5.2. Гуманістичні засади конституційного ладу України

Гуманістичні засади конституційного ладу України - це основоположні принципи, які визначають і закріплюють провід­ну роль громадянина в державному будівництві та місцевому самоврядуванні. До них належать:

Гуманізм. Конституція України 1996 р., на відміну від конституцій «радянського» типу, кардинально змінює підхід до розв' язання проблеми про співвідношення людини і держа­ви. Проголошуючи визнання людини, її життя і здоров' я, честі й гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю, Конституція України (ст. 3) формулює відповідь на цю проблему: не людина створена для держави, а навпаки -держава для людини, держава відповідає за свою діяльність перед людиною, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов' язком держави. В цьому якраз і поля­гає гуманістична сутність Конституції України, а гуманізм та­ким чином набуває значення найголовнішого принципу кон­ституційного ладу України.

Суверенітет народу України. Суверенітет означає вер­ховенство і незалежність влади, тобто її право на власний розсуд розв' язувати свої внутрішні та зовнішні справи, без втручання будь-якої іншої влади. В науці конституційного права розрізняють кілька видів (форм) суверенітету: держав­ний, національний та народний.

Державний суверенітет означає властивість держави са­мостійно і незалежно від влади інших держав здійснювати свої функції всередині держави і у відносинах з іншими державами.

Національний суверенітет характеризує повновладдя нації, її політичну свободу, наявність у неї реальної можливості само­стійно визначати спосіб свого національного життя, зокрема здат­ність самовизначатися і утворювати незалежну державу. Принцип народовладдя отримав закріплення у ст. 5 Конституції України: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ».

Народний суверенітет насамперед означає повновладдя народу, тобто володіння народом, який є єдиним джерелом вла­ди, політичними та соціально-економічними засобами для реа­льної участі у здійсненні публічної, політичної влади (державної влади та місцевого самоврядування), в управлінні державними та суспільними справами. Влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного во­левиявлення через вибори, референдум, інші форми безпосеред­ньої демократії у порядку, визначеному Конституцією та зако­нами України через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, сформовані відповідно до Конституції та зако­нів України.

Результати народного волевиявлення у визначених Кон­ституцією та законами України формах безпосередньої демок­ратії є обов' язковими.

У співвідношенні «суверенітет народу - державний суве­ренітет» пріоритет належить суверенітетові народу. Він здійс­нює установчу владу і визначає конституційний лад держави та форму державної влади, його воля є обов'язковою для всіх ор­ганів державної влади та органів місцевого самоврядування. Так, згідно з ч. 2 ст. 5 Конституції України виключно народ має право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. На­лежне народові право визначати і змінювати конституційний лад в Україні не може бути привласнене у будь-який спосіб державою, її органами або посадовими особами.

Важливою гарантією народного суверенітету є заборона узурпації державної влади (ч. 4 ст. 5 Конституції України), під якою слід розуміти захоплення державної влади шляхом насил­ля або в інший неконституційний чи незаконний спосіб органа­ми державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами чи їх об' єднаннями.

Отже, народний суверенітет слід розглядати як природне право народу самостійно розпоряджатися своєю долею, створю­вати такий суспільний і конституційний лад, який відповідає його волі. Водночас народний суверенітет у площині конститу­ційної доктрини повинен мати певні обмеження, мета яких -захистити конституційні цінності. Необхідність таких обмежень пов'язана з особливостями механізмів волевиявлення народу. І референдум, і вибори - це такі форми волевиявлення, які забез­печують ухвалення відповідного рішення чи обрання депутатсь­кого корпусу певною більшістю виборців. Здійснення влади на­родом фактично підміняється владою більшості і відкидає по­шук соціального компромісу, що можливе в рамках представни­цького органу. З вітчизняної та закордонної практики державно­го будівництва ми знаємо багато прикладів, коли більшість по­становляла рішення, що призводили до скасування конституцій­ного ладу, встановлення тоталітарних і авторитарних режимів.

Аналіз Конституції України підтверджує висновок про встановлення окремих обмежень народного суверенітету. Такі обмеження можуть мати формальний або змістовний характер.

Формальне обмеження народного суверенітету знаходить свій прояв у тім, що Конституція чітко визначає форми народ­ного волевиявлення - вибори, референдум, інші форми безпосе­редньої демократії (ст. 69), а також процедуру їх застосування (наприклад, згідно зі ст. 74 Конституції України не допускається проведення референдуму щодо законопроектів з питань подат­ків, бюджету і амністії), що в літературі слушно розглядається як гарантія від спонтанних проявів народовладдя.

За змістом народний суверенітет обмежується правами людини: «Конституція України не може бути змінена, якщо змі­ни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод люди­ни і громадянина» (ст. 157 Конституції України). Ця заборона має абсолютний характер і не залежить від способу зміни Кон­ституції України Верховною Радою України чи Всеукраїнським референдумом.

Можливе також і добровільне самообмеження народного суверенітету - вступаючи у відносини з іншими народами, ство­рюючи міжнародні об' єднання (зазвичай, це відбувається через посередництво держави), народ використовує свою владу з до­триманням положень міжнародних договорів, загальновизнаних принципів міжнародного права.

Слід також зазначити, що принцип народного сувереніте­ту не суперечить ідеї божественного панування, яку розуміють як пряме здійснення влади іменем Бога або опосередковане -через його земних намісників. Так, Бог може бути визнаним ви­щою підставою та початком усього існуючого, зокрема консти­туційного ладу і державної влади. Проте, Бог не може володіти державними повноваженнями, ними він розпоряджається через посередників своєї божественної волі. Тобто, воля Божа як най­вищий закон має політичне і правове значення не сама по собі, а лише тією мірою, якою народ визнає її змістом власної волі. Та­кий підхід узгоджується зі згадуванням Бога в преамбулі Кон­ституції України. Так, преамбула не містить положень про «бо­жественну владу», але в ній йдеться про усвідомлення парламе­нтом, який приймає Конституцію, відповідальності перед Богом.

Здійснення народовладдя відбувається у двох формах: безпосередньо і через органи державної влади та органи місце­вого самоврядування (безпосередня (пряма) і представницька демократія).

Безпосередня (пряма) демократія - це пряме здійснення влади народом у загальнодержавному або місцевих масштабах (народне волевиявлення). Демократія є безпосередньою, якщо народ править сам на своїх зборах, якщо немає різниці між ти­ми, хто управляє і тими, ким управляють. Найважливішими фо­рмами безпосередньої демократії є вибори та референдум.

Представницька демократія - це здійснення влади через вільно обрані народом представницькі органи. Концепція на­родного представництва, розроблена в ХУІІІ-ХІХ ст., базується на таких вихідних положеннях:

1. Конституцією держави засновується народне представ­ництво;

2. Орган народного представництва (парламент) здійснює законодавчу владу від імені народу - носія суверенітету - за йо­го уповноваженням;

3. Парламент складається з депутатів, які вільно обрані народом (представників народу);

4. Депутат парламенту представляє весь народ, а не лише тих, хто його обрав (принцип вільного депутатського мандата);

5. Для парламенту характерні специфічні організаційні форми роботи. Рішення парламенту (закони) мають визначаль­ний характер.