Виклад справи

Виклад справи слід будувати чітко, корот­ко, без зайвих подробиць. Обговорення певної ділової си­туації — це головний і найдовший за часом тривання етап будь-якої телефонної розмови. Лаконізм тут дося­гається за рахунок детально продуманого переліку го­ловних і другорядних питань, які вимагають короткої та конкретної відповіді. Встановлено, що короткі фрази легше сприймаються на слух, ніж довгі, а ще до того ускладнені дієприкметниковими або дієприслівниковими зворотами (добре б пам'ятати при цьому, що ведення надто довгих службових розмов — це вияв безцеремон­ності та неповаги до тих, хто теж чекає телефонної роз­мови).

Як твердять дослідники, за останніх кілька років середня дов­жина телефонної розмови збільшилася з 110 секунд до 330 секунд, хоча обсяг інформації, що передається, залишився таким же. На думку психологів, довгі телефонні розмови формують у людей мов­ну нечіткість, неділовитість фрази. Цікаво, що протягом такої роз­мови лінія зайнята передачею інформації лише 2/3 часу, а 1/3 витра­чається на паузи між словами (Л.Власов).

Розмова по телефону не повинна перетворюватись у монолог: викладаючи багатоаспектне питання, слід пе­редавати інформацію частинами, по можливості часті­ше робити паузи.

Коли співрозмовник зупиняється, він цим самим дає знак, що чекає підтвердження зрозумілості викладено­го, а тоді продовжить думку. Пауза може означати, що розповідь закінчено, що думка завершена. Це створює певний ритм у розмові й дає можливість уникнути пе­ребивання, що особливо неприємно в певних ситуаціях.

Загалом, уміння вести телефонну розмову значною мірою полягає якраз у тому, щоб своєчасно зробити паузу — і тим самим дати можливість співрозмовникові висловити своє ставлення до питання, що обговорюєть­ся. «Пауза, - говорив К.С.Станіславський, - важливий елемент нашого мовлення і один з головних його кози­рів». Із цим не можна не рахуватися (перетворюючи роз­мову по телефону у такий «щільний» монолог, що в ньо­го не просунеш навіть лезо ножа, а не те що репліку).

Закінчення розмови

Ініціатива закінчення розмови належить звичайно тому, хто подзвонив, але якщо співбесідник значно старший за віком (чи службовим становищем), слід дати можливість закінчити розмову йому. Іноді й викликаний до телефону може ввічливо сказати, що з тієї чи іншої причини поспішає закінчити розмову (одна з таких причин — наявність у кабінеті відвідувача або службової особи). Якщо викликаний до телефону службовець - жінка, то співрозмовник повинен зачекати, щоб розмову закінчила вона.

У службових телефонних розмовах звичайно обме­жуються короткими виявленнями ввічливості, проте во­ни необхідні ( добрий день, дякую, прошу, до побачення).

Довідки різного типу по телефону дають чітко, діло­вито, але спокійно, ввічливо й, по можливості, повно.

У години прийому відвідувачів телефон або вими­кають зовсім, або ведуть розмови лише у виключних ви­падках.

Кілька зауважень: телефонувати пізно увечері до ко­гось додому непристойно; час розмов по домашньому телефону слід вибирати дуже уважно; не слід викликати до телефону незнайому або малознайому особу (треба звернутися особисто); просити про щось по телефону (а не особисто) можна лише добре знайому лю­дину або людину рівного становища; подякувати по телефону мож­на (але при нагоді повторити подяку в особистій розмові).

При безпосередньому звертанні до свого співрозмов­ника його слід називати на ім'я та по батькові або на прізвище (з обов'язковим вживанням слова пан). Якщо Ви не запам'ятали прізвища чи інших даних про свого співрозмовника, краще пробачитися й перепитати ще раз, ніж користуватися лише займенником ви.

При розмові про третю особу її слід теж називати на ім'я та по батькові або на прізвище (говорити увесь час лише він — не ввічливо).

Не слід зловживати формулою Вас турбує такий-то: службова особа зобов'язана звертатися до інших службових осіб у різних питаннях і відповідати на їхні запити; тому цю формулу доречно застосовувати лише тоді, коли йдеться справді про турботу (особиста послу­га, приватна справа, довідка та ін.). Це словосполучен­ня використовується найчастіше як засіб прояву делі­катності; проте існує багато інших способів виявити її (пробачитися за те, що відірвали від роботи, подякува­ти за послугу та ін.); її можна передати тоном розмо­ви, добором слів, увагою до співрозмовника, іншими дріб­ними виявами поваги.