3.3. Некласичні концепції діалектики

У XX ст. виникає цілий спектр некласичних концепцій діалектики. До них належать:

а) "трагічна діалектика". її автор французький філософ Раймон Арон (1905-1983), аналізуючи діалектику сучасної епохи в книзі з характерною назвою "Розчарування в прогресі", доходить висновку, що сучасне суспільство не здатне використовувати прогрес в інтересах людства;

б) "діалектична теологія", або "теологія кризи". Авторами її були швейцарський протестантський теолог і філософ Карп Варт (1886-1968) і німецько-американський християнський теолог Пауль Тілліх (1886-1965). їх креаціоністська доктрина виходить з визнання того, що в основі розвитку світу знаходиться божественна субстанція, яка створила цей світ з якогось доіснуючого будівельного матеріалу - матерії. Тому світ "не співвічний з Богом": він має початок і кінець. Але це не означає, що створений світ не має абсолютно нічого спільного з Богом. Між ними існує певна схожість, яка дозволяє зрозуміти шляхи розвитку кінцевих, створених речей;

в) "негативна діалектика". Відомими представниками цієї інтерпретації діалектики були Теодор Адорно (1903-1969) і Жан Поль Сартр (1905-1980). Т. Адорно - німецький філософ, соціолог, представник так званої франкфуртської школи. Автор низки праць з філософії, в тому числі такої, як "Негативна діалектика" (1966). Ж. П. Сартр - французький філософ і письменник, представник так званого атеїстичного екзистенціалізму. Йому належить ряд праць з проблем філософії, зокрема праця "Критика діалектичного розуму" (1960). В його розумінні діалектика можлива у двох формах - "критичній" і "догматичній". Першою є "негативна діалектика". Це однобічна, суб'єктивна концепція, яка виходить з абсолютизації заперечення, всезагальної руйнації всього сутнього, тотального критицизму, відкидання будь-якої позитивності, самозаперечення і тому не виходить за межі метафізики. "Негативна діалектика" - це, по суті, антидіалектика.

Висновки

1. Розквіт філософської та політичної думки Платона та Арістотеля завжди поєднувався в них з досить активною політичною діяльністю. Як справжні греки, вони нескінченно віддані своїм патріотичним інтересам та всіма силами хотіли зберегти Грецію саме класичного періоду. Але вже тут вони стикнулися з досить суворою долею грецького класичного полісу, який стрімко йшов до своєї неминучої гибелі.

Бажання зберегти Грецію класичного періоду не було лише формальним висвітленням на папері. Увагу також привертає і те, що як Платон, так і Арістотель, мали можливість практично реалізовувати свої філософські та політичні системи. Платон доклав чимало зусиль в просвіті сіракузького тирана Діонісія Молодшого, Арістотель – мав надзвичайно великий вплив на імператора Олександра Македонського. Вплив Арістотеля на розвиток політичної думки Заходу досить значний: по суті, саме він у своїй “Політиці” підготував його ідейний фундамент, роздивився політичну реальність такою, якою вона є. Що ж стосується Платона, то він виявився значно ближчим до утопічних (хоча праці Арістотеля теж не позбавлені утопічних рис) поглядів, розвиваючи підхід до політики, заснований на постулюванні ідеалу, та ігноруючи реальність.

Отже, роблячи висновок, можна сказати, що проекти ідеальної держави двох мислителів розглянуті нами, є утопіями (в Платона в більшій мірі, в Арістотеля – в меншій), які представляють собою симбіоз рис вигаданих, надуманих ніби на противагу існуючим формам держави, з рисами реальними, такими, що відображають реальні історичні відносини всередині суспільства, сучасного для автору того чи іншого проекту. Усі проекти виникли в результаті ретельного вивчення сучасних автору та історичних державних формацій. В трактатах багато спільного, проте кожний філософ абсолютно самостійний; їх можна порівнювати, можна шукати відмінності та схожості, але в жодному разі не можна розглядати їх як одне ціле.

Всі вони (праці мислителів), безумовно, мають надзвичайно велику історичну, а також теоретичну цінність, адже саме на цих вченнях будувались в майбутньому багатоманітні трактати та теорії.

Платон та Арістотель зробили суттєвий вклад в розвиток політико-правових вчень, в теоретичну розробку проблем держави і права. Цим зумовлений їх помітний вплив на наступних авторів та їх видатне місце в історії політичних та правових вчень.

2. Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні відображає ту важливу особливість об’єктивної дійсності, за якої всі предмети, процеси і явища набувають визначеності через взаємодію, взаємозалежність, суперечливість своїх зовнішніх та внутрішніх властивостей, кількісних та якісних характеристик, котрі існують об’єктивно, незалежно від волі й бажання людей. Взаємодія ж кількості і якості є загальною, внутрішньою, суттєвою, необхідною, такою, що неминуче повторюється [5].

Взаємозв’язок кількісних і якісних змін здійснюється в процесі пізнання, мислення. Процес збирання фактів, аналітична розумова діяльність є тією необхідною базою, котра передує новим відкриттям, досягненню нових знань.

Таким чином, закон взаємного переходу кількісних змін у якісні конкретизується через ряд категорій (якість, кількість, властивість, міра, стрибок), котрі дають цілісне уявлення про його зміст як загального закону розвитку. Даний закон розкриває внутрішній механізм переходу до нової кості у будь-якій сфері об’єктивної дійсності, відповідаючи на запитання, к, яким чином відбувається розвиток, рух і зміна всього сутнього.

3. Діалектика як загальна теорія розвитку дає ключ до розуміння її сутності, відображає реальні процеси у природі, суспільстві і мисленні такими, якими вони є в дійсності. Діалектика підходить до вивчення предметів і явищ з точки зору їх виникнення, руху і розвитку, а тому орієнтує на конкретне, багатостороннє дослідження об'єктивних процесів. Поряд з діалектикою існують метафізична концепція розвитку, софістика, еклектика, екзистенціальна діалектика, синергетика і низка інших. Окремі філософські школи відкидають діалектику як схоластику. Це означає, що вона вимагає подальшого осмислення і дослідження.

Метафізика як метод пізнання є відображенням певних особливостей процесу пізнання: його початку, емпіризму, поверховості, абсолютизації відносної істинності таких знань, їх неповноти, тобто відображенням таких характеристик буття та його пізнання, які охоплюються діалектикою або становлять її деякі елементи. Метафізика - це історично неминуча філософська теорія розвитку, метод пізнання, що посідають певне місце в розвитку філософії.

Отже, проблема розвитку є однією з центральних у філософії, осмислення якої дозволяє людині краще зрозуміти навколишній світ, своє місце у світі. За всю історію існування людства кращі уми виробили чимало концепцій процесу розвитку. Найбільш розробленою з них є діалектика. Це зумовлено тим, що у вченні найглибше і найобгрунтованіше розкривається зміст загальних зв'язків, загальні закономірності змін, що відбуваються у світі, джерела, механізм і спрямованість процесів розвитку, інші універсальні зв'язки буття. Усе це становить основу формування світогляду і діалектичного методу мислення.