимальный общественный порядок, нужно было провести систематизацию действующих правовых норм, приспособить их к новым условиям и объединить в форме общего и единого государственного свода, систематизированного кодекса римского права. В конце III в. был создан кодекс Грегорианус, куда вошли императорские конституции от Адриана до конца III в.; в начале IV в. был составлен кодекс Гермогенианус, включивший императорские конституции до Константина Великого. В начале V в. в кодекс императора Феодосия II были включены конституции от Константина до Феодосия II, а также фрагменты и сочинения крупнейших римских юристов. Определился ограниченный круг произведений классической юридической литературы: сочинения Папиниана, Ульпиана, Павла, Модестина, Гая, которые считались iura. Окончательная кодификация римского права была проведена в начале VI в. императором Восточной Римской империи Юстинианом, собравшим все императорские конституции. Для составления Кодекса Юстиниан создал Комиссию во главе с известным юристом и государственным деятелем Трибонианом. С учетом предшествующего опыта перед Комиссией была поставлена задача не только собрать императорские конституции и цитаты из трудов юристов, но и постараться объяснить и устранить противоречия в текстах классических юристов. В Кодекс Юстиниана вошли четыре части: Институции — учебник, в основу которого были положены Институции Гая, Дигесты (Пандекты) — извлечения из текстов классических юристов в 50 книгах по публичному, частному, уголовному праву и т. д. Каждая книга делилась на титулы и параграфы и включала цитаты по гражданскому праву с комментариями Сабина, фрагменты сочинений по преторскому эдикту, изложение гезропза с опорой на Папиниана. В текстах классических юристов проводились замены устаревших понятий на соответствующие современным, делались вставки, пояснения. Кодекс Юстиниана включал 12 книг по частному, уголовному праву, положение о государственном управлении, право магистратов. Новые законы Юстиниана вошли в четвертую часть — Новеллы. Кодификация римского права была завершена. Серьезные изменения произошли в вещном праве, перестали существовать все, кроме римской, виды собственности (после эдикта Каракаллы, превратившего всех жителей Империи в граждан, отпало понятие перефинской собственности; после лишения Италии податных привилегий при Диоклетиане выделение особой провинциальной собственности также потеряло смысл). Произошел коренной пересмотр древних представлений о собственности, было отменено деление вещей на res mancipi и res nec mancipi, движимая и недвижимая собственность были уравнены. Перенесение права собственности теперь не нуждается в формализме или преторской поддержке и остается в виде простой передачи — традиции. Акты передачи собственности оформляются в виде записи (например, в поземельных книгах). Другим способом остается приобретение - собственности по давности владения. Он берется на вооружение государством для стимуляции обработки земли, особенно невозделанных участков. Персидская Империя существовала в течение многих столетий средневековья. Она было повторно восстановлена после завоевания Александром в четвертом веке до нашей эры и последующем развале его империи в более поздние века. Персы боролись с Римлянами с третьего века нашей эры. Персидская Империя, протянувшаяся от Месопотамии до Индии и от Каспийского Моря до Персидского залива, занимала современные земли Ирака, Ирана и Афганистана. Они боролись с Римлянами, потом с Византией, за владение современной Сирией, Турцией, Палестиной, Израилем, Египтом и Аравией. Столицей Персидской Империи был Хтесифон, называемый сегодня Багдадом. В течение третьего и четвертого века Римляне несколько раз пытались подчинить Персию. В 364 был подписан мирный договор между ними, который разрешил Персии объединить их власть на востоке и севере. Начиная с шестого века, Персия начала нападать на Византийскую Империю в Сирии, Палестине, Египте и современной Турции. Война между этими двумя империями шла с переменным успехом. В 626 персы осадил Византию, но безуспешно, и Византия вторглась в Персию в следующем году. В 628 между двумя истощенными империями был заключен мир. Персия были не готова к ярости Исламских Арабов в седьмом веке. Династия Сассанидов в Персии закончилась в сражении в 636 году. У персов не было столицы с обороноспособностью, сравнимой с Константинополем. Мусульмане полностью завоевали Персию в 651 году. Арабские набеги на Сасанидский Иран начались в 632 году. Наиболее сокрушительное поражение персидская армия потерпела в битве при Кадисии в 637 году. Арабское завоевание Персии продолжалось до 652 года, и она была включена в Халифат Омейядов. Арабы распространили в Иране ислам, который сильно изменил персидскую культуру. - Отсюда исламское право) Поскольку границы кушанских владений на западе непосредственно соприкасались с Парфией, а на востоке — с ханьским Китаем, нередко имели место военные столкновения. Особенно упорной была борьба в Восточном Туркестане в конце I — начале II века н. э., где кушанской армии удалось в конечном счете остановить ханьскую экспансию. В III веке н. э. кушаны потерпели поражение в столкновении с Сасанидским государством, пришедшим на смену Парфии. В III веке Кушанское царство начало распадаться. Некоторое возрождение кушан отмечается в IV веке, но былой славы они уже не достигли. К V веку остатки кушанского мира были разрушены нашествием эфталитов («белых гуннов»), которые продолжили кушанские традиции. Эфталиты (белые гунны) — народ раннего Средневековья (IV—VI век), создавший обширное государство, в которое вошли территории Средней Азии (Согдиана, Бактрия), Афганистана и Восточного Ирана. В ходе своей экспансии вошли в контакт с государством Гуптов в Индии и государством Сасанидов. С 460 г. совершили несколько походов против Гуптов и фактически уничтожили их государственность. Эфталитское объединение распалось под ударами индийских, сасанидских и тюркских правителей: в Индии в 530-х гг., в Средней Азии и Афганистане — в 560-х гг.

11. Характеристика трансформації елементів і компонентів

У теоріїміжнародного права вважалось, що МП розвивається шляхом кількісногонакопичення нормативного матеріалу і географічногорозширеннясвоєїдії, а не внаслідокпритаманнихйомувнутрішніхмеханізмівпристосування до новихісторичнихобставин.

Чи невперше проблема трансформаціїміжнародного права (в історичномурозумінніцьогопоняття) булазгадана в науці в двадцяті роки ХХ ст. у радянськійдоктрині «міжнародного права перехідного часу» як «формитимчасовогокомпромісуміждвомаантагоністичнимикласовими системами». Суть концепціїполягала в тому, щоіснуючекласичнеміжнародне право (буржуазнихкраїн) не вважали за можливезастосовувати до відносин за участюсоціалістичних держав. Вважалось, щокапіталістичнікраїнимаютьзникнути, а їхміжнародне право трансформуватися в новийісторичний тип права – соціалістичнеміжнародне право, а покищоміж ними буде діятиперехіднеміжнародне право відкапіталізму до соціалізму.

Західнівчені, попри те, що не розглядалибезпосередньопитаннясаметрансформаціїміжнародного права, у контекстідослідженняйогоісторіївважали, щовоно не можерозвиватисьстрибкоподібно, революційно, а для ньогохарактернийеволюційнийпроцес. Такапозиціязалишаєтьсявластивоюзахіднійнауці і сьогодні.

Міжнародно-правовутрансформаціючастіше за все розглядають в контексті «переходу» норм міжнародного права до внутрішньодержавного. В такому значеннітермін «трансформація» ввів до науки німецький юрист Г.Тріппель.

Крімтрансформації норм міжнародного права у внутрішнєабонавпаки, можнаназватидекільказасобівформуванняміжнародно-правових норм у просторі:

1) міжнародно-правоваакультурація (зміначипоширенняміжнародного права в результатівпливубільшрозвиненогосубрегіонального, регіональногочи комплексно-регіонального права);

2) міжнародно-правовауніфікація (спосібвироблення в окремомусубрегіоні, регіоні, або на універсальномурівніспільногоузгодженогоміжнародно-правового комплексу норм);

3) інтеграція (об’єднаннялокальних, партикулярних норм міжнародного права в субрегіональні, субрегіональних, в регіональні, а останніх в універсальні, з анулюванням, відміноючизміною норм, щосуперечатьабо не узгодженііз нормами відповіднобільшоїсферидії);

4) міжнародно-правовадифузія (засібперетворенняміжнародного права шляхом проникнення в нього норм наосновізапозичення, рецепціїбільшефективнихправовихприписів).

Зберігається й такийспосібформуванняцього права як міжнародно-правоваколонізація, як примусово-насильницькепоширенняміжнародно-правовихстандартів на країни з меншрозвиненоюміжнародно-правовою культурою.

Однакце є підходом до трансформації «по горизонталі», в межах одного історичногоперіоду, і він практично не розглядаєтрансформаціюміжнародного права у часі.

Крім того, при цьому не враховується те, щотрансформаціяміжнародного права – цепроцесйогозмін і перетворень, а не спосібзв’язку з внутрішньодержавним правом, чирегіональногоміжнародного права з універсальним, тощо; процесутрансформаціїпідлягають не лишенормиміжнародного права (як про цеговорятьприхильникитеоріїтрансформації як перетворенняміжнародного права у внутрішньодержавне), але й принципи, галузі та інститути.

Крімцього, підтрансформацієюміжнародного права розуміютьйогоеволюцію, глобалізацію, гармонізацію, чизвичайниййогорозвиток та ін. Таким чином, термін «трансформаціяміжнародного права» в йоготеорії часто застосовується для характеристики зовсіміншихпроцесів.

Перш ніж перейти до визначенняісторичноїтрансформації, слідвідзначити, що вона є наслідкомприродиміжнародного права. Воно є своєріднимскладниморганізмом, якийЕ.Ніс образно назвав «живим світом права», котрийпо-своємуреагує на політичнізміни як засібадаптації і водночасрегулювання у міжнародномужитті.

Сьогоднібаченняміжнародного права як «живого організму» є властивим для міжнароднихсудовихустанов. В своїйдіяльності вони утверджуютьрозумінняміжнародного договору як «живого інструменту» і необхідністьтлумачитийого в динаміці, в розвитку. Досягненнясучасногоміжнародного права полягає і втому, щовононадаєперевагутлумаченню договору як «живого документа» перед позитивістськоювимогоюслідуватинезміннійзгоді держав.

Міжнародному праву як «живому організму» зі складною системою, котрийдинамічнорозвивається, властивісвоїособливості: виникнення, формування і становлення; розвитку і поширення; генезису і історичноїбезперервності. Міжнародному праву властиві, з одного боку, континуїтетпри зміннихміжнароднихвідносинах, з іншого – ефективнепристосування до їхрегулювання.

Історичнутрансформаціюміжнародного права можнавизначити як процесрозвиткуміжнародного права, якийпроявляється в спадкоємності і еволюціїцього права в часі і просторі, в функціях і методах дії на міжнароднівідносини, в змініпріоритетностіджерелчисуб’єктівцього права, еволюціїйогопринципів та інститутів, щовідбуваєтьсявнаслідокдокоріннихзмін у міжнароднихвідносинах.

Трансформація – цезмінаміжнародного права на основіконтинуїтету, тяглостійогоосновнихпринципів та методіврегулювання; і як вірновідзначив Ж.-Л.Бержель: «право безперервнотрансформується, підлаштовуючись до ритму історії …завдякицьому право передаєособливостісвого часу і несе в собістигматитієїепохи, коли воносформувалось».

Якщорозділитипевний тип міжнародного права на три йогостадії: зародження, розвиток, відмирання, – то виявиться, щовсі вони схильні до трансформації.

Перехіднийтрансформаційнийперіодміждвома типами міжнародного права є найбільшдоленосним і відчутним для нього. Тут міжнародне право покликанезабезпечитинаскількиможливо, поступальнийвідхідстарихпорядків, і по можливостібезболісневростанняновихполітичнихутворень в світовуспільноту.

Міжнародне право залежитьвідзовнішніхдетермінантів, і є наслідкомїхдії (йогопоявазумовлена потребами відповіднихсоціальнихутворень). Однак, утворившись в самодостатнюцілісністьзісвоїмивнутрішнімизакономірностями, воно не можеуникнутипроцесівпристосування до зміницихдетермінант.

Трансформаціяміжнародного права стосується не тількийогосистеми в цілому, але в першу чергуйогоскладових (норм, принципів, джерел, інститутів і галузей): так будь-якомуміжнародно-правовому звичаюпередуютьміжнародніпрецеденти як сукупністьспівпадаючиходноразовихрішень. Однак для перетворенняцихпрецедентіввміжнародно-правовийзвичай (перетворення неправового в правове) необхідний час як йогокаталізатор, і згодасуб’єктівміжнародного права як фактор закріпленняйогорезультатів.

Інститутміжнародного права складається, перш за все, на основіміжнародно-правовихзвичаїв і міжнароднихдоговорів, єдністьяких є фактором стабільності, а протиборство – фактором флуктуацій в міжнародномуправі. При цьомузмінаміжнароднихзвичаїввідбувається, як правило, еволюційно, а змінаміжнароднихдоговорівможе стати (хоча й нечасто) причиною трансформації, перетворенняміжнародного права (Вестфальський мир 1648 р., Статут ООН 1945 р. і т.п.).

Стабільністьцього права, як і йогоісторичнийконтинуїтет, восновномузабезпечуютьзвичай і загальніпринципи права, щоможнапояснититим, щоїх «помічають», коли вони вжесклалися. Це дало підставусолідаристам (Л.Дюгі, Дж.Ссель та ін.) стверджувати, щоміжнароднийзвичай, проявляється для нас як міжнародно-правоваданість, яка складається в результатіспецифічноїакумуляціїекономічного, культурного, соціального, морально-етичного та ін. порядків в міжнародномуспівтоваристві, щоутворюються на певномуетапірозвиткуостаннього.

Функціятрансформаціїбільшоюміроюреалізується шляхом міжнародного договору, якийможебільш оперативно реагувати на змінніміжнароднівідносини, і тому він, а не більшстабільнийзвичай, є основнимкаталізаторомтрансформаційнихпроцесів. Цимисвоїмифункціямитрансформаціяміжнародного права приводить його у відповідність до міжнароднихвідносин. Звичай же є характерним для еволюціїміжнародного права, в процесіякоївін «переносить» йогостарінорми у новийперіод.

Протягомісторіїміжнародного права воно пережило декількапроцесівтрансформації. Трансформаціяміжнародного права здійснюється на основівластивихїйзакономірностей, при чомукожна нова трансформаціяможематисвоїзакономірності, оскількикоженнаступний тип права багато в чомувідрізняєтьсявідпопереднього. Однакніколи вона не зачіплює того спільного для всіхтипівміжнародного права, що є виявомйогосутності і причиною історичногоконтинуїтету. Трансформація не можеспричинитизнищеннявсього старого права, а лишепризводить до йогоадаптації у новихумовахфункціонування.

Видаєтьсявірнимвказати на такітрансформаційніетапи в історіїміжнародного права:

1) трансформаціятрадиційних правил поведінки в раннєміжнародне право в періодформуваннявождеств і протодержав; скорішеїїможнавизначити, як «квазітрансформацію», оскільки у той періодмова не йде про перетворення старого права у нове (першого як такого не було); цятрансформація завершиться на етапістановленнястародавніх держав;

2) трансформаціяперіодурозпаду «пірамідальної» системиміжнародного права (етаппізньоїантичності і ранньогоСередньовіччя);

3) трансформаціясередньовічногоміжнародного права у класичне (водорозділомцихтипівміжнародного права прийнятовважатиукладенняВестфальського миру 1648 р.);

4) трансформація XVIII-XIX ст. і перехіддопозитивістськогоміжнародного права цивілізованихнацій;

5) трансформаціяміждержавногоміжнародного права у зв’язкуізкризоюдержави (триває з середини ХХ ст.) з поступовимнарощуванням в ньомукомпонентів прав людини.

Видно, щочимдаліпроцестрансформаціїміжнародного права займає все меншийвідрізок часу.

12. Порівняйте, встановіть спільне та особливе стародавнього та середньовічного МП

Сьогодні в науці поширеною є висловлена ще Е.Нісом думка про те, що витоки майже всіх сучасних міжнародно-правових інститутів лежать в другій половині Середніх віків.

В Середньовіччі інститути цього права формуються під впливом принципів міжнародного балансу сил, легітимізму та національності. Вони покликані регулювати відносини специфічного феодального типу на невідомій до цього координаційній основі і більше засобами договору, аніж переважаючими до цього джерелами стародавнього міжнародного права.

Новації, введені середньовіччям у систему і структуру міжнародного права, були настільки ефективними, що у цілому сприймуться класичним міжнародним правом. До них можна, зокрема, віднести:

• встановлення системності основоположних принципів, внутрішньої єдності зв’язків між елементами і компонентами цієї системи і структури;

• введення нових принципів міжнародного права;

• об‘єднання норм щодо одного об’єкту регулювання у відповідні інститути;

• формування галузей та ін.

Вихід на міжрегіональне співробітництво в середні віки вимагав створення спільної для всіх регіонів системи міжнародного права з однаковими внутрішніми зв’язками, визнаних усіма інститутами.

Перше органічне об’єднання інститутів міжнародного права відбувалось на рівні і в межах міжнародно-правових регіонів, на основі ключових регіональних засад: європоцентристського, синоцентристського, мусульманського і т.д.

Перемога європоцентристської засади призведе до утвердження відповідних інститутів цього права на універсальному рівні.

На особливості середньовічного типу міжнародного права відчутно вплинула поява нового типу державності – феодальної (зі свого боку і саме феодальне міжнародне право впливає на формування нової держави). Але почався цей процес взаємовпливу зі своєрідної приватизації держави.

Конфлікт, що виник між міжнародним правом і відносинами та приватними владними домаганнями, призвів до нарощування проблемних явищ у міжнародному порядку. Особливо вони були відчутними в період раннього Середньовіччя.

З‘явилася низка характерних для цього періоду інститутів середньовічного міжнародного права (наприклад в галузі права війни виникає заборона інституту «приватних війн»).

Зростає вага інституту території, територіального верховенства. Якщо класичним суб’єктом стародавнього міжнародного права і навіть міжнародного права раннього середньовіччя є племена, вождества, ранні держави, то в класичному Середньовіччі таким суб’єктом стає територіальна держава, основою якої є населення з його виразними територіальними кордонами.

В середньовічному міжнародному праві зросла роль інституту територіальності, особливо за умов масових переселень народів.

Міжнародно-правовий статус території став в середньовіччі настільки важливим інститутом, що під його впливом утверджувалися навіть такі важливі загальноправові інститути як правосуб’єктність, правонаступництво і визнання, суверенітету, і взаємодіяли міжнародне і внутрішнє право.

Поява феодальної держави породжує необхідність у модифікації норм міжнародної правосуб’єктності.

В середні віки остаточно формуються основні вимоги до суб’єкта міжнародного права:

• наявність своєї території і здійснення публічної влади над нею;

• здійснення публічних зовнішніх зносин та державної зовнішньої торгівлі;

• здатність укладати міжнародні договори і забезпечити їх виконання;

• можливість нести міжнародну відповідальність (деліктоздатність);

• можливість вимагати від інших суб’єктів міжнародного права нести відповідальність за недотримання своїх міжнародно-правових зобов’язань;

• можливість оголосити війну, але не приватну.

Фактично, інститут міжнародної правосуб’єктності склався в своєму класичному вигляді.

Глава держави є повноцінним суб’єктом міжнародного права, його міжнародні зобов’язання зобов’язують країну в цілому. Діє інститут династичних шлюбів, що має договірне закріплення.

В середньовіччі на інститут правосуб’єктності впливає церква, тому й до положення правителя додалось релігійне забарвлення: закріплюється його статус як «помазаника божого», «короля милістю божою». Згодом таке положення правителя поклало початок договірній теорії держави (суспільний договір) і знайшло продовження в період абсолютизму.

Новацією інституту міжнародної правосуб’єктності є встановлення католицької церкви повноправним суб’єктом міжнародного права, а в деякі періоди – і більш потужним, ніж держава та світський правитель.

Посилюється роль інститутів міжнародного правонаступництва та визнання, вони стають складнішими і систематизованішими, набувають міжнародних договірних гарантій.

Одним з перших свідчень цього стає укладання Верденського договору 843 р., який безпосередньо присвячувався питанням правонаступництва та правосуб’єктності держав-наступниць імперії Карла Великого після його смерті. Договірне забезпечення міжнародного правонаступництва стає закономірністю міжнародного права.

Особливості середньовічного МП:

1) існують норми стародавнього права для регулювання старих відносин;

2) зявляються нові держави, нові норми: норма про рівність нових утворень, суверенітет;

3) період історичної трансформації МП.

• приватизація МП (окремі князі наполягали на міжнародно-правовій правосубєктності);

• існує на регіональній основі, проте відбувається тяжіння до універсалізму;

• з 5 ст. висуваються вимоги до справедливої війни: війни можуть вести належні суб’єкти (наполягають на суверенітеті), війни можуть бути лише публічно-правовими;

• основне джерело МП – міжнародний договір (здатен вирішувати нові відносини, наполягають новоутворені суб’єкти/держави);

• поява міжнародних торгових шляхів;

• процес великого переселення народів – наполягання на власному внутрішньому праві;

• економічне посилення периферійних регіонів – крах пірамідальної системи МВ;

• поява монотеїстичних релігій, які прагнуть применшити світську владу;

• створення великих імперій;

• осовний суб’єкт МП – держава (з 15-16 ст.);

• перші ідеї про державний суверенітет;

• створюється система МП;

• у галузі посольського права новації здійснюються лише церквою;

• у морському праві розвивається принцип свободи морів;

• у галузі права війни встановлюється ідея справедливої війни; виникає інститут морської та сухопутної війни; інститут нейтралітету.

Послаблення Римської імперії – Рим часто вдається до силової політики, часто не ефективної, тому зростає роль договірного способу збереженн імперії (з 1 до 5 ст. н. е.):

1. договір дружби – укладається з менш сильними новими утвореннями, союзницькі договори (невелика кількість);

2. договір про федерацію (визнання політичної поразки) – укладається найбільше.

Подібні процеси спостерігаються і в Перській імперії.

МП розглядається як:

• Галузі та інститути;

• Як окрема система;

• Як поєднання трьох елементів: баланс сил, легітимізм, раціональність (як перехідний принцип до державного суверенітету).

Етапи становлення галузей МП:

1) період феодальної роздробленості (10-13 ст.) – окремі комплекси МП починають об’єднуватися;

2) абсолютизм (13-15 ст.) – формуються основні галузі.

Формування науки МП:

1) раннє Середньовіччя – МП думка не склалася, але є теологічний та світський напрями;

2) з 12 та 13 ст. – школи глоса торів та постглосаторів (практичне спрямування);

3) 15-17 ст. - поява перших національних шкіл МП.

Особливості стародавнього МП:

13. Стародавнє МП мало регіональний характер; регіоналізм проявлявся не у територіальному сенсі, а у наявності регіональних підсистем: ісламська, європейська підсистеми. Регіональний характер МП зумовлений самою природою цього права. Яке виникає у міжнародному середовищі суспільних утворень, що вступають у відносини між собою. МП з’являється переважно в районах світу, де таке середовище склалось. Відтак, МП ще до появи держав виникає у регіонах, де суспільні утворення, що досягли певного рівня розвитку, вступають у взаємні відносини – в різних регіонах стародавнього світу, де існували острівці МВ.

Індія, Китай	Переважна роль правосвідомості та правової доктрини у становленні МП, норм моралі та етики, а також ритуалів як правового джерела.
Греція	Найбільш пов’язане з геополітичними особливостями, оскільки МП утворилось на основі співіснування низки полісів, тобто міст-держав, кожен з яких ревно оберігав свою політичну незалежність і зазнало впливу плюралістичного характеру цього регіону.

Відсутність універсального права в стародавній період часто розглядають як відсутність міжнародно-правового регулювання у той час. Проте і регіоналізм, і відсутність системності МП не є критеріями, які свідчать на користь такої думки. Це лише свідчить про підхід до МП з позиції сьогодення.

14. Поділ на різні види та типи:

• Стародавній Єгипет: основне джерело – дипломатичні зв’язки, МВ будувались за сімейним типом; було вироблено поняття правової норми та її структури;

• Регіон Хетського царства – основним джерелом є МД, міжнародний звичай практично не використовувався; укладались нерівноправні договори.

• Античне Середземномор’я (Греція, Рим);

15. 5 методів регулювання:

• Централізований (Єгипет, Хетське царство);

• Координаційний (Месопотамія, Антична Греція);

• Силовий (Римська імперія);

• Філософсько-релігійний (Індія, Китай);

• Нормандно-кочовий (виступав ситуативно).

Відносини між державою та кочовими племенами не можуть встановлювати звичаєву норму, бо немає тривалого характеру (нормандно-кочовий метод).

16. Відсутність системи МП, проте це не говорить про відсутність системності (внутрішнє поєднання норм та інститутів).

17. Неоднаковий статус суб’єктів:

• Відносини між рівноправними суб’єктами;

• Відносини залежності;

• Відносини між дрібними утвореннями.

Звідси в МП було 2 типи норм: норми взаємності і норми підлеглості.

18. Пірамідальна структура МП (правитель – незалежні країни – залежні країни);

19. Відсутність консолідованого інституту міжнародної відповідальності; вона довго зберігала колективний характер.

20. Тісний зв'язок з релігійними віруваннями стародавніх народів. Це дало підстави стверджувати, що в античності право і релігія були єдині. Таким чином, релігія сприяла і виникненню традицій, звичаїв, обрядів, що були прообразами правових норм. Інша функція релігії – встановлення принципу міжнародної ввічливості. Релігія сприяла формуванню інституту міжнародного визнання.

21. Оракули були квазісуб’єктами МП – депозитарії МД.

22. Переважання звичаю як джерела МП. Звичай має коріння в міжплемінному спілкуванні, і з огляду на свою природу протягом усієї історії займав особливе місце серед джерел МП.

23. Можна говорити про існування певної сукупності норм МП, ще не класифікованих за відповідними галузями.

24. Становлення принципу pacta sunt servanda.

Норми МП в стародавній період сприяли передбачуваності та стабільності МВ. Стародавнє право було лише інструментом держав, воно не стосувалось прав людини, захисту спільних ресурсів тощо.

1. Механізм формування та розвиток інституту іноземців в стародавньому міжнародному праві. Гостинність та інші ключові нормативні сукупності інституту іноземців в стародавньому міжнародному праві.

Вирішити проблему негативного ставлення до іноземців могло лише право. Оскільки інші системи управління в первісному суспільстві самі часто проповідували недовіру до представників іншого племені чи вірування.

Греція	Варвар – той, хто сповідував іншу релігію, але кожен вважався греком, хто вірив у спільні грецькі божества – Олімпійських богів.
Китай	Варвар – не той, хто належить до іншої держави, а той, хто не здатен зрозуміти сенс і дотримуватись звичаїв і узгодити свою поведінку з нормами високоморального життя.

На становлення правового статусу іноземців мали вплив регіональні особливості стародавнього світу: першими між суверенними утвореннями виникали відносини всередині певного регіону (Месопотамія, Греція, Індія) і тільки згодом вони виходили за його межі. Як наслідок спочатку в МП поєднувались два різновиди статусу іноземців: іноземців в середині певного державного регіону (представники різних номів) та іноземців з держав інших регіонів. Зі зрозумілих причин першим надавався більш сприятливий режим. З розвитком міжрегіональних відносин концепція більш сприятливого статусу представників держав свого регіону було перенесено на всіх іноземців.

Зважаючи на причини вступу стародавніх народів у відносини між собою, необхідно було забезпечити ці відносини; відтак, відправлення співвітчизників за кордон і прийняття іноземців були об’єктивним продовженням даної цими народами згоди на взаємні відносини. Передумовою вступу у відносини була взаємна зацікавленість держав, тому в інтересах цих держав було і належне ставлення до іноземців.

Таким чином, не відповідає відомим фактам теза про цілковиту безправність іноземців у стародавньому світі, про недовіру, про ненависть до них з боку титульних народів. Говорячи про таке ставлення, слід зазначити, що воно було адресоване не стільки іноземцям як представникам інших держав, скільки представникам інших цивілізацій чи культур з менш розвиненим рівнем правосвідомості, і тому нездатним підкоритись досконалішим зразкам соціального регулювання, у тому числі – правового.

Почуття страху, а відтак і ворожості, до іноземців, яку породжували первісні ідеології та вірування, було подолано шляхом правового регулювання відносин між представниками різних суспільних утворень. З цією метою виникає інститут статусу іноземців з невід’ємною його складовою – гостинністю, яка була одним із порівняно найбільш досліджених інститутів стародавнього МП.

Так, закріплення правового статусу іноземців було одним із перших кроків на шляху до становлення МП. Необхідність врегулювання цього статусу окремої особи як первинного елемента та початкової ланки міжнародних відносин ставала каталізатором виникнення МП.

13. Особливості міжнародного праворозуміння Ідіїї, біополярність розвитку МП

Особливості стародавнього етапу МП:

1. регіоналізм – існування певних регіональних підсистем, немає розмежування за територіальним принципом;

2. поділ на різні рівні та типи;

3. 5 методів МП регулювання: централізований (Єгипет, Хеттське царство), координаційний (перший етап існування Месопотамії, Греція), силовий (Римська імперія), філософсько-релігійний (Індія, Китай), номатно-кочовий (у відносинах між кочовиками звичай скластися не може);

4. несистемність;

5. різний статус: рівноправність, між залежними утвореннями, між дрібними утвореннями, відносини залежності;

6. пірамідальна структура (імперія – назалежна країна – залежні країни).

В МП індійського регіону не можна провести чіткого розмежування між стародавнім та середньовічними періодами.

Особливості стародавньої системи МП:

20. побудована за принципом «кола держав» - мандали (Артхашастра): відносини з сусідом – ворожі, відносини з сусідом сусіда – дружні;

21. природно-правова концепція МП, проявлялася через релігію;

22. практично не існувало міжнародних договорів як джерел МП (вони існували як рішення конкретних справ: договори-угоди, індивідуальні контракти) – основними джерелами були звичай і релігійні концепції;

23. вплив релігійної концепції – дхарми (справедливість, концепція співробітництва);

24. філософія індуїзму, поняття «дхарми» як правової категорії;

25. вчення про індійські касти (характеристики субєкта виводилися з приналежності до певної касти):

*від того, до якої касти належав правитель залежалоі значення, сила провінції;

*до 300 підкст;

*індивід в МП є обєктом МП як підданий (у внутрішньому праві розглядався як субєкт касти);

26. поділ країн на залежні та незалежні, вищі (відображений в Артхашастрі);

27. джерела МП:

*дхарма – справедливість (= право, політика, зовнішні зносини), основна категорія МП,;

*артха – інтерес (= економіка, внутрішні справи, економічний інтерес), економічні інтереси повинні узгоджуватися, основна категорія внутрішнього права, джерела Артхашастра, дхармашастра;

*кама – задоволення;

28. система МП: право війни, право миру, інститут нейтралітету;

29. інститут правового визнання і правонаступництва;

30. правовий статус території (як вияв правосубєктності);

*населення розглядалося як об’єкт певного правителя;

*територія = держава (її основна характеристика);

31. інститут міжнародного морського права (категорії морських просторів: території близько до берега – територіальне море, статус портів і гаваней – внутрішні води);

32. статус іноземців визначався тим, до якої касти вони належали;

33. інститут торгівельного права:

*«палацова дипломатія – всі зовнішньоекономічні акції формувалися палацом правителя; правитель формував і відповідав за зовнішню політику і зовнішню торгівлю;

* торговці і купці здійснювали шпигунські функції, функції збору інформації;

*створювалися окремі колонії для купців;

34. право посольських зносин:

35. інститут шпигунів: три категорії дипломатичних представників + шпигуни (офіційно визнані, були підлеглими посла); *дипломатичні привілеї та імунітети на шпигунів не поширювалися;

36. право міжнародних договорів: *МД – це вирішення конкретної справи, прецедент; *основне джерело – звичай; *правотворчості МД не було.

37. закони і звичаї ведення війни:

*гуманізація війни;

*інститути комбатантів/не комбатантів;

*вимоги справедливої війни:

- коли всі мирні засоби вичерпані;

- справедливий об’єкт війни – репресалії, самооборона;

- ведення відповідно до законів і звичаїв війни);

38. інститут нейтралітету проявлявся у:

*зверхності щодо воюючих сторін,

*дистанціюванні від воюючих сторін (держава не достатньо сильна, не може об’єктивно брати участі у цій війні),

*нейтралітет як незацікавленість.

Однією з питомих рис китайського та індійського регіонів була переважна роль правосвідомості (у тому числі релігійної) та правової доктрини у становленні міжнародного права, норм моралі й етики, а також ритуалів як правового джерела.

У стародавній Індії міжнародне право було складовою загальної правової системи і доктрини — Дхарми, що «відігравала роль як «права» так і «звичаю». Тут панувало переконання в силі Дхарми як «регулятивної галузі міжнародних норм, що одна може сприяти міждержавним відносинам, і відтак міжнародному процвітанню».

Хоча релігія, як буде показано, і відігравала важливу роль у міжнародному спілкуванні стародавнього періоду, не можна стверджувати про переважання суто релігійних правил у цих регіонах.

Філософія індуїзму ґрунтується на життєдіяльності індивіда, особистості в його зіткненні з усіма іншими індивідами, що його оточують. Саме тому індуїзм у своїй основі більш особистісна, ніж асоційована релігія. Така філософія дуже добре узгоджувалась із міжнародним правом, яке досягло певного результату в зміцненні порядку для всіх через впорядкування індивідуального статусу.

В міжнародному праві окремий суб'єкт—головний, є метою такого права, а асоціація, система, порядок — це вже результат певного впливу на цей суб'єкт. У цьому розумінні міжнародне право так само індивідуалістичне, як і філософія індуїзму. Не дивно, що основні принципи індуїзму стали основними засадами міжнародно-правової ідеології стародавньої Індії.

Основна мета міжнародного права—досягнення певного порядку на універсальній основі, а в основі індуїзму закладена концепція рита — універсального космічного порядку, який функціонує на засадах внутрішньої справедливості, розумності. Тому, коли і ідеться про те, що міжнародно-правова концепція універсальності вперше з'явилася у греко-римському розумінні принципу lex aeterna, не слід забувати про більш ранню індійську практику.

Стародавні неантичні міжнародно-правові норми та інститути зазнали змін і трансформацій, але сформоване в цих регіонах середньовічне міжнародне право по-різному виявилося затребуваним на етапі розбудови класичного міжнародного права.

Індійське середньовічне міжнародне право в силу переважання в ньому мусульманського елементу, казуїстичного характеру права міжнародних договорів, тривалої колонізації регіону не перейшло в своєрідне регіональне «класичне» міжнародне право. Регіон зберіг своєрідний підхід, в тому числі і в сучасному міжнародному праві, лише на рівні міжнародно-правової позиції чи правосвідомості.

Біполярність міжнародно-правової ідеології середньовічної Індії

(*індійське право домусульманського завоювання і вплив мусульманського права)

І. Міжнародно-правовий світогляд середньовічних індусів досить сильно був пов’язаний з правилами і стандартами, викладеними у стародавніх літературних, релігійних і правових джерелах.

Тяглість творення індійських джерел не свідчила про незмінність міждержавних (міжнародних) і внутрішньодержавних відносин і інститутів; останні не могли не реагувати на постійно змінні міжнародні процеси.

В тривалому наступництві міжнародно-правових поглядів середньовічної Індії можна виділити два фактори: зовнішній і внутрішній. До зовнішнього фактора слід віднести провідну роль Індії в євразійському регіоні. До внутрішнього належать: рівень розвитку економіки, активність зовнішньополітичної діяльності, розвиток політико-правової думки, а звідси й її популярність серед інших народів тощо.

Джерела індійської політико-правової думки («Рамаяна», «Рігведа», «Махабхарата» та ін.) були популярними в епоху середньовіччя, і майже всі країни регіону прагнули перекласти їх своєю мовою.

Відносини змінювалися і вимагали нового прочитання старих текстів. В цьому плані особливо ефективним виявилось коментаторство, яке розроблювало принципи узгодження старих нормативів з новими міжнародними реаліями.

З часом склалися окремі школи і напрями збереження і коментування стародавніх текстів, які складали основу міжнародно-правової ідеології Індії до мусульманського завоювання.

Чимало індологів порівнювали середньовічну Індію з Китаєм, стверджуючи, що вона також вдавалася до самоізоляції у зовнішніх зносинах.

Концепцію самоізоляції Індії нав’язували науці спочатку самі індійці: вона мала пояснити їх «вищість» щодо інших народів євразійського простору, оточуючих їх «варварів».

На практиці ж середньовічній Індії, швидше навпаки, більш характерним було прагнення розвитку зовнішніх зносин. Самоізоляційні елементи почали приписувати їй з ХV ст. європейці, запозичивши індійські теорії, що почали проявлятись як реакція на європейську експансію.

Як найбільш розвинена країна регіону Індія ще в стародавній період вела інтенсивні посольські зносини із Заходом. Про це свідчать, зокрема Страбон, Діон Кассій, Діодором Сицилійський та інші античні і ранньосередньовічні мислителі. Але особливого розвитку ці контакти набули у першій половині першого тисячоліття н.е.

Характерною рисою міжнародно-правової думки Індії до мусульманського завоювання було те, що індуси не лише зберігали вірність своїм правовим традиціям, але й активно нав’язували власні міжнародно-правові концепції своїм сусідам, з метою зберегти якщо не політичний, то ідеологічний контроль над ними.

Індійські вчені називають період завершення давнини і початку середньовічних міжнародно-правових ідей періодом Раджпут (до і після 648 р. н.е.). Для нього характерне суто індійське бачення природи міжнародних відносин і розвитку міжнародно-правових ідей (сутності прав і обов’язків держав, джерел міжнародного права, міжнародної правосуб’єктності, теорії балансу сил, міжнародних договорів і союзів, законів і звичаїв війни, статусу воюючої сторони та її власності, дипломатичних відносин, нейтралітету тощо).

На думку індійських вчених весь комплекс міжнародно-правових думок і ідей цього періоду можна звести до трьох основних напрямів:

1) міжнародно-правові ідеї сутності права миру;

2) погляди на особливості права війни;

3) розвиток ідеї нейтралітету.

Ці ж основні напрями збереглися в середньовічній мусульманській міжнародно-правовій ідеології з урахуванням таких винятків: 1) принципово змінилася сутність поглядів під впливом мусульманських міжнародно-правових джерел та 2) різко знизилось значення, яке надавалось інституту нейтралітету.

Індійські дослідники середньовічних міжнародно-правових доктрин пропонують поділяти їх на дві категорії:

1) мусульманські доктрини міжнародного права в Індії, які мало чим відрізнялися від інших мусульманських доктрин позаіндійського регіону та

2) доктрини країн Арьяварти («цивілізації, що склалася на індійському субконтиненті до приходу ісламу в ці частини»), які в цілому зберігали спадковість індійських міжнародно-правових поглядів.

• Взаємодія ідеології ісламу та арьяварти відбувалася за принципом: там, де панував іслам, і де це було для нього корисно – переважали ісламські доктрини міжнародного права, а де зберігали самостійність країни арьяварти – там керувалися власною політико-правовою ідеологією на основі історичних джерел.

Головним в цьому процесі став зовнішній чинник: мусульманська експансія. Міжнародно-правова думка Індії відмовилася від запозичення інших світоглядних надбань і обмежилась власними доктринами і теоріями, що дозволило індуїзму встояти в умовах окупації.

Таким чином, в одній частині субконтиненту (де ще функціонували незалежні індійські царства) міжнародно-правовий індуїзм розвивався на стабільних властивих тільки йому засадах, а в царствах, окупованих мусульманами, він співіснував з ісламом, переважно за рахунок поступок власними міжнародно-правовими надбаннями.

Можна вказати декілька причин виживання середньовічної індійської міжнародно-правової ідеології.

По-перше, ісламська експансія ніколи не охоплювала всю територію Індії і завжди залишалась певна кількість незалежних індійських царств. В них безперешкодно могли розвиватися міжнародно-правові доктрини індуїстського і буддистського спрямуванн.

По-друге, було б хибним вважати весь період мусульманського завоювання таким, що викорінював самобутню ідеологію індійців.

ІІ. Звичайно, в мусульманський період індуські доктрини міжнародного права повинні були враховувати ісламські світоглядні стереотипи. Так, ще за часів «Рамаяни» і «Махабхарати» пропагувалась ідея протиправності вбивства військовополоненого, а «Закони Ману» містили надзвичайно широкий перелік осіб, який заборонялось вбивати у воєнний час. Середньовічній міжнародно-правовій думці Індії довелось відійти від такої гуманності, адже «не було на світі недоторканості, яку б іслам визнав стосовно невірних, котрі були захоплені як військовополонені». Тому середньовічна індійська міжнародно-правова думка під впливом ісламу дозволила правомірність знищення також цивільного населення і власності невірних (старих поглядів про протиправність таких дій продовжували дотримуватися лише в незалежних індійських царствах і князівствах).

Змінилося також ставлення до джерел міжнародного права, серед яких на перше місце було поставлено Коран, потім сунну (настанови Пророка) та доктрину. Щодо останнього джерела, то в середньовічній Індії доктринальні погляди почали складатись у відповідні школи. Особливо впливовою в Індії була школа хадисів (з’явилася в Медіні у VIII ст.).

Під впливом думки ісламських літописців, коментаторів і мислителів по-новому почали тлумачитись в Індії і питання міжнародної правосуб’єктності.

Середньовічні публіцисти, правителі і юристи (Фіруз Шах Туглук, Мухаммад Туглук, Ібн Рушд, З.М.Бобур, Ібн Хаддун, М.Хайдер та ін.) фактично переглянули стародавні індійські погляди на міжнародно-правове визнання, право міжнародних договорів, посольське право та ін.

Погляди на визнання не змінилися щодо його повноти (в основному de jure і de facto), але щодо суб’єктів і форм визнання зазнали суттєвих змін. Тепер вже говорили про такі види визнання:

1) визнання халіфом (правителем ісламських держав);

2) визнання самого халіфа правителем з боку інших ісламських правителів (концепція суперечить основам ісламу, оскільки тільки Аллах, згідно з ним, визнає основного правителя, однак в ній спостерігається вплив інтересів численних імамів);

3) визнання ісламом не ісламських політичних об’єднань (а) визнання з боку халіфа правителів Арьяварти; б) визнання ісламськими державами Індії місцевих політичних об’єднань Арьяварти); та

4) визнання державами Арьяварти одна одної або інших неісламських держав. Менших змін зазнали погляди на посольське право, проте і в цій сфері було введено певні новації.

В індійській міжнародно-правовій думці, що перебувала під ісламським впливом, значно зростала авторитетність договору, як джерела міжнародного права. Коран, який підлягав безумовному дотриманню, проголошував подвійне ставлення до договорів, поділяючи їх на договори, що укладалися між мусульманами та з інаковіруючими. Проте, обидві категорії договорів в ісламі розглядались як такі, що підлягають принципу суворого дотримання міжнародних зобов’язань сторін.

• В цілому середньовічна міжнародно-правова думка Індії розділилася і розвивалась за двома напрямами:

1) збереження традицій і приписів стародавніх епічних і правових джерел з пристосуванням та приведенням їх у відповідність до нових обставин засобами коментування, тлумачення чи створення на їх основі нових збірників;

2) широкомасштабне сприйняття і розвиток ісламського бачення міжнародного права. Можна вказати і на спільні риси між цими напрямками, що походили від спільності середньовічного середовища, в якому розвивалась міжнародно-правова думка.

Попри те, що наприкінці Середньовіччя Індія перестала бути провідною світовою монархією, вона була не лише відома, але й шанована у решті світу. В нових умовах міжнародне право Індії не могло вплинути на розвиток інших регіональних міжнародно-правових підсистем.

Тому й сучасна міжнародно-правова думка розвивається на основі і під впливом у тому числі досягнень, міжнародно-правових думок, ідей, концепцій і теорій стародавньої і середньовічної Індії.

14. Китайська міжнародна правосвідомість.

Встановлено, що китайська середньовічна міжнародно-правова думка не відповідала реальній практиці міжнародно-правових відносин: продовжуючи сповідувати стародавній синоцентризм в офіційній доктрині, на практиці Китай проводив три не співпадаючі міжнародно-правові курси: 1) з китайськими державами – доктрина світоупоряджувальної монархії з „Сином Неба” на чолі; 2) з некитайськими державами, які визнавали його перевагу – в доктрині діяло те ж положення, а на практиці Китай проводив політику м’якого покровительства; 3) з некитайськими державами, які не визнавали китайської зверхності офіційно діяла ця ж доктрина, а на практиці Китай діяв в залежності від конкретної ситуації (від застосовування сили до бойкоту чи ізоляції супротивника).

В Китаї склалися певні норми, що носили міжнародно-правовий характер. Часті міжусобні війни спричинили принцип «цаньші» - поступове поїдання земель сусідів, подібне тому, як шовковичний черв’як поїдає листя. За цим процесом приховувалася військова та дипломатична боротьба перших 7 князівств, чому слугувало і тодішнє МП. Але з точки зору офіційної ідеології тільки Серединна імперія була дійсно суверенною та незалежною державою, усі інші або були залежними від неї, або мали б такими стати. Держави, що оточували Китай, не визнавалися рівними імперії. Відсутність юридичної рівності спричинило формування конститутивної теорії визнання, а також правомірність втручання сюзерену у справи васалів – існував навіть кодекс «законних основ втручання».

Світоупоряджувальна монархія – система, за якої царство Чжоу (найсильніше) навязує свої стандарти;

*в Середні віки посилюються околичні царства, і Чжоу перестає відігравати таку роль; укладає рівноправні договори;

*на практиці доктрина світоупоряджувальної монархії не реалізувалася (периферійні царства відмовлялися від сплати данини/офіційною версією правителів Чжоу було те, що вони самі відмовилися від данини, оскільки від варварів вони її приймати не будуть)

У перші століття І тисячоліття н.е. впровадження в життя концепції «світоупоряджувальної монархії» ускладнювалося ще й тим, що китайська імперія ставала дедалі менше схожою на змальований офіційною доктриною етнічно єдиний народ, що має спільні культурні цінності й у такій єдності справляє цивілізаторський вплив на інші народи. Тоді китайське суспільство за етнічними, культурними, релігійними, соціальними та іншими показниками мало відрізнялося від решти, що склалися в інших імперіях євразійського простору.

15. Ісламське МП

Ісламська доктрина міжнародного права першою в середньовіччі сформувала науку цього права (з VІІІ ст.), виробила ряд методів його дослідження і тлумачення (методи раціонального тлумачення міжнародного права на основоположних засадах ісламу, систематизації міжнародного права на ортодоксальних засадах, системного підходу до міжнародних договорів і їх класифікація та ін.), утвердила прогресивні стандарти міжнародного морського, торговельного (економічного) та ін. галузей цього права. Проблема «схід-захід» (і деякі інші сучасні глобальні проблеми) вперше сформульовані ісламськими мислителями є актуальними сьогодні, а тому їх не можна вирішити без врахування історичних наробок, середньовічної ісламської міжнародно-правової думки. Аналіз міжнародно-правових поглядів середньовічних народів Центральної і Південної Африки, Північної і Південної Америки, Австралії і Океанії, басейну Тихого і Індійського океану та їх співставлення з тими, що їх пропагують і захищають сьогодні корінні народи цих регіонів, показує, що теорія і практика міжнародного права не завжди розвиваються паралельно. Позбавлення народів цих регіонів незалежного міжнародно-правового існування (внаслідок колонізації) не тягнуло за собою автоматичне зникнення їх доктрин, що сьогодні проявляється у їх наполяганні на необхідності врахування їх міжнародно-правових позицій.

Починаючи із середньовіччя розвиток МП визначався взаємодією двох регіональних підсистем: європейського МП на основі римського права народів та мусульманського МП на основі ісламського віровчення.

Мусульманське право (шаріат) – невід’ємна складова соціально-релігійної системи вчення Мухаммеда, воно є сукупністю положень даних народові Богом через свого пророка, що передбачає божественну волю, як основу правового регулювання відносин людей та народів.

Мусульманське право – це ціла система релігійних, правових, морально-етичних, соціальних та економічних постулатів.

Шаріат – це сукупність норм, що ґрунтуються на принципах Корану і адресовані передусім мусульманам для регулювання відносин між собою та зовнішнім світом. Мусульманське право включає 3 системи норм, що регулюються 3 основні сфери життя мусульман: відносини правовірних з Аллахом, взаємини людей, а також зв’язки між державами та релігійними конфесіями.

Мусульманське право в юридичному розумінні в цілому не має прямого відношення до шаріату і не є його елементом. Шаріат правильніше характеризувати як основу, джерело мусульманського права.

Правильніше говорити про мусульманське право як право діюче, кодифіковане в мусульманських країнах, і про шаріат як явище історичне та суто релігійне.

Ісламське МП (сійар) є складовою саме шаріату. Якщо в процесі розвитку мусульманське право дещо й відділялось від шаріату як своєї основи, раціоналізувавшись, то це найменшою мірою стосувалось регулювання міжнародних відносин мусульманського світу. Ця його частина майже не зазнавала суттєвих змін. Ключова ж складова мусульманського права сунна (традиція, прецедент) – є витвором народів – арабських племен та общин – домусульманського періоду.

Ісламське МП ґрунтується переважно на релігійній основі і з самого початку створювалось в контексті мусульманської релігії. Воно є специфічною релігійною категорією, як і мусульманське право (шаріат).

РИСИ:

1. Мусульманське МП було органічно пов’язане з історичною. Геополітичною, дипломатичною чи воєнною обстановкою, у якій воно розвивалось. Сійар явище історичне і воно найчастіше пов’язується зі сферою війни, а не мирних МВ: сій ар є множиною від поняття сірат – поведінка правителя. Сійар – це специфічна сукупність традицій і коментарів щодо ведення війни і МВ вірними, направленими пророком.

2. Мусульманське МП (ММП) ввібрало в себе досягнення як грецької, так і римської систем МП.

3. ММП надає більшої ваги етичним цінностям, хоча воно продовжує бути пов’язаним з релігією.

4. В ММП ми вперше знаходимо у письмовій історії повний виклад загальновизнаних прав ворога у мирний та воєнний час.

5. Мусульманські юристи вперше розробили науку МП як незалежну галузь у загальній теорії права та виокремили її з політичної науки.

6. Галузь МП визначається як публічно-правова, адже норми сій ар стосувались відносин халіфату з іншими державами, питань війни та миру, відносин представників мусульманської общини з представниками інших релігій, правового статусу різних територій тощо.

7. Характер ісламського МП зумовлений його релігійною сутністю. Його визначають як «цілісну систему норм та їх застосування, яка приписується або не забороняється ісламом у МВ».

8. Виключну вагу в ММП має доктрина, оскільки положення Корану не могли охоплювати всіх випадків, які потребували правового регулювання, а мусульманське право не могло відійти від принципів Корану, тому заповнення прогалин стало функцією правової доктрини – тлумачення відповідних ситуацій на засадах ісламу.

9. Норми ММП відрізняються між собою за ступенем залежності від релігійної системи: одні норми тісно пов’язані, а інші – мають відносну самостійність.

10. У 10 ст. було проведено доктринальну кодифікацію ММП, після чого в своїй основі воно зазнавало мінімальних змін. Таким чином, класичне ММП було вироблене у 8-10 ст. на основі релігійного віровчення, доктринально-правового тлумачення та звичаєво-правової бази до ісламських народів.

В доктрині МП найбільш впливовим був сунітський напрям. Абу Ханіфад – засновник ханіфітської школи, що відрізняється поєднанням релігійних постулатів із раціоналістичним тлумаченням правових норм відповідно до конкретних відносин і регіонів.

Мухаммед Шайбані – ісламський Гуго Гроцій: кожна правова норма ґрунтується на основоположних принципах Корану.

Головне завдання доктрини ММП – доведення необхідності опанування світу ісламом. З цією метою висувається ідея священної війни – джихаду – як засобу такого опанування. Тому класична концепція ММП ґрунтується саме на таких постулатах:

• Джихад;

• Поділ світу на дві частини;

• Статус діммі (неісламські народи);

ММП регулювало відносини між ісламським та неісламським світом, а також відносини мусульманських держав між собою. Звідси походять дві структурні частини ММП – сфера ісламу і сфера зовнішньої війни.

Ісламська міжнародно-правова доктрина ґрунтується на ідеалі всесвітнього поширення ісламу як єдино правильної релігії. Тому відносини поділяються на світ ісламу та світ війни. Проте з поширенням комерційних інтересів арабів на європейський континент, контакти спочатку як суто ворожі з не мусульманськими країнами згодом почали тлумачитись у мусульманській доктрині більш ліберально.

ГАЛУЗІ ММП:

1. Право війни;

2. Право миру. Проте більшість дослідників ототожнюють ММП з правом війни.

ДЖЕРЕЛА ММП: