Актуальність формування культури мовлення фахівців

Формування культури мовлення – одне з нагальних питань сьогодення. Це не лише філологічна, а й соціальна проблема: вона в той чи інший спосіб пов’язана з найрізноманітнішими видами комунікації. Дивує той факт, що у суспільстві, де кожен третій член здобуває середню спеціальну або вищу освіту, досконалий рівень володіння культурою мовлення не став загальнонаціональним – “ще надто багато людей користується українською мовою лише в побуті, без належної уваги до її правильності, чистоти, естетичності”(А.Коваль). Культура мовлення не дається людині від народження – вона набувається в процесі спілкування.

Окрім того, слід ураховувати, що слово – це знаряддя праці. Праці, розрахованої на активізацію інтелектуальної й емоційної діяльності іншої людини. Значення, сила слова залежать від багатьох факторів - і мовних, і екстралінгвістичних. Люди нерідко забувають: знати мову - ще не означає володіти нею.

У наш час, як і колись, убогість мови означає убогість думки. То ж чи може допустити людина негуманітарної спеціальності (агроном, зоотехнік, будівельник, меліоратор, бухгалтер, менеджер тощо), щоб мова її наукових праць, службових діалогів, виступів перед колективом була одноманітною, недостатньо грамотною, емоційно безбарвною? На жаль, трапляються випадки, коли публіцистичну працю не відрізниш від офіційного документа, науково-популярний твір від спеціально-наукового, художній від публіцистичного тощо. Таке “зміщення” стилів і засобів їх самовираження намагаються пояснити і впливом науково-технічної революції, яка начебто вимагає лаконізму, прямих речень, формалізації у мові, і модою то на професійну лексику, то на іншомовні синоніми до загально відомих питомо слов’янських слів, то на жаргонізми, то на лінгвістичні (діалектні) раритети. Але мода у мові - річ не лише не потрібна, а й шкідлива: вона породжує снобізм, лінощі думки, убогість індивідуального словника, функціональну прямолінійність мови.

Хоча “поетом народжуються”, та добрим мовцем можна стати, якщо до цього прагнути. Для цього студенти повинні багато читати українською мовою (і не тільки сучасні бестселерні твори, а й тексти різних стилів, жанрів); уважно слухати живе українське слово (людей різних соціальних і професійних груп, майстрів художнього слова і сцени, культурних діячів); працювати зі словниками (загальномовними та спеціальними, одномовними та перекладними); стежити за змінами норм (лексичних і правописних, орфоепічних і текстологічних); не піддаватися впливам можливих “модних” тенденцій, які здебільшого зумовлені прагненням окремих мовців виділитись, похизуватися неординарністю “індивідуального” стилю; навчитися чути себе (навіть коли висловлюєш думку в письмовій формі). Ось за таких умов можна досягти високого рівня культури мовлення. А підвищення мовленнєвої культури сьогоднішніх студентів, майбутніх спеціалістів різних галузей виробництва, - першочергове завдання курсу “Ділова українська мова”.

Основні мовні та мовленнєві поняття Мова й мовлення

Мова – слово багатозначне. Сучасний тлумачний словник так пояснює основне значення його: “Мова – це сукупність довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах даного суспільства звукових знаків для об’єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думок”.

Переважна більшість психолінгвістів і психологів трактують “мову” передусім як: “необхідну умову думки окремої особи”, “засіб зрозуміти … самого себе” (О.Потебня), систему кодів, які є достатніми для того, щоб самостійно проаналізувати предмет і виразити будь-які його ознаки, властивості, відношення” (О.Лурія), “класичного носія думки в поняттях” (С.Рубінштейн).

Н.Бабич так визначає мову: “Мова – єдина, цілісна складна знакова система, точніше система систем: фонем, морфем, слів, словосполучень, речень, яка служить не лише засобом комунікації, обміну думками, закріплення думок, а й засобом їх формування – адже мислення здійснюється на мовній основі, а мова (нормативна) завжди осмислена”.

Знання мови для майбутнього спеціаліста є обов’язковим, бо воно лежить в основі мовлення, адже мова живе тільки у мовленні, без нього вона буде мертвою.

Мовлення – “спілкування людей між собою за допомогою мови, мовна діяльність”(Н.Бабич). Енциклопедичний словник пропонує таке визначення: “Мовлення – функціонування мови в процесах вираження й обміну думок, конкретна форма існування мови як особливого виду суспільної діяльності”. Отже, мовлення – це практичне користування мовою в конкретних ситуаціях і з наперед визначеною метою, це особлива психічна діяльність за допомогою мови.

Окремі психологи стверджують, що мовлення - це “канал розвитку інтелекту” (М.Жинкін); “особлива форма відображення дійсності”(О.Лурія); “діяльність спілкування – вираження, впливу, повідомлення – за допомогою мови”(С.Рубінштейн); “вербальна комунікація”.

Необхідність уточнення змісту слів “мова” й “мовлення”, надання їм термінологічної визначеності виникла після того, як Ф.де Соссюр та І.Бодуен де Куртене ввели у науковий обіг опозицію “мова – мовлення”. У такій опозиції мова розуміється як система знаків із закодованими в ній результатами пізнання людиною дійсності, а мовлення - як реалізація мови коду, яка тільки через неї перетворюється в акт комунікації, як конкретне говоріння у звуковій чи графічній формі. Мовлення лінійне, це суцільний потік послідовно розміщених слів, мова ж має рівневу організацію (її основні рівні: фонологічний, лексико-семантичний, словотвірний та морфологічний ), зберігає окремість мовленнєвих одиниць на всіх рівнях. Мовлення ситуативно обумовлене і цілеспрямоване, мова ж не залежить від умов і обставин, її елементи позбавлені цілеспрямованості. Мовлення конкретне, актуальне, неповторне - мова абстрактна, потенційна, відтворювана; мовлення рухоме – мова стабільна; мовлення суб’єктивне і довільне – мова об’єктивна і обов’язкова відносно тих, хто говорить.

Цієї точки зору дотримуються багато дослідників. Так, Г.Винокур зазначав, що “мова – це соціальна річ серед інших речей, яка виникає, розвивається, змінюється разом з усім соціальним життям”, а мовлення – “це акт діяльної свідомості”.

Б.Головін розглядає мову як “знаковий механізм спілкування, сукупність і систему знакових одиниць спілкування в абстрагуванні від різноманітності конкретних висловлювань окремих людей”, а мовлення – “послідовністю знаків мови, організованою за її законами й відповідно до потреб інформації, яка виражається”.

Подібні погляди на мову і мовлення висловлювали С.Ожегов, М.Ілляш, також українські лінгвісти Н.Бабич, Т.Панько та ін.

Такого ж трактування дотримуються й у суміжних галузях науки, які мають справу з мовним матеріалом: психології, педагогіці, лінгводидактиці. Наприклад, І.Синиця вважає, що “мова – специфічно людський найважливіший засіб спілкування між членами певного колективу, а мовлення – практичне користування мовою з різними комунікативними, виражальними і пізнавальними цілями ... мовний процес у багатьох його видах і формах (говоріння, писання, слухання, читання, мовчазна розмова із самим собою, обдумування свого майбутнього чи сприйнятого від інших повідомлення… ”.