Тема 1 Конституційне право України - галузь права, юридична наука і навчальна дисципліна

План

1. Поняття і предмет конституційного права України як галузі національного права

2. Системна Конституційного права України. Норми та інститути конституційного права України

1.3. Джерела конституційного права України

1.4. Поняття конституційного права України як галузевоїюридичної науки

1.5. Конституційне право України як навчальна дисципліна

1.1. Поняття і предмет конституційного права України як галузі національного права

Конституційне право розглядається у трьох аспектах: як галузь права, як наука і як навчальна дисципліна. Як галузь права, воно є системою юридичних норм, що регулюють пев­ний вид суспільних відносин у конкретній країні. Як наука конституційне право є системою знань про правове регулю­вання і функціонування таких відносин. Як навчальна дисцип­ліна - є предметом викладання і вивчення в системі вищої освіти.

Вивчення будь-якої науки розпочинається з визначення її об'єкта, тобто тієї сфери природи чи суспільного життя, на яку спрямоване наукове пізнання, і предмета - тієї сторони об' єкта, яка перебуває у центрі вивчення саме цієї науки. До­слідження предмета здійснюється з використанням певних методів і супроводжується розробкою категорій - найбільш загальних понять науки, якими позначаються основні момен­ти, вузлові пункти процесу пізнання. Вивчення науки перед­бачає опанування її саме як системи знань, вираженої в по­няттях і категоріях.

Визначення предмета науки конституційного права, роз­криття змісту її категорій і понять потребують попереднього з'ясування предмета самої галузі конституційного права, її від­мінностей від інших галузей права.

Суспільство є об'єктом дослідження багатьох наук - філо­софії, історії, соціології, політології, економічної теорії, правознав­ства, психології, педагогіки тощо. Кожна з них досліджує не суспі­льство загалом, а певний вид суспільних відносин, який виступає її предметом. Предметом правознавства в цілому є правове регулю­вання суспільних відносин, різні види яких виступають предметом окремих галузей права. Так, відносини, що складаються у сфері організації та здійснення господарської діяльності є предметом господарського права, майнові та особисті немайнові відносини -предметом цивільного права, особисті та майнові відносини, що випливають зі шлюбу та належності до сім' ї - предметом сімейно­го права тощо. Суспільні відносини тісно взаємопов'язані, що сво­єю чергою зумовлює взаємозв' язок різних галузей права, труднощі їх розмежування та визначення предмета кожної з них. Останнє утруднюється також тим, що одні й ті самі групи суспільних відно­син можуть регулюватися нормами різних галузей права. Відноси­ни в сім' ї, наприклад, регулюються нормами не тільки сімейного, а й конституційного, цивільного і кримінального (якщо йдеться про насилля в сім' ї) права.

Визначення предмета конституційного права додатково ускладнюється тим, що конституційно-правове регулювання охоплює тією чи іншою мірою усі основні сфери суспільного життя - економічну, соціальну, політичну, духовну, а конститу­ційні норми є визначальними щодо інших галузей права і висту­пають їх складовими. Через те, що конституційно-правове регу­лювання поширюється на різні сфери суспільного життя, голо­вною особливістю конституційного права, яка відрізняє його від інших галузей права, є те, що його норми регулюють насампе­ред політичні відносини у суспільстві.

Політичні відносини - це відносини, що складаються з приводу керівництва та управління суспільством на основі пуб­лічної влади. Публічність (від лат. publicus - суспільний, народ­ний) влади означає її суспільний, безособовий і відкритий хара­ктер. На відміну від наявної, у невеликих групах приватної, осо­бистої влади, наприклад, сімейної, публічна влада реалізується від імені і в межах суспільства і звертається за допомогою права до всіх його членів. Публічність є основною ознакою політичної влади, тому останню називають ще публічною владою. Основ­ними формами політичної (публічної) влади є державна влада і місцеве самоврядування.

Політичні відносини складаються щодо керівництва та управління суспільством і виявляються як відносини з приво­ду влади в суспільстві, тому їх можна визначати і як відноси­ни з приводу публічної влади. Ці відносини багатоманітні і складаються між різними суб' єктами - індивідами, соціаль­ними спільнотами, різноманітними організаціями. Такими організаціями у широкому розумінні є держава та її органи (глава держави, парламент, уряд, місцеві адміністрації), орга­ни місцевого самоврядування, політичні партії, громадські організації тощо. Очевидно, що не всі політичні відносини регулюються нормами права. Відносини всередині політич­них партій і громадських організацій та між ними регулюють­ся не правовими, а так званими корпоративними нормами, тобто встановленими самими партіями і громадськими орга­нізаціями, а також закріпленими в їхніх статутах. Частина по­літичних відносин регулюється нормами не конституційного, а інших галузей права. Так, відносини, що складаються в процесі діяльності органів виконавчої влади, регулюються нормами адміністративного права, а відносини між держава­ми - нормами міжнародного права.

Постає проблема виокремлення з усієї багатоманітності політичних відносин саме тих, що регулюються нормами кон­ституційного права, тобто є його предметом. Вирішується вона по-різному. Розмежовуючи суспільні відносини, що регулю­ються нормами різних галузей права, український конституці­оналіст В.М. Шаповал зазначає, що конституційне право «ре­гулює політичні відносини і політичну діяльність у суспільст­ві. Але будь-які суспільні відносини, врегульовані правом, на­бувають у кінцевому підсумку політичного аспекту. Тому кон­ституційне право об' єктивно має вужчу сферу регулювання, сферу відносин безпосередньо політичного характеру» Такої ж думки дотримується інший український конституціоналіст -О.Ф. Фрицький: «Конституційне право має більш вузьку, спе­цифічну сферу регулювання - сферу відносин безпосередньо політичного характеру».

Відокремлюючи відносини сфери дії конституційного права від внутрішньопартійних відносин та тих, що виникають між партіями у зв' язку або в процесі організації та діяльності органів державної влади, які далеко не завжди підлягають кон­ституційно-правовому регулюванню, В.М. Шаповал зазначає: «До предмета конституційного права слід вважати належними ті відносини безпосередньо політичного характеру, що виникають у процесі організації та здійснення влади у структурі зв'язків «держава-особа» і «особа-держава», тобто в самій сфері держа­вного владарювання. Безпосередньо політичний характер назва­них суспільних відносин, своєрідне коло учасників та специфіка об' єктів дають підстави говорити про їхні особливості. Однією з найважливіших особливостей цих відносин є те, що суб' єктом переважної більшості з них прямо чи опосередковано виступає держава. Тому їх можна назвати державно-політичними відно­синами владарювання.

Таке визначення предмета конституційного права відме­жовує цю галузь від решти публічно-правових галузей. Так, предмет адміністративного права також становлять відносини державного владарювання. Але ці відносини не мають безпосе­редньо політичного характеру».

Автори цитованих праць, на жаль, не пояснюють, які са­ме владні відносини мають безпосередньо політичний харак­тер. На думку П.П. Шляхтун, відносини з приводу публічної влади набувають безпосередньо політичного характеру, зокре­ма, тоді, коли їх суб' єктами виступають політичні партії. Пар­тії є носіями політичної ідеології, втілюють на практиці її ідеї та настанови. У демократичних державах вони виступають ос­новними суб' єктами формування і функціонування представ­ницьких органів державної влади та органів місцевого само­врядування, тому діяльність таких органів має безпосередньо політичний характер. Щодо органів виконавчої влади держави або виконавчих органів місцевого самоврядування, то їх діяль­ність є політичною тією мірою, якою беруть участь політичні партії. Уряди зазвичай формуються політичними партіями, то­му їх діяльність загалом також має безпосередньо політичний характер. Однак урядова діяльність щодо управління конкрет­ними сферами, галузями та об'єктами господарства країни без­посередньо політичного характеру не має і регулюється нор­мами адміністративного права.

Виокремленню владних відносин безпосередньо політич­ного характеру сприяє розмежування керівництва суспільством та управління ним. Управління у загальному вигляді охоплює й керівництво. У разі розмежування управління й керівництва су­спільством, як це зроблено у наведеному вище визначенні полі­тичних відносин, під керівництвом розуміється діяльність щодо визначення цілей і завдань суспільного розвитку, а під управ­лінням - діяльність щодо реалізації таких цілей і завдань. Керів­ництво суспільством має безпосередньо політичний характер і відбувається за участі політичних партій.

Партії є найважливішими політичними інститутами гро­мадянського суспільства, засобами його впливу на державу. В демократичних країнах громадянське суспільство є не тільки партнером держави, а й здійснює контроль над нею. Правовою формою угоди між громадянами, громадянським суспільством загалом і державою про умови взаємного співіснування є кон­ституція. Тому до основних суб' єктів суспільних відносин, що становлять предмет конституційного права, багато дослідників поряд з особою (людиною) і державою відносять також грома­дянське суспільство (суспільство).

У навчальній літературі з конституційного права, де ви­значенню його предмета приділяється значна увага, конкретиза­ція відносин сфери дії цієї галузі права часто здійснюється саме через виокремлення держави, суспільства і особи як їх основних суб'єктів. Російський конституціоналіст Л.М. Ентін вважає, що специфіка конституційного права, - пише, - полягає у тому, що воно регулює відносини між людиною, суспільством і держа­вою. Відносини, які складаються у процесі здійснення і у зв' язку зі здійсненням державної влади. Інший російський конституціо­наліст В. Є. Чиркін вважає, що конституційне право як галузь права регулює основи зв' язків у відносинах особа-колектив -(маються на увазі колективи публічного характеру) суспільство-держава. Їхні правові відносини базуються на застосуванні від­повідно до закону державної влади, мають на меті здійснення державної влади, участь у ній, тиск на неї у формах, визначених конституцією. О.Ф. Фрицький зазначає, що ідеально предмет конституційного права повинен охоплювати такі складові: лю­дина - громадянське суспільство - влада як основна ознака дер­жави - економічні, соціальні, політичні, духовні сфери життєді­яльності суспільства в демократичній державі - територіальна організація держави.

Виходячи із зазначеного, можна дати таке визначення предмета конституційного права через його основні суб' єкти: конституційне право - це система юридичних норм, які регу­люють відносини між особою, суспільством і державою, що складаються на основі та у зв' язку зі здійсненням державної влади. Відмінність між відносинами, що складаються на основі державної влади та відносинами, що складаються у зв'язку з її здійсненням, вбачається у тому, що перші зі здійсненням влади пов' язані безпосередньо (їх суб' єктами є органи влади, та їх по­садові особи), а другі - опосередковано (стосуються, наприклад, боротьби за владу під час виборів).

У системі відносин, що є предметом конституційного пра­ва, особа може виступати як людина, громадянин, іноземець, особа без громадянства тощо; суспільство виступає як грома­дянське суспільство, а держава - як політичний інститут.

Після окреслення кола суспільних відносин, які є предме­том правового регулювання конституційного права, декілька слів варто сказати і про метод правового регулювання консти­туційного права. Як відомо, під методом правового регулювання розуміють сукупність прийомів і способів впливу правових норм на ті чи інші суспільні відносини.

Як і в інших галузях права, в конституційному праві ви­користовуються методи заборони, зобов'язання і дозволу. За­боронні норми забороняють суб' єктам конституційного права здійснювати певні дії. Зобов' язальні норми, навпаки, приму­шують здійснювати ті чи інші дії. Дозвільні норми дозволя­ють здійснювати певні дії і є найбільш характерними саме для конституційного права.

За співвідношенням основних регулятивних засобів впливу на поведінку суб' єктів правових відносин - дозволу, зобов' язання і заборони - з усієї багатоманітності методів правового регулю­вання найхарактернішим для конституційного права є метод ім­перативно-владного впливу на суспільні відносини. Основними рисами цього методу є підпорядкування, односторонність, безза­перечна обов' язковість, універсальність, установчий характер. На відміну від галузей приватного права (цивільного, господарсько­го, сімейного), де використовується зазвичай диспозитивний ме­тод регулювання (сторонам надається можливість вибору того чи варіанта поведінки), в конституційному праві домінує імператив­ний (наказовий) метод. Він не передбачає рівності сторін, ґрунту­ється на засадах субординації суб' єктів права, тобто підпорядку­вання одних суб'єктів іншим. Більшість норм конституційного права є імперативними. Відступ від них шляхом укладення між суб' єктами права яких-небудь приватно-правових угод не припу­скається.

Маючи певну уяву про предмет і метод правового регу­лювання конституційного права, можна дати (вивести) поняття цієї галузі права.

Отже, Конституційне право України - це самостійна га­лузь права, яка являє собою систему правових норм, що регу­люють основи конституційного ладу, основи правового поло­ження особи і громадянина в державі, територіальний устрій держави, а також організацію діяльності та систему органів державної влади і місцевого самоврядування.