3.2. Софістика, еклектика і синергетика - альтернативи діалектики

Софістика. Альтернативою діалектики є софістика, оскільки вона виступає одним із негативних виявів метафізичного способу мислення. Софістика (від грец. sophismal-міркування, засноване на навмисному порушенні законів логіки) виявляється у формі аргументації, яка базується на суб'єктивістському тлумаченні фактів, подій заради збереження і утвердження існуючих теоретичних положень чи виправдання існуючого порядку речей. У своїх побудовах софістика використовує різні логічні помилки, підміну понять, невірні форми висновків, а також мовні виверти і хитрування, багатозначність понять. Поширеним видом софістики є маніпулювання фактами, за допомогою яких можна довести що завгодно. У наш час софістика широко використовується для того, щоб довести, що в історії радянського суспільства взагалі немає жодної світлої плями, а є лише помилки. Метафізичність такого підходу очевидна, тому що подібний підхід однобічний, а значить, антидіалектичний.

Критикуючи софістику, слід мати на увазі, що в історії розвитку науки вона виконує і позитивну роль, сприяючи виробленню наукової критики застарілих положень свідомості, бо виникає як відповідна реакція на загрозу системи знань, що склалась [8].

Софістика у сучасному розумінні – це абсолютизація гнучкості, рухомості, суперечливості та відносності понять. Софістика як протилежність діалектиці є однобічний суб'єктивістський довільний метод аргументації, коли використовують неістотну ознаку і шляхом хитрощів намагаються обґрунтувати та виправдати її в якості істотного, визначного. Одначе софістика – це мудрість. Софісти V-IVстоліття до нашої ери – вчителі мудрості, з якими полемізував Сократ. Вихідний інтерес софістів до суспільства, людини знайшов своє втілення у положенні Протагора “людина є мірою всіх речей, існуючих, що вони існують”. Людина здійснює вплив на саме існування речей (відносність всього сущого). Протагор не уникнув крайнощів релятивізму. Справедливе те, що вигідно найсильнішому. Софісти дали підставу розуміти софістику у поганому сенсі [6].

Софістика сповідує принцип релятивізму, але додає до нього кілька моментів. По-перше, софісти прив'язують відносність до якогось людського інтересу, тобто починають стверджувати, що існує зіткнення різних інтересів, що мають однакові права на претензії, а тому врешті будь-який з цих інтересів може реалізуватись. Скоріше за все, це буде інтерес або сильнішого, або дотепнішого. Софістика, таким чином, вважає, що відносність позицій та знань можна використати для проведення приватного інтересу. По-друге, момент: софістика звертає увагу й на те, що зміст знання залежить від форм його виразу в мові, а тому вар то лише переформулювати певне твердження, як воно може всіх влаштувати; отже все є відносним. В сфері ж відносного безвідносним постає певний інтерес, який, незалежно від його змісту та спрямування, може бути реалізованим через використання прийомів свідомого перекручення думки чи за допомогою мови або через демонстрацію відносності знань і рівності всіх можливих позицій [6].

Є також думка, що альтернативою діалектики є софістика. Справді, софістика (з грецьк. — міркування, засноване на навмисному порушенні законів логіки) за багатьма своїми ознаками наближається до метафізики. Софістика ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на змішуванні суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях (так званих софізмах), на свавільному вип'ячуванні другорядних властивостей предмету; на використанні різних значень одного і того ж слова тощо, і в цьому відношенні софістика, безумовно, має багато спільного з метафізикою. Однак софістика і метафізика — це нетотожні, неоднозначні способи мислення. Софістика, на відміну від метафізики, не є якоюсь цільною, самостійною теорією пізнання чи його методом. Це по-перше. По-друге, софістика як спосіб мислення має виключно суб'єктивістський характер. Властива їй свавільна інтерпретація фактів неминуче веде до агностицизму. Можна зробити висновок, що софістика як різновид метафізики в цілому нерівнозначна їй і виступає альтернативою діалектики лише в певному значенні цього слова, а саме тоді, коли ми розглядаємо діалектику як логіку, як науку про закони і форми відображення в мисленні розвитку об'єктивного світу [6].

Еклектика. У процесі пізнання метафізика часто-густо виявляється у формі еклектики. Еклектика (від грец. eklektikos — той, що вибирає) — це механічне поєднання в одному вченні різнорідних, органічно несумісних елементів, які безпринципно запозичують з протилежних концепцій; використовування й підтасовування з певною тенденційною метою вирваних з контексту фактів, формулювань, цитат тощо. Еклектика — це, образно кажучи, «мішанина», тому вона не є ані теорією розвитку, ані теорією пізнання, ані методом, ані світоглядом. Небезпека еклектики полягає в тому, що вона нерідко маскується під діалектику[6].

Еклектика – це, образно кажучи, “мішанина”, тому вона не є ні теорією розвитку, ні теорією пізнання, ні методом, ні світоглядом.

Софістика і еклектика – це грані однієї й тієї ж медалі. Їх спільність полягає в тому, що і перша, і друга за своєю природою мають суб’єктивістський характер, стосуються певної логіки мислення, відповідної інтерпретації фактів [6].

Синергетика. Особливе місце серед альтернатив діалектики посідає синергетика. Поняття "синергетика" ввів у науковий обіг наприкінці 60-х років XX ст. німецький філософ Ганс Хакен. Для становлення синергетики як галузі знань важливе значення мали проведені експерименти вченими Борисом Білоусовим і Андрієм Жабо пінським. Спираючись на них, бельгійська школа, очолювана Іллею Пригожішим, створила першу нелінійну модель синергетики хімічних процесів, засновану на ідеях нерівновагомої термодинаміки.

Синергетика (від грец. synergein - працювати разом)-це напрям міжгалузевих досліджень, об'єкт яких - процеси самоорганізації у відкритих системах фізичної, хімічної, біологічної, екологічної й іншої природи. У таких системах, що є далекими від термодинамічної рівноваги, за рахунок потоку енергії і речовини із зовнішнього середовища, створюється і підтримується нерівновага. Завдяки цьому взаємодіють елементи і підсистеми, що веде до їх узгодженого, кооперативного поводження і до створення нових стійких структур і самоорганізації. Висунута концепція самоорганізації є природничо-науковим уточненням принципу саморуху і саморозвитку матерії. На противагу класичній механіці, що розглядає матерію як застиглу, мляву масу (приводиться в рух зовнішньою силою), у синергетиці виявляється, що за певних умов і системи неорганічної природи здатні до самоорганізації. На відміну від рівновагомої термодинаміки, що визнає еволюцію лише у бік збільшення ентропії системи (тобто хаосу, дезорганізації), синергетика вперше розкрила механізм виникнення порядку через флуктуації, тобто відхилення системи від деякого середнього стану. Флуктуації підсилюються за рахунок нерівновагомості, розхитують попередню структуру і приводять до нової: з безладдя виникає порядок.

Синергетика дедалі впевненіше прокладає шлях у методологію гуманітарних наук, зокрема у філософію. Все більше у філософію входять і поширюються поняття нерівновагомості, нестабільності, біфуркації, фазових переходів, нелінійності, маленьких впливів, ат-тракторів і деяких інших. Синергетика намагається виступити як новий світогляд, світосприйняття, що докорінно змінює розуміння необхідного (закономірного, визначеного) і випадкового в самих основах побудови світу. По-новому з'ясовуються причини і форми розвитку безжиттєвої матерії й історичних процесів в економічній, політико-соціальній, військовій та інших сферах життєдіяльності суспільства і людини. Формується нове розуміння випадку як самостійного фактора біологічної і соціальної еволюції, визнання ролі випадку в самоорганізованих процесах.

Можливо, нова парадигма в методології суспільних наук, крім усього іншого, вбиратиме або поглинатиме діалектику як окремий метод синергетики (і лише у визначених сферах) чи взагалі замінить її принципово новими підходами до дійсності. Синергетика розвіює безліч попередніх міфів, стереотипів.