1.4. Школи та теорії менеджменту

Коло питань: школа наукового управл³ння, класична школа управл³ння, теор³я ³деально¿ бюрократ³¿, школа людських стосунк³в, емп³рична школа, школа соц³альних систем, теор³¿ менеджменту, ³нструменти управл³ння

Перший крок до розгляду менеджменту як науки зробили американські дослідники, які очолили рух за наукове управління.

Як уже зазначалось в підрозділі, погляди на менеджмент розвивались зі зміною суспільних відносин, бізнесу, розвитком наукових знань, вдосконаленням технології виробництва, появою нових засобів зв’язку й обробки інформації.

Удосконалювалася управлінська практика — формувалася і наука про управління, яка ніколи не була пасивним спостерігачем за менеджментом.

Енциклопедія професійного менеджменту зазначає, що початком його наукового розвитку необхідно вважати 1886 р., коли президент компанії «Йедль енд Таун» Генрі Таун (1844–1924) виступив на щорічному зібранні Американської спілки інженерів-механіків з доповіддю «Інженер як економіст» про роль менеджменту як порівняно самостійної сфери наукового знання.

Школа наукового управління (1885—1920 рр.)

Засновником школи наукового управління вважається Фредерік Тейлор (1856—1915). Своїми експериментами і науковими працями він намагався довести, що розроблені ним методи наукової організації праці і сформовані на їх підставі «принципи наукового менеджменту» здійснять революцію у виробництві, замінять авторитарні методи управління на більш раціональні наукові підходи. Очевидно,відзначав Тейлор,людина одного типу спочатку повинна скласти план роботи,а людина зовсім іншого типу повинна виконати його.

Головні свої ідеї Тейлор сформулював у книгах «Відрядна система» (1895р.), «Цеховий менеджмент» (1903р.), «Принципи наукового менеджменту»(1911р.) у вигляді наступних принципів «наукового управління» [41]:

— розробка оптимальних методів виконання роботи завдяки науковому вивченню витрат часу, затрачених рухів і зусиль працівників;

— абсолютне дотримання розроблених на наукових підставах стандартів і правил;

— підбір, підготовка і розстановка працівників на ті робочі місця і завдання, на яких вони принесуть найбільшу користь;

— оплата за результатами (менші результати — невелика оплата, більші результати — вища оплата);

— використання функціональних менеджерів, які забезпечують виконання робіт і їх контроль за спеціалізованими напрямами;

— підтримка товариських стосунків між працівниками і менеджерами.

Тейлор, на думку його послідовників, зробив свого роду «інтелектуальну революцію» трактуванням промислового менеджменту як сумісної діяльності керуючих і робітників що, заснована на спільності взаємних інтересів.

Послідовник Ф. Тейлора професор Генрі Гант займався розробкою методики преміальної оплати, а також розробкою теорії лідерства.

Значний внесок у розвиток цієї школи зробив американський промисловець, король автомобілебудування Генрі Форд (1863—1947 рр.), ім’я якого стало символом ХХ ст., зразковим утіленням «американської мрії». Саме Г. Форд сформулював організаційно-технічні принципи управління, якими і користувався в своїй практичній діяльності.

Крім Ф. Тейлора і Г. Форда школу наукового управління вдосконалювали Г. Емерсон, Френк і Лілія Гілберт, А.Хопф та ін. Вони вважали, що, використовуючи спостереження,заміри, логіку і аналіз, можна вдосконалювати операції ручної праці,добиватись їх ефективнішого виконання. Встановлювалися норми,залежно від яких здійснювалося стимулювання праці. Представники цієї школи виступили за відокремлення управлінських функцій обміркування і планування від фактичного виконання робіт.

Класична (адміністративна) школа управління(1920–1950 рр.)

«Батьком» класичного менеджменту вважається французький підприємець і інженер Анрi Файоль (1841—1925 рр.), який створив першу цілісну класичну школу управління i сформулював її основні принципи i функції. Його перша стаття на цю тему вийшла в 1900р., а книга «Загальне і промислове управління»— в 1916р. В 1918р. А. Файоль очолив створений ним центр адміністративних досліджень. Він доводив, що відкриті ним принципи можна застосовувати як в правлячих колах, в установах, так і в армії, тобто вони носять універсальний характер.

Основні принципи адміністративного управлінняА.Файоля:

1. Влада невіддільна від персональної відповідальності.

2. Розподіл праці за спеціалізацією (але у цьому процесі є межа, за якою ефективність управління падає).

3. Єдність розпорядження, або єдиноначальність (що суперечить функціональному підходу до управління, введеному Ф.Тейлором).

4. Дисципліна, обов’язкова для всіх, що передбачає взаємоповагу керівників i підлеглих, дотримання укладених угод.

5. Єдність управління за принципом «один керівник i єдиний план для сукупностi операцiй, що мають спiльну мету».

6. Пiдпорядкування iндивiдуальних iнтересiв загальним.

7. Справедлива винагорода для всіх.

8. Спецiалiзацiя, у межах розумного, яка послаблюється із збільшенням масштабів підприємства.

9. Ієрархія, що допускає мінімізацію управлінських ступенів для оптимального використання горизонтальних зв’язків.

10. Порядок, який грунтується на принципі: «кожному своє місце i кожний працівник на своєму мiсцi».

11. Відданість персоналу загальній справі.

12. Стабільність персоналу, оскільки висока плинність — наслідок невмілого управління.

13. Iнiцiатива працівників, яка потребує від керівника застосування винагороди i відмову від особистої амбіційності.

14. Корпоративний дух, тобто єдність інтересів робітників i колективізм у роботі.

Управляти, як вважав Файоль, — «це означає передбачати, організувати, розпоряджатись, координувати і контролювати». Передбачати– враховувати майбутнє і виробляти програму дій.Організовувати– будувати подвійний матеріальний і соціальний організм підприємства.Розпоряджатись– примушувати персонал відповідно працювати.Координувати – зв’язувати, об’єднувати, гармонізувати всі дії та зусилля.Контролювати – піклуватись про те, що все здійснювалось відповідно встановленим правилам і розпорядженням [26].

Послідовниками Файоля можна вважати Л. Г’юліка,Л.Урвіка, Дж. Муні,К. Адамецького,А. Рейлі, Ч. Барнарда та інших учених, які розвинули і конкретизували вчення. Недоліком цієї школи вважається те, що її представники мало уваги приділяли соціальним аспектам управління.

Теорія ідеальної бюрократії (з 1920р.)

Сформував теорію «ідеальної бюрократії» відомий німецький соціолог Макс Вебер (1864–1920 рр.). Як особливий соціальний прошарок,що спеціалізується на управлінні, бюрократія зародилась ще до нашої ери і з тієї пори, підкреслював вчений, залишається незмінним атрибутом класового суспільства. Наявність бюрократії розглядається як необхідний засіб,що забезпечує розробку формальних правил управління.

Вчення М. Вебера про бюрократію здійснило значний вплив на американську концепцію менеджменту 30—40 роках минулого століття, оскільки без потужного бюрократичного апарату сучасне виробництво взагалі не може правильно існувати.

М. Вебер розумів бюрократію як професіоналізм в сфері управління, що заснований на оволодінні не тільки небхідними навичками, але й особливого роду раціональним знанням. Сутність теорії М. Вебера складають такі поняття:

— чіткий розподіл праці, що веде до появи висококваліфікованих спеціалістів на кожній посаді;

— ієрархія управління, за якою кожен нижчий рівень контролюється вищим і підпорядковується йому;

— наявність взаємопов’язаної системи узагальнених правил і стандартів, що забезпечують координацію виконання різних завдань;

— відсутність непорозуміння в міжособових стосунках;

— організація найму на роботу в суворій відповідності до технічних кваліфікаційних вимог, а також захист службовців від безпідставних звільнень;

— стратегія довгострокового найму співробітників;

— рух нагору в середині організації на підставі компетентності і широких знань, що набуваються з вислугою років.

Переваги бюрократії полягають в створенні раціональних структур з широкими можливостями їх універсального застосування,а недоліки – у формуванні тенденції нівеліювання людей. В цілому ж формалізм бюрократії призвів до розповсюдження спрощених схем управлінської праці.

Школа людських стосунків (з 1930р.)

Творцем школи людських стосунків став американський соціолог і психолог Ельтон Мейо (1880—1949 рр.). Багаторічними дослідженнями, проведеними під його керівництвом у м. Хоторні (це поблизу Чикаго), було встановлено, що продуктивність праці робітників підвищується не стільки завдяки підвищенню заробітної плати, скільки через зміну в кращий бік взаємин між виконавцями і менеджерами, ріст задоволеності своєю працею і стосунками в колективі. Основна заслуга Мейо полягає в тому, що він довів залежність результатів праці від правильно підібраних прийомів управління міжособистісними стосунками.

Виникнення школи людських стосунків безпосередньо пов’язано також з іменем німецького психолога Гюго Мюнстерберга (1863—1916 рр.). У своїй праці «Психологія і промислова ефективність» він сформулював основні принципи, згідно з якими необхідно відбирати працівників на керівні посади, а також довів важливість гуманізації процесу управління, оскільки менеджер повинен керувати передусім людьми, а не машинами.

Серед учених, котрі досліджували цей неокласичний напрям, слід відзначити роботи Мері Паркер Фоллетт (1868–1933 рр.), яка проаналізувала стилі управління і розробила теорію лідерства, а також наукові розробки Ф. Герцберга, Д. Мак-Грегора, Р. Блейка, К. Арджіріса.

Так, в опублікованій в 1960р. книзі «Гуманістична сторона підприємства» Д. Мак-Грегор писав, що «успіх менеджменту в значній мірі залежить від здібності передбачати і контролювати людську поведінку». З точки зору Мак-Грегора,протягом історії можна виділити два головних повороти стосовно поведінки людей в організації. Перший,розтягнувся на цілі століття і полягав в переході від застосування фізичного примусу до опору на формальну владу. Другий – в переході від формальної влади до лідерства.

Емпірична школа управління (з 1940р.)

Емпіричну школу управління репрезентують вчені, які поєднали розробку теорії з вивченням практики управлінської діяльності на грунті синтезу основних ідей класичної школи та школи людських стосунків.

Одним із видатних теоретиків менеджменту і засновником зазначеної школи вважається професор менеджменту Нью-Йоркського університету Пітер Дракер (нар. в 1909 р.). Небезпідставно Дракеру приписують першість у створенні систематизованого вчення про управління як навчальної дисципліни, що дало змогу вивчати її в навчальних закладах. Найвідомішою його теоретичною засадою є концепція «управління за цілями», яка зробила «революцію» в світовій управлінській науці.

Загальна характеристика управління за цілями зводиться до трьох найбільш істотних його елементів:

— визначення чітких стратегічних цілей;

—залучення до процесу визначення цілей усіх працівників;

— оцінка ефективності на підставі отриманих результатів [11].

До провідних представників емпіричної школи відносяться також А. Слоун, Р. Девіс, Е. Плоумен, А. Чандлер, Л. Ньюмен, Д. Міллер та інші вчені, в яких широкі теоретичні дослідження поєднані з практичною діяльністю.

Школа соціальних систем (з 1970р.)

Засновниками школи стали Ч. Барнард, Д. Марч, Г. Саймон та І. Ан Сорф. Вони сформулювали ідею про те, що будь-яка організація як відкрита складна система має тенденцію пристосовуватись до досить складного зовнішнього середовища, і головні причини того, що відбувається в системі, треба шукати поза нею. Запропонований ними системний підхід до управління дає змогу уникнути ситуацій, коли рішення в одній сфері переростає в проблему для іншої.

«Нова школа». Зазначена школа управління, або якісна школа (з 1960р.) характеризується прагненям впровадити в науку управління методи і апарат точних наук таких як кібернетика і теорія дослідження операцій. Представниками цієї школи були Р. Акофф, Л. Берталанфі, С. Бір, Р. Люс та ін.

Теорії менеджменту

Ситуаційна теорія менеджменту (з 1980 р.).

Серед «синтетичних» учень про управління особливе місце посідає ситуаційний, або кейсовий підхід(від англ. сase — ситуація). Це скоріше спосіб мислення, ніж набір конкретних дій. Розроблений у Гарвадській школі бізнесу, він допомогає майбутнім менеджерам швидко розв’язувати нагальні проблеми. Найбільш досконалими ситуаційними теоріями є теорія адаптації (стратегії пристосування), теорія глобальної стратегії і теорія управління за результатами.

Формування поведінкового менеджментустало результатом посилення взаємозв’язків концепції людських відносин із психологією,соціологією та ергономікою. Представниками його стали Р. Лайкерт, А. Маслоу, Д. Мак-Грегор.

Системна теорія менеджменту.

Основною ідеєю теорії є розгляд організації як системи, що складається з взаємозв’язаних елементів.

Дуже популярною серед системних концепцій менеджменту є теорія «7-S», яку розробили дві пари американських дослідників (першу пару склали Томас Пітерс і Роберт Уотермен, другу — Річард Паскаль і Єнтьні Атос). Учені дійшли висновку, що ефективна сучасна організація формується на базі семи взаємопов’язаних елементів, зміна кожного з яких веде до зміни шести інших. Засадничими моментами цієї концепції є: стратегія, структура, системи, штати, стиль, кваліфікація та цінності, які можна так чи інакше поділяти.

Теорія організаційної культури (з 1985 р.).

Ця теорія є ще одним новим підходом до розробки теорії і практики сучасного менеджменту. Серед його представників відзначимо В. Сате, Е. Шайна, Т. Парсонса, Р. Квіна, Дж. Рорбаха. У межах теорії менеджменту організаційна культура розглядається як потужний інструмент, що дає змогу орієнтувати всі підрозділи організації і окремих осіб на досягнення спільних цілей, мобілізувати ініціативу співробітників, виховувати відданість організації, поліпшувати процес комунікації, корегувати поведінку [30].

Теорія менеджменту людських ресурсів виникла у 60-ті роки минулого сторіччя завдяки соціологу Р. Майлзу. В цій моделі робітники розглядаються як джерело невикористаних ресурсів і як найважливіша можливість налагодити більш раціональне планування і прийняття рішень в загальній структурі підприємства.

Теорія культури управління.

Набуває все більшого поширення теорія культури управління— теорія раціональної організації праці апарату управління, розкриття ролі культурного елементу в ньому [31].

Кожна школа і кожна теорія не перекреслюють попередніх, а доповнюють і збагачують їх, і зараз всі співіснують у взаємозв’язку та взаємодії.

Інструменти управління

За свою історію людство виробило три принципово різних інструменти управління, тобто впливу на людей:

— iєрархiя:основний засіб дії — взаємини між владою і пiдлеглими, що здійснюються за допомогою примусу та завдяки контролю за розподілом матеріальних благ;

— ринок:мережа рівноправних стосунків по горизонталі, заснованих на купiвлi-продажу продукції i послуг, на відносинах власності, на рівновазі інтересів продавця i покупця;

— культура:створені i визнані суспільством соціальні норми, настанови, ритуали, шаблони поведінки людини.

Взагалі сучасний менеджмент характеризують три основні тенденції розвитку:

— усвідомлення значення матеріальної і технологічної бази сучасного виробництва та надання послуг;

— посилення уваги не лише до організаційної культури, а й до різноманітних форм демократизації управління; участь рядових працівників у розподілі прибутків, здійсненні управлінських функцій; володіння рядовими працівниками певною долею власності;

— посилення міжнародного характеру управління.

Отримати посаду легше, аніж

втриматися на ній

Л.Пітес