7.2. Індустріальна соціологія – початок сучасного етапу розвитку соціології праці.

В індустріальній соціології вирізняють три підходи. Зачинателем першого підходу був американський інженер-дослідник Фредерік Тейлор (1856-1915). Суть його новації –науковий менеджмент – система раціональної організації праці та виробництва на грунті досягнень науки і техніки з метою здобуття максимуму додаткової вартості. В чому особливість системи Тейлора? По-перше, жорстка регламентація трудового процесу (зведення його до найпростіших операцій, що не потребують складних трудових навичок; поштучна відрядна оплата праці; хронометраж; детальний інструктаж тощо). По-друге, ретельний добір і професійне навчання робітників. По-третє, використання новітніх досягнень в галузі науки управління, запобігання соціальним конфліктам і т.п. І хоча цю систему нарекли “потогінною”, вона була спробою об’єднати технічний і соціальний бік виробництва, її підставно вважають соціотехнічною. В наш час її теоретичне осмислення і розвиток дозволили сформулювати так звану соціотехнічну парадигму, як провідну тенденцію в соціології праці.

Проте “тейлоризм” в 30-х роках вже не міг повністю задовольнити потреби капіталістичного виробництва, запобігти соціальним конфліктам. Досягнення НТР вимагали якісно іншої робочої сили – творчого, мислячого працівника, а не “дресованої горили” Тейлора.

Відтак започаткувався другий соціологічний підхід до регулювання виробничої поведінки робітників. Він отримав назву менеджменту людських стосунків. Його фундатором став американець Елтон Мейо (1880-1949). На підставі досліджень на підприємствах фірми “Уестерн електрик”, м.Хотторн (“Хотторнський експеримент”) вчений зробив висновок , що ефективність виробництва, продуктивність праці в значній мірі залежать від соціально-психологічних факторів виробництва. Головними положеннями теорії “людських стосунків” є:

• пріоритет людини перед технічними чинниками виробництва;

• створення сприятливого морально-психологічного клімату, підвищення задоволеності робітників своєю працею, згуртованість;

заміна індивідуальної винагороди колективною;

• гуманізація праці, участь робітників в управлінні виробництвом;

• удосконалення стилю керівництва, “досягнення миру в промисловості”.

З часом ставлення до теорії “людських відносин” стало вельми критичним. Опоненти доводять, що постійне підвищення продуктивності праці через удосконалення її морально-психологічних умов у колективі не є гарантією виробничого успіху.

У площині поліпшення соціально-психологічних умов досліджував і Джекоб Морено – американський соціальний психолог. Він виходив з того, що окрім макроструктури соціальних спільнот (формальної) існує внутрішня мікроструктура (неформальна), котра створюється переплетенням індивідуальних потягів та протидій. Для вивчення цієї мікроструктури він запропонував соціологічні тести (соціометрію). У тих випадках, коли формальна структура не відповідає неформальній, вважав Морено, виникають конфлікти. Відтак необхідно домагатись забезпечення збігу даних структур.

Третій підхід до питання розвитку індустріальної соціології пов’язаний з іменем американського вченого Берреса Скіннера - це ситуативний менеджмент. В ньому використовуються матеріальні та соціальні стимули, а саме: винагорода за працю старанно поєднується з досягненнями конкретних результатів у трудовому процесі; головною турботою менеджера постає оцінка ефективності діяльності робітника та відповідне “дозування” згаданих стимулів, оптимізація управлінських стилів.

В річищі ”ситуативного менеджменту” витримані концепції трудових мотивів Абрахама Маслоу, Д.Макгрегора і Фредеріка Херцберга. Зокрема, Ф.Херцберг розробив теорію збагачення праці. Основна її настанова – стимулювання праці самою працею, тобто використання потреби людини у самовизначенні як головного стимулу. Для цього натомість застарілої практики тейлорівського постійного закріплення та регламентації операцій пропонувалось, з одного боку, посилити мотивацію праці (збагатити її зміст, сприяти самостійності, ініціативі, задоволеності роботою, залученню працівника до управління виробництвом і т.п.), з іншого боку, - суттєве поліпшення гігієнічних чинників праці (виробничого побуту, санітарно-гігієнічних умов праці тощо). Все це сприяє помітному підвищенню трудової активності та результативності в роботі.

Значний внесок у розвиток індустріальної соціології зробили інші західні соціологи: К.Левін, Дж.Діболт, Р.Девіс, П.Друкер, Ж.Фрідман та ін.

Отже, не можна не помітити, що сучасна індустріальна соціологія праці представлена двома школами:

1. психологічною, яка дає перевагу соціально-психологічним чинникам праці (Мейо, Морено та ін.);

2. організаційно-змістовною, котра наголошує на збагаченні творчого змісту праці та умов його забезпечення (Тейлор, Херцберг та ін.)

Що стосується розвитку соціології праці на теренах дореволюційної Росії та колишнього СРСР, в т.ч. України, його поділяють відповідно на два етапи: дожовтневий (середина ХІХ ст. –1917р.) та сучасний (1917 р. – кінець ХХ ст.), у якому виділяють два періоди – 20-30-ті та 50-90-ті роки.

Основними напрямками розвитку соціології праці першого періоду були: теоретико-методологічний аналіз проблем праці, особливо з питань бюджету робітників, зв’язку науки і виробництва (С.Струмилін, Ф.Дунаєвський); прикладні дослідження соціально-трудових процесів праці (О.Гастєв, М.Вітке, П.Керженцев, О.Єрманський); соціальна інженерія (О.Гастєв); психотехніка, профорієнтація (В.Бехтерєв). Наголосимо, що одним із головних центрів розвитку соціології праці став Всеукраїнський інститут праці (м.Харків) на чолі з Ф.Дунаєвським. Він займався питаннями управління колективами. Варто тут згадати А.Макаренка, М.Вітке, котрі досліджували проблеми формування колективу, виховання, лідерства, стилів керівництва тощо.

Загалом внесок тогочасних вчених у соціологію праці був досить помітний. Проте із скасуванням соціології як наукового напрямку цей доробок не вилився в цілісну теорію праці. Відродження даної науки почалось з середини 50-х років. Наприкінці 60-х років було видано монографії з проблем праці А.Здравомислова, В.Ядова, В.Осипова. У подальшому особлива увага приділялась дослідженню питань соціального планування (М.Руткевич, Ж.Тощенко, С.Фролов); теорії та методології праці (І.І.Чанглі); управління колективом (В.Шепель, Б.Паригін та ін.).

Чільне місце в соціологічних пошуках посіли українські соціологи. Приміром, Суїменком Є.І., Грищенком К.К., Сакадою М.О. багато зроблено по дослідженню соціальних чинників праці, соціології управління колективом, виховання. Питання управлінської активності трудящих, соціально-професійних і трудових орієнтацій молоді перебували в колі наукових інтересів Оссовського В.Л., Чорноволенка В.П., Піддубного В.А., Городяненка В.Г.; вивченням проблем ціннісної свідомості та активізації людського фактора переймався Бакіров В.С. Плідними є дослідження організації праці, соціальної регуляції трудової поведінки Пилипенка В.С., а також аналіз стимулювання і мотивів трудової діяльності Попової І.М., Тихоновича В.О. та багатьох інших . Нині пріоритетним науковим напрямком українських соціологів є дослідження соціальних проблем праці за умов ринкових перетворень в нашому суспільстві. Цьому сприяє діяльність Соціологічної асоціації України, Інститут НАНУ, а також підготовка соціологів у державних університетах країни.