Усне мовлення (ситуативне):

• Спонтанне.

• Характерна посилена інформативність, насиченість фактами.

• Твориться у кількох виявах: словесному, інтонаційному, візуальному (безпосередньо застосовуються інтонація, паузи, міміка, жести).

• Менше уваги приділяється формі висловлювання.

• Допускаються повтори, варіативність вислову.

Писемне мовлення (контекстуальне):

• Фіксується графічно.

• Спирається на усне і є у відношенні до нього вторинним.

• Сприймається зором.

• В основному монологічне.

• Характеризується більшою регламентацією мовних засобів, точнішим добором відповідної лексики.

• Переважає традиційна форма викладу, загальноприйняті структури документів, правила вживання специфічних словосполучень.

• Одиницею є текст.

Н.Бабич зазначає, що відмінність між усною й писемною формами зовнішнього мовлення переважно функціональна: усне мовлення відбувається у вигляді сприйманої органами слуху усної артикуляції мовних звуків і розраховане на передачу інформації іншим людям з метою впливу на їхню поведінку й діяльність, писемне ж мовлення відбувається у вигляді умовного відображення цих звуків на письмі і має таке ж призначення. Обидві форми мають свої переваги, і це не дає можливості вважати жодну з них багатшою чи виразнішою.

М.Пентилюк відмічає, що в писемному вияві мовлення більш організоване, відзначається ретельністю добору лексики, граматично оформляється складніше, чіткіше, дотримання норм тут строгіше. В усному мовленні може безпосередньо застосовуватись інтонація, паузи, міміка й жести; так само може здійснюватися правка тексту (застосовується варіативність мовних елементів).

Усне мовлення твориться у кількох виявах: словесному, інтонаційному і візуальному (міміка, жести). Писемному мовленню два останні вияви не властиві. Усне мовлення вважається ситуативним, писемне – контекстуальним. Хоча, як зазначає І.Синиця, “навіть у високоосвічених людей усне і писемне мовлення значно відрізняються своєю досконалістю: людина може добре говорити, але посередньо, а то й погано писати” .

На відміну від зовнішнього внутрішнє мовлення не реалізується ні у вигляді звуків, ні у вигляді знаків: воно служить для підготовки процесу спілкування, регулює поведінку, опрацьовує отриману інформацію. Внутрішнє мовлення відбувається значно швидше за зовнішнє, воно фрагментарніше, більш згорнуте (часом схематичне).

Мовлення завжди передбачає співбесідника (чи слухача) й у зв’язку з цим буває діалогічним чи монологічним. Ці дві форми передбачають чимало екстралінгвістичних факторів: ситуація спілкування, очікуваний результат спілкування, мовні здібності мовця, слухача та ін., адже у мовленні можуть трапитись явища, яких немає в мові, які не засвідчені ніякими словниками і жодною граматикою. Щодо мовних здібностей індивіда, то вони (як продукт розвитку природних задатків у сприятливих умовах) забезпечують людині швидкий, вільний виклад думок, а також допомагають оволодіти новим різноманітним мовним матеріалом, успішно користуватися ним і в побутовій, і в професійній мовній діяльності. Таким людям властива легкість наслідування, тонке чуття мови, чудова словесна пам’ять, швидкість засвоєння і практичне використання мовного матеріалу. Ці якості формуються в процесі активної мовленнєвої діяльності при наявності добрих зразків та інтересу, поваги до предмета мовлення.

На думку Н.Бабич, мовлення забезпечується багатьма факторами (див. рис.1). Як видно з рис. 1, насамперед мовлення забезпечується самою мовою. Людина відрізняється від природи, реального світу своїм інтелектом, тобто здатністю мислити, а засобом вираження і передачі думок є мова. Вже сама наявність звукової мови передбачає реалізацію її змісту в акті мовлення. Мовленнєва діяльність залишиться діяльністю незалежно від того, якою мовою вона реалізується, бо з погляду психології не має значення, засобами якої мови буде виражено необхідний зміст.

Не менш важливим є ступінь (рівень) володіння мовою. Залежно від того, наскільки добре мовець володіє мовою, один і той же зміст він виражає більш або менш вдало (зрозуміло, виразно, гарно), більш або менш правильно (з помилками чи без них), у більш чи менш узвичаєному режимі (тобто в характерному для даної мови темпі мовлення).

Мовлення забезпечується також і функціонально-стилістичною метою мовлення. Вона передбачає добір оптимальних мовних і мовленнєвих засобів із загального арсеналу мови відповідно до потреб висловлювання. Слід обрати форму мовлення (усну чи писемну, діалогічну чи монологічну), стиль мовлення (розмовний, офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній), його колорит (офіційний, інтимний, нейтральний тощо).

Соціально-психологічні умови взаємин мовця і співбесідника визначають, наприклад, шанобливе ставлення мовця до співбесідника, зумовлене віком, соціальним становищем, вимогами норм ввічливості та ін.

Афективний стан одного зі співбесідників зумовлює вибір варіанта висловлювання відповідно до того експресивного навантаження, що покладається на дібраний мовний засіб у конкретній ситуації мовлення.

добір

мовних

засобів

вік

соціальний стан

афективний стан

Рис. 1. Фактори, якими забезпечується мовлення

Слід ураховувати й індивідуальні відмінності мовленнєвого досвіду мовців. Чим цей досвід більший, різноманітніший, тим більша гарантія самобутності, оригінальності мовлення, відсутності у ньому штампів (стереотипів). У людини з багатою практикою спілкування звуковим мовленням кожне висловлювання буде творчим, неповторним.

Мовленнєвий контекст повинен враховуватись і в малих, і у великих словесних масивах з метою недопущення невиправданих повторів власних одиниць або несвідомого копіювання чужого мовлення. Контроль контексту мовлення забезпечить чистоту, різноманітність, інформаційну вичерпність.

До екстралінгвістичних факторів належить мовленнєва ситуація (див. рис.2). Вона зумовлює не тільки зміст, обсяг, синтаксичну організацію, а й форму мовлення, зокрема його темп, висоту тону, паузи тощо. О.Вишневський зазначає, що мовленнєва ситуація є органічним компонентом спілкування, а в багатьох випадках вона виступає і як засіб комунікації. Мовленнєва ситуація є ключовим моментом у формуванні мовленнєвих умінь і навичок – навчитися спілкуватися можна лише спілкуючись.

Мовлення забезпечується також суспільними функціями мови. Фактичне і рівноцінне функціонування мови в усіх сферах суспільно-виробничої, наукової, культурно-освітньої та іншої діяльності людини (в усіх функціональних стилях, загальнонаціональній та діалектній формах).