Тема 9 Конституційно-правовий статус Верховної Ради України

План

1. Поняття та сутність парламенту. Парламент та парла­ментаризм

2. Верховна Рада України - парламент України. Склад та структура Верховної Ради України. Основні функції та повно­важення Верховної Ради України

3. Порядок формування та припинення діяльності Вер­ховної Ради України

4. Конституційні основи організації діяльності Верхов­ної Ради України. Форми та методи діяльності Верховної Ради України

5. Конституційно-правовий статус народного депутата України

6. Законодавчий процес у Верховній Раді України

9.1. Поняття та сутність парламенту. Парламент та парламентаризм

Термін «парламент» є французького походження (від фр. parler - говорити або місце, де говорять). Парламент як вищий представницький орган влади вперше був утворений в Англії у ХІІІ ст. Реального значення набув після буржуазних революцій ХУІІ-ХУІІІ ст. У сучасних умовах парламент як назва для по­значення представницької установи застосовується у більшості розвинутих країн. Ця традиція є поширеною насамперед у краї­нах англосаксонської правової системи (Канада, Австралія, Нова Зеландія). У деяких державах представницькі органи законодав­чої влади називаються легіслатурами (від лат. lex, legis - закон і latus - внесений, установлений).

В інших державах сформувалися свої назви для предста­вницького органу. Як правило, в слові «парламент» закладені національні ознаки, співзвучні з тією чи іншою мовою: Іслан­дія - Сторінг; Польща - Сейм; Ізраїль - Кнесет; Югославія -Скупщина (від слова «купа» - разом); у країнах мусульмансь­кого світу - Меджліс.

Деякі країни вживають універсальні назви, наприклад, «Конгрес» (від латинського - нарада) у США, «Національні Збори» або «Державні Збори» у Франції, Угорщині, Естонії.

Парламенти - це виборні, колегіальні представницькі ор­гани держави, які функціонують в умовах демократичного прав­ління і мають головні повноваження у сфері законотворчості.

В унітарних державах парламенти формуються на загаль­нонаціональному рівні, у федераціях - на рівні їхніх суб' єктів. В останньому випадку повноваження законодавчих органів двох рівнів розмежовуються на засадах, визначених федеральною конституцією.

Як представницький орган законодавчої влади держави, парламент виконує у суспільстві низку функцій, основними з яких є представницька, інтегративна й регулятивна. Представ­ницька функція парламенту полягає в тому, що він є виразником інтересів і волі народу. Народ як єдине джерело і верховний но­сій влади в державі уповноважує парламент здійснювати від йо­го імені законодавчу владу. З цією метою він обирає до парла­менту своїх представників, кожен з яких може розглядатися ви­разником волі всього народу (вільний мандат) або тільки його виборців (імперативний мандат).

Інтегративна функція парламенту полягає в тому, що він є загальнонаціональним органом для розв'язання наявних у суспіль­стві суперечностей і узгодження багатоманітних соціальних інте­ресів. Виразниками таких інтересів виступають політичні партії, що є основними суб' єктами парламентської діяльності. Завдяки спілкуванню політичних партій і депутатів у парламенті, пошуку ними компромісних рішень тих чи інших суспільних проблем від­бувається інтеграція, тобто згуртування всього суспільства.

Регулятивна функція парламенту полягає в тому, що вста­новлені ним у законах та інших нормативно-правових актах правові норми є головним регулятором суспільних відносин.

Діяльність парламентів визначає характер і зміст парламе­нтаризму. Термін «парламентаризм» - багатозначний, у найши­ршому значенні він позначає сукупність усіх тих явищ і проце­сів, які стосуються парламенту. Йдеться про історію парламен­тів, їх структуру, порядок формування і функціонування тощо. У вужчому значенні цей термін позначає організацію державної влади, що передбачає наявність парламенту як представницько­го органу законодавчої влади, незалежно від того, якою є його формальна і реальна роль у здійсненні державної влади. У най-вужчому значенні парламентаризм - це тип державного режиму, що характеризується визначальним впливом парламенту на уряд (а не уряду на парламент, як це відбувається за державного ре­жиму, що називається міністеріалізмом).

Найбільш поширеним визначенням парламентаризму як системи взаємодії держави і суспільства - є визнання провідної або особливої та досить істотної ролі у здійсненні державновла-дних функцій загальнонаціонального колегіального постійно діючого представницького органу - парламенту. У такому розу­мінні поняття парламентаризму має важливе методологічне зна­чення для пізнання різних форм і конкретних способів організа­ції і здійснення державної влади.

Провідна роль законодавчої влади у системі поділу й ор­ганізації державної влади ще не означає, що парламент як орган законодавчої влади відіграє провідну роль у здійсненні держав­ної влади. Реально, законодавча влада може зосереджуватися в руках глави держави, уряду або керівництва правлячої політич­ної партії. Для парламентаризму недостатньо просто наявності парламенту. Парламентаризм передбачає реальне верховенство парламенту в законодавчій сфері та його провідне становище в системі вищих органів держави.

Формальними, юридичними ознаками парламентаризму, що тією чи іншою формою закріплюються у конституціях, є розмежування законодавчої і виконавчої влади; наявність у пар­ламенту функції контролю за діяльністю уряду; привілейований статус парламентаріїв та їх юридична незалежність від виборців.

Крім юридичних є й неформалізовані ознаки парламентари­зму, що не закріплюються у законодавстві. Вони стосуються само­го парламенту і виявляються в його структурованості, рівні профе­сіоналізму і дисципліни парламентаріїв, їх діяльності в загальнона­ціональних (а не особистих і вузькогрупових) інтересах. Такі озна­ки значною мірою залежать від того, якими є партійна і виборча системи, реальні механізми функціонування парламенту.

Парламентаризм не слід пов' язувати з якимись конкрет­ними формами державного правління. Явище парламентаризму властиве кожній сучасній демократичній країні, воно є історич­но зумовленим наслідком суспільно-політичного розвитку.

Парламентаризм має свою передісторію. Ще в VI ст. до н. е. в Афінах зі складу найбільш заможних груп обирали колегіа­льний орган - раду чотирьохсот. Представництво встановлюва­лось від кожної так званої філи (племені), на які ще з часів родо­вого устрою поділялось афінське суспільство. В подальшому установи представницького характеру створювались протягом майже всіх періодів існування давньогрецької демократії. Це ж саме стосується державно-політичної історії Стародавнього Ри­му. Однак, усі ці установи були інститутами рабовласницької держави, а їхні склад та діяльність обмежувались інтересами панівної частини тогочасного суспільства.

На початку зародження парламентаризму в Європі (раннє середньовіччя) в Україні складалися всі передумови для належного його розвитку. Йдеться про перші представницькі форми, про фо­рми самоврядності. Пригадуємо, у Київській Русі були Віча, Бояр­ська Рада - при князях, пізніше в козацькій державі була формаль­на спроба запровадити представницький орган - Генеральну Раду за Пилипа Орлика. Тільки відсутність власної державності не до­зволила перетворитись цим формам у національні парламенти.

Загалом парламентаризм, як і демократію, не можна хара­ктеризувати тільки у зв' язку з його наявністю чи відсутністю. Є різні форми вияву і рівні розвитку парламентаризму.