Варіант 7

План

ВСТУП

1. порівняння ідей платона та аристотеля

2. суть категорій якість, кількість, міра, стрибок

3. альтернативні концепції діалектики

3.1. Метафізика - альтернатива діалектики як теорії розвитку

3.2. Софістика і еклектика - альтернативи діалектики

3.3. Некласичні концепції діалектики

4. Практичне завдання http://coolreferat.com/%D0%9F%D0%B8%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%B1%D1%83%D1%82%D1%82%D1%8F_%D1%96_%D1%81%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96_%D0%B2_%D1%84%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%97_%D1%87%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C=2

"Час ... це не який-небудь реальний процес; дійсна послідовність, яку б я лише реєстрував. Він народжується в моєму зв'язку з речами. В самих речах майбутнє і минуле знаходяться у своєму роді в вічних перед- та пості-снуванні ... Те, що пройшло в майбутньому для мене, присутнє у Всесвіті. Часто кажуть, що в самих речах майбутнього ще нема, минулого вже нема, а теперішнє, реально ... кажучи являє собою деякий кордон, як наче б то час провалюється ... От чому св. Августин говорив про необхідність для конструювання часу, крім наявності теперішнього, свого роду наявності минулого і наявності майбутнього .,. Буттю самому собі для того, щоб стати тимчасовим буттям, бракує небуття ... Об'єктивний світ надто повний, щоб дати місце часу ..." (М. Мерло-Понті).

- Порівняйте, таке розуміння часу з поглядом: "Час", атрибут, всезагальна форма буття матерії, яка виражає тривалість буття і послідовність змін стану всіх матеріальних систем і процесів у світі...". Дайте аналіз обох підходів, постарайтеся визначити принципи, які лежать в їх основі. В процесі роздумів над цією проблемою врахуйте наступні слова Мерло- . Понті: "Що хочуть сказати, коли кажуть, що немає світу без буття в світі ? Не те, що світ сконструйований свідомістю, а те, що навпаки, свідомість завжди виявляє себе вже діючою в світі".

Розглядаючи час, як атрибут, всезагальну форму буття матерії, яка виражає тривалість буття, можна проаналізувати його, як певний період, що має початок (точку відліку), та кінець, (зупинку даного відліку часу під час якого перестає існувати будь-яка форма буття матерії. Буття матерії характеризується не тільки системністю, рухом, але й формами її існування - простором і часом. Будучи для людини чимось зовнішнім, буття накладає визначені обмеження на її діяльність, змушує порівнювати з ним свої дії. Разом з тим буття є джерелом і умовою всіх форм життєдіяльності людини. Буття представляє не тільки рамки, границі діяльності, але й об'єкт творчості людини, що постійно змінює буття, сферу можливостей, що людина у своїй діяльності перетворює в дійсність.

Аналізуючи час, як послідовність змін стану всіх матеріальних систем і процесів у світі, можна відмітити, що всі процеси в світі є закономірними, послідовними, змінюючись впродовж певного часу. З'являються нові технології, наукові розробки, які сприяють появі новації у різних галузях буття.

ВСТУП

Багато чим відрізнялась від поглядів родової спадкової знаті соціально-політична думка рабовласницької аристократії. Це змусило ідеологів аристократичної верхівки переглянути свої застарілі погляди, вдатись до створення нових філософських доктрин, здатних протистояти ідеям демократичних сил. Необхідність подолання кризи міфологічного світогляду стала поштовхом до розвитку філософії. Ідеологія стародавньогрецької аристократії досягає найвищого розвитку в ідеалістичній філософії Платона та Арістотеля [1].

Принциповою в теорії пізнання є проблема істини. В основі її лежить дослідження взаємного зв'язку між суб'єктом і об'єктом пізнання. Як суб'єкт пізнання функціонує і окрема людина, і група людей, і суспільство в цілому, причому наслідки пізнання цих суб'єктів взаємопов'язані. Як об'єкти пізнання функціонують і природа, і суспільство, і сфера духовної діяльності людей. Теорія пізнання узагальнює пізнавальні процеси, які мають місце і в повсякденному житті, і в сфері природознавчих та соціально-гуманітарних наук, і в сфері духовної культури. Проблема істини — це проблема відповідності змісту людських знань змістові об'єкта пізнання. Якщо зміст об'єкта пізнання адекватно відображається суб'єктом пізнання, то ми маємо ситуацію пізнання істини. Якщо такого відображення немає, то ми маємо ситуацію омани. Такий підхід характерний для класичної концепції істини, основні положення якої були сформульовані ще Платоном та Арістотелем. Важливим поняттям цієї концепції є поняття дійсності або реальності. У випадку, коли пізнання спрямовано на зовнішній світ, це поняття тотожне поняттю об'єктивного світу. І пізнання його означає пізнання об'єктивної істини [2].

1. Порівняння ідей платона та аристотеля

В історії політологічної думки античності можна виділити декілька історичних етапів, які віддзеркалили становлення і занепад старогрецької державності (ІХ-ІІ ст. до Р.Х.), розквіт римської імперії та її руйнацію (VI ст. до Р.Х. — IV н.е.) і відповідну цьому зміну парадигм політичного мислення [3].

Родоначальник об'єктивного ідеалізму, учень Сократа, автор відомих філософських діалогів Платон (427-347 рр. до н. е.) в ученні про суспільство виклав концепцію ідеальної аристократичної держави [1]. Видатну епоху у розвитку політичної думки античності склало вчення Платона про державу і політику. Вчення про моральність (етика) та вчення про державу (політика) у нього нерозривно пов'язані: держава подібна до людини, а людина — державі, чесноти людини мають бути притаманні державі. Тому особа може бути моральною лише у правильно організованій державі, а остання має бути "прообразом людини".

Суспільно-політичним питанням Платон присвятив два найбільш ґрунтовних своїх твори — довго розроблюваний трактат "Держава" і твір "Закони", який він написав вже у глибокій старості, в пору мудрості. Платон мав задум пов'язати політику із психологією у такий спосіб: трьом частинам душі (мудрій, вольовій та бажаючій) відповідали три людських чесноти — мудрість, мужність та почуттєвість. Відповідними до них існували три державних стани: правителів-мудреців, воїнів та ремісників-землеробів. За структурою ідеальна держава складалась із трьох станів: правителі-філософи, охоронці-воїни і третій стан - землероби, виноградарі, ремісники. Становий поділ суспільства - умова міцності держави - спільного поселення громадян. [1].

Влада філософів-правителів має бути абсолютною і безумовною, бо істинні знання та виключна добропорядність доступні тільки рідкісним людям. Нижчому прошарку суспільства Платон приділяв мало уваги, відмічаючи, що там може існувати сім'я та приватна власність, хоча й принципово виступав проти останньої.

Другий прошарок: стражів-воїнів виконує важливу частину суспільного розподілу праці - захищає державу та висуває кращих до правителів. Такий устрій держави, за думкою Платона, є доброчесним і справедливим, бо він мудрий мудрістю правителів-філософів, мужній хоробрістю своїх стражів та розсудливий слухняністю гіршої частини суспільства (народу) кращій частині —мудрим правителям. Така держава справедлива, оскільки „займається своєю справою і не втручається у чужі" [3].

Самовільний перехід з нижчого стану у вищий недопустимий і є великим злочином, тому що кожна окрема людина має займатися тією справою, до якої визначена природою. Займатися своєю справою і не втручатися в чужі - це і є справедливість. Визначення справедливості Платоном покликане виправдати суспільну нерівність, поділ людей на вищих і нижчих від народження. Більшість людей не здатні стримувати свої пристрасті, бажання та прагнення і тому не здібні досягти удосконалення, наблизитись, стати ідеалом, а звідси й необхідність у державі та законах. Держава забезпечує властиві людям вроджені потреби, реалізує інтереси, тому в досконалій, ідеальній державі люди поділяються на певні соціальні спільності - стани, верстви відповідно до їх душі [1].

Окрім побудови теорії „ідеальної держави" Платон уважно досліджував існуючі типи держав та їх історію. З реально існуючих типів держави правильними він вважав дві: монархію та аристократію, а інші чотири: тимократію, олігархію, демократію та тиранію - спотвореними формами державного правління [3].

Примітка: у Платона поряд з основними формами правління передбачались і їх варіанти — так всюди засуджувана тиранія мала у нього 2 варіанти правління тирана - за вибором (згоди) на таке правління народу та за законом.

Поряд зі своїми теоретичними побудовами, Платон висував конкретні практичні поради щодо зміцнення держав, застосування засобів політичного дійства, що використовують і тепер: відкрите голосування, обрання кандидатів віл бідних виключно багатими, цензові обмеження при виборах у правлячий прошарок, він не виключав можливість політичних вбивств задля досягнення політичної мети.

З дослідження тилів "негативних держав" Платон зробив висновок, що причина викривлення державних систем полягає у пануванні матеріальних інтересів, та висунув зрівняльні принципи у розподілі суспільного багатства, за що його вчення декотрі називали "соціалістичним", а інші вважають Платона піонером "комуністичних ідей", бо той пропонував позбавити громадян приватної власності, запровадити державне виховання дітей, встановлення примусової рівності громадян.

Платон нічого не зміг сказати про практичні шляхи побудови його зразкового державного устрою, крім сподівання на випадок, а подорожі до сіракузької династії Діонісіїв з метою навчання правителів мудрості закінчилися сумно - продажем Платона в рабство. Учні викупили Платона і він закінчив насичене творчими пошуками життя удень свого народження на весільному святкуванні свого товариша, його "ідеальна держава" лишилася недосяжним політичним ідеалом, як і посткомуністичні погляди.

Платон залишив обширну політологічну спадщину, більшість з його філософських творів збереглось, ідо них ми будемо звертатись при аналізі конкретних проблем.

Соціально-політичні програми Платона зафіксували зміни у політичній свідомості спадкової знаті, що відбувалися в процесі її переростання з родової аристократії в землеробську. Завоювавши економічне і політичне панування в умовах колективної общинної власності, родова аристократія ревно охороняла патріархальні порядки, особливо в землеробстві - в традиційній сфері впливу. Згодом родова аристократія пристосувалась до відносин приватної власності і рабства, визнала необхідність закону, але продовжувала твердо відстоювати збереження полісного землеволодіння. Саме це і пояснює її прагнення законсервувати поліс як форму державного устрою. У трактаті "Закони" Платон ближче підходить до інтерпретації політичного життя, малює реалістичну картину соціальної та політичної еволюції людства. У "Діалогах" Платон визначає політику як "мистецтво управління людьми", твердить, що коли за природою індивіди не рівні та мають хижацький інстинкт, слід гадати, що сильніші індивіди мають можливість і право "задовольняти свої бажання" за рахунок слабких. Такий підхід відображав ідеологію вибраних, які вважали, що "сила дарує право", яке є "інтерес більш сильної партії". Платон конструював саме сильну ідеальну державу. Справедлива людина і справедлива держава схожі. !сторичні зміни трактуються як результат тривалих змін і перетворень способу життя народів, зміни в методах здобування засобів існування (перехід від скотарства до осілого землеробства), причому утворення монархії або об' єднання племен, зміни політичного характеру пояснюються змінами способу життя, тобто політично [1].

Аналізуючи ідеальну державу Платона, бачимо, що головна мета трактату Платона про державу – проблема благородного і забезпеченого життя всього суспільства в цілому підходить і для тодішньої Греції і для нашої сьогоднішньої держави.

У формуванні теорії політики важливу роль відіграв великий філософ Арістотель (384-322 рр. до н. е.). Народився в Стагорі у Фракії, освіту одержав в Афінах, у школі Платона. Піддав критиці платонівську теорію безтілесних форм (ідей), проте повністю подолати платонівський ідеалізм не міг, хитався між ідеалізмом і матеріалізмом. У Арістотеля знаходимо грунтовний виклад теорії суспільства, передумови якої зустрічаються у найраніших мислителів Сходу, переважно в Iндії, Китаї. В ученні про суспільство Арістотель довів, що відносини рабовласництва укоріненні в самій природі. Найвищими формами державної влади Арістотель вважав форми, за яких виключена можливість своєкорисливого використання влади і за яких влада служить всьому суспільству. Головна відмінність поглядів Арістотеля від поглядів інших стародавніх філософів, зокрема Платона, полягає в тому, що Арістотель вперше в історії суспільної думки в праці "Політика" аналізує виникнення та функції держави, вказує, що функції держави зароджуються в найраніших суспільних зв' язках між господарями і рабами, необхідних для утворення стабільного соціального об' єднання. На їх основі й базується будова спільності (або сім' я, що в умовах рабовласництва є сім' єю господаря і невільників). Над сім' єю стоїть община, а над общиною стоїть уже держава - третя, вища форма суспільства [1].

З Іменем Аристотеля пов'язано відокремлення політичних знань з філософії, політична наука звертається до проблем держави та людини. Людина — це частка держави і, як "політична істота", є часткою політичної системи. Громадянами виступають лише ті, хто займаються законодавчими, судовими та військовими справами. На його думку спочатку виникає ціле (держава), а вже тоді частина - люди, "політичні істоти", тому держава передує людині [3].

Аристотель відстоював принципово інші політичні погляди, ніж його вчитель Платон, він критикував того за замах на індивідуальні права людини, за усунення від державних справ землеробів, ремісників, торговців. Арістотель підкреслював, що політика має відігравати морально-виховну роль, щоб полегшити досягнення загального блага - справедливості. !нструментом політики є держава, а державним благом - справедливість, тобто те, що служить загальній користі [1]. Краще правління — це не правління богів або царів, а розумних і справедливих законів. Він розрізняв Форми держави по тому, на кого спрямоване досягнення користі — на більшість чи на не багатьох. Його погляди на державу ґрунтувались на величезному зібраному та впорядкованому емпіричному матеріалі — описі 158 грецьких міст полісів. Трьом правильним формам — монархія (правління одного), аристократія (влада не багатьох), політія (правління більшості для спільної користі), Аристотель протиставляв три неправильні — тиранія (найгірший вид правління в інтересах не багатьох), олігархію (влада купки багатіїв-правителів), демократію (панування бідніших мас у сфері влади) [3].

Аристотелю належать положення щодо розподілу влади на законодавчу, судову і виконавчу гілки, питання про громадянство, до громадян належав той, хто "володів сукупністю громадянських прав, захищав поліс, брав участь в управлінні, у суді".

Він дає тверезу оцінку змін політичного життя Афін, розважливий підхід до політичного, громадського життя. "На відміну від релігійно-мрійливого Платона Аристотель виділявся науковим складом розуму і тверезим, реалістичним підходом до життя", - справедливо вважає Х.Ф. Кессіді. У порівнянні з ідеями Платона, погляди Аристотеля на політику більш реальні і конкретні. Цілком можливо, що тут позначилися його заняття природничими науками і медициною, які обмежують ідеалізацію дійсності.

В Аристотеля "усе людське життя розпадається на заняття і дозвілля, на війну і мир...". Політика, на його думку, „наказує усьому в державі". Справи людей регульовані політикою, однак виступають як "природні" заняття людей.

Під політикою Аристотель розумів діяльність можновладців, науку, що вивчає ці відносини, форми правління рабовласницьких держав. Зміст політики складало політичне спілкування. Політиці підпорядковувались інші соціальні явища, зокрема воєнні справи. "Політика..., - писав він, визначає науки, яких потребують держави, і які слід вивчати окремим особам, і в яких межах. Крім цього, ми бачимо, що найбільш шановані здібності служать їй, як, наприклад, стратегія, економіка, риторика...".

У науково-популярній літературі зустрічались неоднозначні думки щодо впливу поглядів Аристотеля на світоглядні засади мислення полководця Олександра Македонського, вихователем якого він був. Олександр Македонський визнавав величезний вплив на нього філософії Аристотеля: "Я шаную Аристотеля нарівні зі своїм батьком, бо якщо батьку я зобов'язаний життям, то Аристотелю зобов'язаний всьому, що дає йому цінність'. Однак, у серйозних наукових джерелах висловлена думка, що цей "завойовник світу" не брав з собою у походи політичні сентенції вчителя [3].