Про особливий обов'язок подружжя після смерті чоловіка чи дружини

Чоловік і дружина з любов'ю і співчуттям повинні допомагати одне одному також після смерті. Подружня любов, яка повинна увесь час підтримуватися сакраментальним (утаємниченим) милосердям, зобов'язує їх присвятити себе одне одному, як Ісус Христос Церкві. Адже не можна з певністю сказати, що між ними панувала справжня взаєхмна любов, якщо вони зовсім не допомагають одне одному після смерті. З цього приводу Тертуліян висловився так: „Вдова молиться за душу свого чоловіка; вона молиться за його спокій і за поєднання з ним і робить у роковини його смерті пожертвування. Якщо вона цього не робить, то вона віддаляється від подружніх уз зі своїм чоловіком". А Цезарій пише про те, що одного разу жінка сказала єпископу, який не хотів виділити місце для її покійного чоловіка на прицерковному цвинтарі через те. що той був лихварем: „Я чула, що чоловік і дружина це одне й те ж, і апостол сказав, що невіруючий чоловік може бути врятований віруючою жінкою. Якщо мій чоловік, з яким я утворюю одне тіло, занадто мало робив для віри, то я готова його замінити і служити Богові замість нього". Та жінка незабаром поселилася у помешканні недалеко від цвинтаря, де її чоловік все-таки був пізніше похований, молилася і робила свої добрі справи день і ніч задля нього. Через сім років він явився їй і сказав: „Бог винагородить тебе! Дякуючи твоїм добрим справам я зараз звільнений від найтяжчих мук. Якщо ти ще сім років будеш для мене робити такі ж добрі справи, то я буду звільнений повністю”. Пізніше так і сталося.

Мають чого боятися ті, хто не проявляє найменшого милосердя до стражденних душ

„Якою мірою міряєте, такою і вам відміряють" {Мт. 7, 2). Кожному зрозуміло, що ці слова Божественного Спасителя стосуються і тієї допомоги, яку потрібно надавати стражденним душам у чистилищі. Про це свідчать численні приклади про душі, які самі були недбайливими і тепер змушені самі за це спокутувати, або були забуті іншими, і з цієї причини здійснювані для них добрі справи зараховувалися іншим. Між прикладами такого типу довідуємося про одного францисканця, який після смерті явився своєму побратиму І признався, що він мусить перетерпіти дуже великі болі в чистилищі лише тому, що недбало раніше молився за небіжчиків і що всі молитви та святі пожертвування, які були призначені для нього, не принесли йому ще ніякої користі, тому що були, як покарання за його недбалість, подаровані Богом іншим душам. З цього приводу Кардинал Каєтан каже: „Ті, що у цьому житті забувають про небіжчиків, будуть, за моїм переконанням, коли-небудь у чистилищі позбавлені всіх добрих справ та благодатних молитов (хоч вони і були призначені для них), оскільки Божественна справедливість карає таким чином проявлене немилосердя та черствість серця". Багато духовних наставників ідуть ще далі і вважають, що за таке немилосердя буде призначено не лише більше часу в чистилищі, але і вічне прокляття. Підтвердженням цього є вислів святого Якова (2, 13): „Суд немилосердний для того, хто не чинить милосердя". І далі - слова Святого Духа: „Хто затуляє вухо на крик бідака, той сам кричатиме, та слухати ніхто не буде"(Приповідки 21,13). Тому св. Вінченцо Феррерій каже: „Душі у чистилищі просять також помститися тим, хто відмовив їм у допомозі". І закінчує словами святого Луки: „А Бог хіба не оборонить своїх вибраних, які до нього день і ніч голосять?"