Звичай запалювати свічку за померлих

Здається, цей зворушливий звичай прийшов до нас із Старого Завіту, бо юдеї мають його ще дотепер. Будон розповідає, що коли він якось зайшов до синагоги і побачив там багато запалених лампадок, йому сказали, що їх запалюють завжди, коли моляться за померлих. Але цей церковний звичай такий старий, що дослідити його початки не видається можливим. Вже св. Атанасій, котрий жив у IV столітті, пише про нього і, здається, високо цінує його. Цей великий патріарх і учитель Церкви каже: „Навіть якщо побожний померлий підніметься до вільного неба, ти все одно маєш, звертаючись до Христа, Сина Божого, запалити на могилі оливну лампаду чи воскову свічку, бо це угодно Богові і будеш мати від Нього заплату. Бо олива і віск – це пожертви, приношення ж дарів безкровної жертви – це примирення, а милостиня, яку роздається бідним, – це побільшення кожної доброї заплати". Високе пошанування, що його виявляє Церква цьому прадавньому звичаю, можна пізнати з того, що вона дотепер, називаючи це добрим ділом, завжди закладає світильники для померлих і взагалі всюди, як святкуються дні пам'яті померлих, горить багато світла. Це можна бачити особливо в монастирях, де в статутах їхніх записано щоразу під час урочистої Служби Божої запалювати кілька лампад задля мертвих. І в цілому світі при покійнику світять свічки, аж поки його не поховають.

Є не один приклад, який свідчить про те, що цей побож ний звичай має для померлих велику цінність. Будон пише: до нього з'явився один родич і поскаржився, що його діти на панахиді, яку за нього правили, не пожертвували жодної свічки, як цього вимагає місцевий звичай. Також трапилася в одному побожному домі, де мали звичай у ніч проти суботи запалювати світло задля бідних душ, дивна пригода, коли господар дому загасив світло: після цього щосуботи під вечір чувся страшенний стогін, і лунав він доти, поки не запалили свічку. Чи ж можна бідним душам попри те, що вони здобули своєю жертвою любові, не дозволяти мати втіху від призначеного для них же світла, без якого суджено їм перебувати у похмурій темниці?

Паломництво задля бідних душ

О. Теофіл Раймунд, котрий особливо багато писав про померлих, розповідає, що одна жінка, з'явившись свого часу в Доле у Франції, просила відбути за неї три прощі до церков нашої Всеблагої Діви і, коли вони відбулися, вона була спасенна. Подібний випадок з 1827 року описує Симон Бухфельнер: одна пані з'явилась відразу ж після своєї смерті одній дівчинці і попросила її про паломництво до Альтегінгу та про Службу Божу заради її спасення. Нарешті, Августин Кальмет, абат бенедиктинців у Сеноні, один з коментаторів Святого письма, пише, що такі випадки не поодинокі: скажімо, одна померла особа аж сім прощ просила за себе, під час першої мандрівки вона сама знайшла людей і сказала цим паломникам, що їм треба поспішати і не боятися труднощів у дорозі.

Святе Причастя дуже корисне для бідних душ

Св. кардинал і учитель Церкви Бонавентура, з Чину святого Франциска, котрий у своїх творах багато мовить про бідні душі, особливо закликає до святого Причастя задля них: „Любов і співчуття до твого ближнього, – каже він, – підносить тебе до святого престолу, бо нема нічого дієвішого, що б могло принести душам спокій".

Наступний приклад потверджує сказане: Людвіг Блозій розповідає, що одному побожному слузі Божому, котрого він досить добре знав, з'явився якось один померлий, увесь обпалений полум'ям, і повідомив йому, що мусить страшно страждати, бо недостатньо приймав божественного Спасителя у священному образі. „ Тому я прошу тебе, – продовжував він, – мій любий друже, будь такий добрий заради любові, яку ми один одному виявляли, і причастися для зцілення моєї душі, але попередньо щиро помолися; я таки надіюся, що буду звільнений від жахливих страждань, які я по правді заслужив за свою байдужість до найсвятішого Причастя". І той же відразу виконав це побожне прохання; коли він належно прийняв святе Причастя, з'явилась йому ще раз ота душа у сяйливому світлі, як вона урочисто летить, щоб споглядати незатьмарений погляд Володаря вічної слави.