3.4. Періодизація історії українських конституцій

Першим питанням, яке закономірно виникає в таких випа­дках (коли говорять про історичне дослідження того чи іншого явища) - питання про початок того, що буде досліджуватись. У нашому випадку - питання про час появи першої Конституції в Україні. А якщо бути точнішим, то про час зародження україн­ської конституційно-правової думки та періодизацію її розвитку.

Сьогодні майже безспірним є твердження того, що почат­ком історії української Конституції є 1710 рік - час появи Кон­ституції Пилипа Орлика. З того часу розпочинається історія її розвитку. Враховуючи вищенаведене, можна виділити такі пері­оди розвитку історії української конституції:

1. Козацька доба (XVII ст. - кінець XVIII ст.)

2. Доба національного відродження (кінець XVIII ст. - 1917 р.)

3. Доба державного відродження (1917-1923 рр.)

4. Доба тоталітарних режимів або радянська доба (1920-1991рр.)

5. Новітній період розвитку української конституції (2011 рр.)

Отже, перший період - Козацький період або доба козаць­кої держави. Цей період починається серединою XVII століття -закінченням визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького (1656 рік), коли фактично бу­ло створено козацько-гетьманську державу. Вона вже не була подібною до своїх сусідів - феодальних держав, містила дух но­вого часу - часу вільних громадян (зародки буржуазного ладу). Такий період закінчується 1764-1798 роками - часом повної лік­відації автономії України у складі Російської імперії.

Козацька доба - це насамперед період зародження українсь­кої конституційно-правової думки. Вона не виникає буквально на пустому місці. Фундамент, основу її було сформовано у правовій культурі українського народу. Правові акти періоду Київської Русі та пізніших часів (йдеться про «Руську правду» і Литовські статути ) сформували основу для появи в середині XVII століття перших українських конституційно-правових документів. Цей період є ду­же подібним до періодів виникнення перших конституцій взагалі та характеризується появою політико-правових документів, в яких закріплювалася свобода і державність.

До таких документів належать:

- Зборівський договір 1649 рік (назва походить від місця укладення - місто Зборів теперішньої Тернопільської області);

- Статті Богдана Хмельницького 1654 рік;

- Гадяцький трактат 1658 рік (назва походить від місця укладення документу - місто Гадяч теперішньої Полтавської області.

Але найважливішим документом цього періоду є так звана перша українська Конституція - Конституція 1710 року, більше відома широкому загалу як Конституція Пилипа Орлика.

5 квітня 1710 року в м. Бендерах (теперішня територія Ре­спубліки Молдова) було укладено і затверджено договір між тодішнім гетьманом Війська Запорозького Пилипом Орликом та представниками українського суспільства про подальший устрій держави, систему державних органів, їх взаємозв' язок, правове положення особи, статус окремих соціальних інститутів тощо. Шляхом укладення угоди було прийнято Конституцію держави.

Офіційна назва цього документу звучить так: «Правовий уклад та Конституції відносно прав і вольностей війська запоро­зького, укладеного між ясновельможним паном Пилипом Орли­ком, новообраним гетьманом Війська Запорозького, і генераль­ною старшиною, полковниками, а рівно ж і самим Військом За­порозьким, схвалені обома сторонами і скріплені найяснішим гетьманом на вільних виборах урочистою присягою року Божо­го 1710 квітня п'ятого дня у Бендерах».

Структура Конституції 1710 року:

• преамбула;

• 16 параграфів;

• текст присяги Гетьмана України як глави держави. Наступний період розвитку історії української конституції -

Доба національного відродження. Починається період з кінця XVIH століття - час ліквідації російськими царями гетьманщини на Україні, а також час входження земель Західної України до складу Австрійської імперії, а закінчується внаслідок Першої сві­тової війни Російської та Австро-Угорської монархій.

Цей період в часових межах був досить тривалим. Відпо­відно існує відмінність у його початках (кінець XVIH століття ) і в його закінченні (поч. ХХ століття). Крім того, не однаковими були умови розвитку українського суспільства в Австрійській монархії і Російській імперії. Якщо в Австрійській монархії піс­ля революції 1848 року почалася трансформація в напрямі кон­ституційної монархії і українці, починаючи з 1867 року, разом з усіма австрійськими громадянами користувалися благами кон­ституційної монархії, то на іншій території України (в складі Російської імперії) не тільки не було політичних зрушень щодо створення конституційної держави, а й гнобились українська культура, мова та жорстоко присікалась будь-яка думка про українську державність взагалі.

Однак, саме в цей час і в Україні «австрійській», і в Укра­їні «російській» здійснюються процеси національного відро­дження. Нечисельна українська інтелігенція формує зв'язки з народом, твориться національна культура, відроджується мова, обирає шляхи виходу (як еволюційні, так і революційні) з безде­ржавного становища українського народу.

Саме ці умови (насамперед бездержавне існування) обу­мовили характер цього періоду розвитку української конститу­ційно-правової думки як період пошуку варіанту виходу із тої ситуації.

На західних землях (в «австрійській» Україні) в умовах конституційної монархії формується національна конституцій­но-правова культура. На виборах до австрійського парламенту та крайових Галицького і Буковинського Сеймів обираються депутати-українці. Спочатку це були здебільшого неписьменні селяни та поодинокі священики; а пізніше - адвокати, вчителі, інженери, лікарі. Вони творять свій депутатський клуб в авст­рійському парламенті («Галицька парламентська репрезента­ція») і стараються послідовно здійснювати політику спрямовану на автономізацію Галичини, Буковини у складі конституційної австрійської монархії.

Цей період розвитку української конституційно-правової думки найяскравіше представлений такими конституційними проектами:

- «Начерком Конституції Республіки» Григорія Андрусь-кого (1848-50 рр.);

• конституційний проект «Вольний Союз-Вільна Спілка» (1884 р.) Михайла Драгоманова;

• конституційний проект «Основний Закон Самостійної України» (1905 р.) Миколи Міхновського;

• Конституційний проект Михайла Грушевського (викла­дений в його статті «Конституційне питання і українство в Ро­сії», 1905 р.).

Доба державного відродження, за часовими межами - це всього декілька років. Однак значення цього періоду в історії розвитку української Конституції є неоціненним.

Початком цього періоду є 1917 рік - час появи Українсь­кої Центральної Ради, як перед день Української Народної Рес­публіки. Закінчується 1923 роком - часом юридичної ліквідації

ЗУНР.

Доба державного відродження - це період практичного конституційного-правового будівництва двох українських дер­жав - Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки.

Найважливіші конституційно-правові акти Української Народної Республіки:

• Чотири Універсали Центральної Ради (особливо Третій -Універсал про створення УНР та Четвертий - про її вихід з Ро­сійської федерації);

• Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) - 29 квітня 1918 року;

• закони УНР про державні символи, громадянство, наці-нально-персональну автономію тощо.

Серед найважливіших конституційно-правових актів За­хідноукраїнської Народної Республіки варто пригадати:

• Рішення Конституанти - Української Національної Ради у Львові (18 жовтня 1918 року);

• Відозва Української Національної Ради (Львів, 1 листопада 1918 року) - документ про створення Західноукраїн­ської Держави;

• Тимчасовий основний закон ЗУНР (13 листопада 1918 року);

• законодавство ЗУНР про вибори, державну мову, органі­зацію діяльності органів державної влади тощо.

Цей період не охоплює два документи, які безпосередньо стосуються історії української Конституції (хоч за своїм духом, сутністю вони належать саме до Доби державного відродження -періоду створення Української держави як результату реалізації українською нацією свого природного права на самовизначення і цивілізоване конституційно-правове закріплення останнього). Йдеться про:

• Тимчасова Конституція Карпатської України - 15 берез­ня 1939 року;

• документи Головної Визвольної Ради 40-50 років - Тим­часовий Устрій УГВР 1944 року.

Наступний період розвитку історії української конституції -це Радянська доба (період тоталітарного режиму). Починається з 1919 року (від часу першої Конституції УРСР) до 1991 року (часу розвалу СРСР). За період існування Радянського Союзу і в його складі Української РСР, остання - Українська Радянська Соціаліс­тична Республіка мала чотири Конституції: перша - 1919 року; друга - 1929 року ; третя - 1937 року; четверта - 1978 року.

Конституції УРСР 1919 і 1929 року приймались у м. Харкові -тодішній столиці УРСР, а Конституції УРСР 1937 і 1978 року - в м. Києві. Всі Конституції УРСР копіювали у буквальному розумін­ні спочатку Конституцію РФСРР 1918 року, а потім Конституції СРСР. Зміни в Конституції УРСР вносились після відповідних змін в Конституціях СРСР. Так, після прийняття Конституції СРСР 1924 року були внесені відповідні корективи в УРСР, що вирази­лось у прийнятті нової Конституції УРСР 1929 року. Пізніше зміни відбувались аналогічно: прийняття Конституції СРСР 1936 року (Сталінська Конституція) - прийняття відповідної Конституції УРСР 1937 року; приймається Конституція СРСР 1978 року (Кон­ституція «розвинутого соціалізму» - Брежнєвська конституція) -приймають Конституцію УРСР 1978 року.

Для Конституцій Української РСР, як і для всіх інших ра­дянських конституцій (союзних чи республіканських), характе­рними є:

- декларативність (нереальність більшості положень);

- засилля комуністичної ідеології (керівна роль компартії тощо);

- неприйняття характерних для конституцій більшості по-літико-правових інститутів: розподілу влади; місцевого само­врядування; парламентаризму; приватної власності тощо.

За останньою Конституцією УРСР (1978 р.) Українська РСР проголошувалась союзною радянською державою у складі СРСР. Вона мала свій однопалатний парламент - Верховну Раду УРСР з постійно діючим органом - Президією Верховної Ради УРСР; Уряд - Раду Міністрів УРСР; судову систему на чолі з Верховним Судом УРСР. Органами державної влади на місцях проголошувались місцеві ради народних депутатів (обласна, ра­йонна, міська, районна в місті, сільська і селищна).

Однак, все це мало надто декларативний характер. Факти­чним керівником у столиці республіки і на місцях були функці­онери комуністичної партії, над якими була союзна піраміда, вершиною якої було Політбюро ЦК КПРС. Саме тому говорити про «радянські конституції» загалом і про радянський період розвитку української конституції можна дуже умовно. При цьо­му не слід забувати, що новітній український конституціоналізм ґрунтувався на підвалинах радянської доби і світогляді радянсь­ких людей.