Тема 4 Правова охорона конституції

План

1. Поняття, зміст та система правової охорони конституції

2. Порядок внесення змін до Конституції України як елемент системи охорони конституції

3. Конституційна відповідальність як елемент системи правової охорони Конституції України

4. Конституційний контроль в Україні як центральна ланка системи правової охорони Конституції України

4.1. Поняття, зміст та система правової охорони конституції

Ідея правового захисту конституції тією чи іншою фор­мою в теорії конституційного права фактично відома ще з часів появи і утвердження конституції як політико-правової категорії ( кінець ХVШ-початок ХІХ ст.). Адже, разом із появою консти­туції постають непрості завдання, пов'язані із забезпеченням її верховенства, стабільності, ефективності дії її норм. При цьому виникають проблеми необхідності забезпечення належного до­тримання положень конституції як «знизу» - фізичними та юри­дичними особами, так і «зверху» - самою державною владою, її органами та посадовими особами.

Початком утворення сучасних систем правової охорони конституції загалом справедливо вважається поява попередників (праобразів) сучасних органів конституційної юрисдикції. В юридичній літературі досить поширеною є думка про те, що конституційний контроль (а саме він, як відомо, визнається од­ним із центральних елементів сучасних систем правової охоро­ни конституції) був започаткований Верховним Судом США на межі ХVШ і ХІХ століть. При цьому досить часто згадується висловлювання відомого американського політичного діяча ми­нулого Олександра Гамільтона про те, що обов' язок суддів про­голошувати недійсними всі закони, що суперечать конституції.

В той же час, у літературі є також інші висловлювання щодо цього питання. Так, на думку проф. Володимира Шапова-ла, початком історії конституційного контролю слід вважати утворення наприкінці ХVІІІ ст. у Франції спеціального органу, до компетенції якого належить визначення неконституційності законодавчих актів (йдеться про Охоронний Сенат за Конститу­цією Франції 1799 року), а у витоків самої ідеї правової охорони конституції слід розглянути діяльність абата Сійєсса, Емануель-Жозефа (1748-1836 рр.) - відомого політичного діяча і мислите­ля часів Великої Французької революції.

У пізніші часи, особливо кінець минулого - перша чет­верть нашого століття, ідея правової охорони конституції розви­валася як у Європі, так і на північноамериканському континенті. При цьому фактично сформувалися окремо різні підходи щодо сутності і змісту конкретних форм такого явища і як наслідок -різні системи правової охорони конституції. У формуванні но­вих підходів щодо розвитку конституційного контролю у Європі (на відміну від того, що встановилось у США) важливою була позиція відомого австрійського вченого-юриста Ганса Кельзена (1881-1973 рр.).

У спеціальній юридичній літературі, зазвичай, немає єди­ного підходу щодо визначення сутності і змісту поняття катего­рії «правова охорона конституції». Як правило, цю категорію пропонують розглядати у широкому і вужчому (спеціально-юридичному) розумінні.

У першому випадку (в широкому розумінні цього терміну) йдеться про те, що правову охорону конституції слід розглядати як сукупність (єдність) різноманітних заходів по забезпеченню дії конституції. Йдеться не тільки про заходи юридичної тема­тики. Тут можуть знаходитися різноманітні напрямки (від освіт­ніх та виховних і до соціальних та політичних дій). Тобто коли говорять про охорону конституції в її широкому розумінні, то розуміють, що на ідею захисту (охорони) конституції мають працювати всі чинники демократичного суспільства.

Так, вчителі у школі мають пропагувати ідеї демократії та правової держави і вчити дітей строго дотримуватись Конститу­ції, не порушувати її норм та положень, засоби масової інфор­мації зобов' язані пропагувати концепцію конституційної держа­ви і таким чином формувати світогляд громадян в основі якого має лежати повага до Конституції та її норм, політичні партії в своїй діяльності просто зобов' язані стояти на сторожі конститу­ційного ладу, демократії та парламентаризму. Адже, порушення цих засад потягне за собою і порушення принципів конституції як такої. Звичайно до цієї системи відносин повинні долучитися і держава з усіма її можливими правовими засобами, направле­ними на збереження Конституції.

У вужчому (суто юридичному) розумінні під правовою охороною конституції розуміють сукупність засобів по забезпе­ченню юридичної дії Основного Закону держави.

У цьому випадку йдеться про те, що держава повинна створити всі необхідні умови, коли за допомогою державно-правових засобів та різного роду методів буде надійно забезпе­чено чинність та стабільність конституційних норм. Іншими словами, треба створити такі внутрішньодержавні механізми та політико-правові інституті, за допомогою яких буде надійно за­безпечено:

- верховенство Конституції, тобто її вища юридична сила;

- становище Конституції як Основного закону держави -фундаменту її нормативно-правової системи;

- стабільність Конституції.

Правова охорона конституції як певний політико-правовий інститут є новим явищем у нашій конституційно-правовій науці. Тому, у спеціальній літературі сьогодні є різні підходи як у визначенні самого цього явища, так і в віднесенні до його системи тих чи інших елементів.

Так, одні автори до таких елементів системи «правової охорони конституції» відносять особливий порядок внесення змін до конституції, відповідальність вищих посадових осіб за її порушення, конституційне правосуддя (проф. Ю. Юдін); інші -судовий конституційний контроль, конституційну відповідаль­ність, конституційний контроль парламенту, конституційний референдум, вето глави держави (проф. Ж. Овсепян); треті ж -діяльність глави держави як гаранта Конституції, реалізацію права законодавчої ініціативи, особливий порядок внесення змін до конституції, конституційний нагляд і конституційний конт­роль, нормативне і казуальне конституційне тлумачення (проф. В. Лазарєв).

В окремих випадках, до загальновизнаних елементів сис­теми правової охорони конституції (або правових засобів захис­ту конституції - конституційна відповідальність чи конститу­ційна юстиція) відносять, наприклад, «превентивні і репресивні гарантії» (позбавлення основних політичних прав, можливість заборони політичних партій, інститут надзвичайного стану, ні­мецький професор Карл Хессе).

З таких позицій правову охорону конституції можна роз­глядати як систему політико-правових заходів та юридичних засобів, за допомогою яких забезпечується незмінність стано­вища Конституції як Основного закону держави, закону що має вищу юридичну силу та підвищену степінь стабільності, а також забезпечується належне виконання конституційних норм та до­тримання режиму конституційної законності.

Відповідно до основних (центральних) елементів цієї сис­теми слід віднести:

1. особливий порядок прийняття Конституції;

2. особливий порядок внесення змін до Конституції;

3. конституційну відповідальність;

4. конституційний контроль.

Кожен із перерахованих елементів (складових частин) си­стеми має в загальній теорії конституційного права певне теоре­тичне обґрунтування та відповідну практику застосування в тих чи інших правових системах.

Окремо варто звернути увагу на те, що коло суб'єктів фу­нкціонування системи правової охорони конституції (тобто пе­релік тих, хто безпосередньо є причетним до дії цієї системи), як правило, охоплює:

1. фізичних осіб;

2. народ (націю);

3. окремі органи державної влади;

4. главу держави;

5. окремих (інших) посадових осіб держави тощо.

Всі вони можуть бути як учасниками однієї із форм пра­вової охорони конституції (брати участь у практичній реалізації одного з елементів системи правової охорони конституції), так і одночасно декількох (наприклад, глава держави одночасно може бути як ініціатором внесення змін до конституції, так і суб' єктом права звернення до органу конституційного контролю чи суб'єктом конституційної відповідальності тощо).

В Україні сьогодні іде процес становлення інституту пра­вової охорони Конституції. Система правової охорони Консти­туції України тією чи іншою охоплює відомі загальноприйняті елементи цієї охорони. Деякі з них (інститути «особливого по­рядку прийняття Конституції» та «конституційної відповідаль­ності») є менш опрацьованими і на теоретичному рівні і в прак­тиці реалізації. Інші (інститути «внесення змін до Конституції» та «конституційного контролю») сьогодні мають належну тео­ретичну базу та реально впроваджуються в життя.