Твори м. Вороного як модерністські

Характерним з цього погляду є вірш «Vae Victis» («Горе переможе-ним»), в якому поет скаржиться на свою долю: «Я знемігся, згорів…», «Мою душу самотню пожерла гадюка-нудьга». Хоч він іще молодий, але вже зне-мігся й не має сили продовжувати боротьбу («Я боровся, шукав ідеала»), «мрії згасли», «вломилися напружені крила». І тепер він самотній стоїть. «Наді мною реве хуртовина; Зграє гарпій проклятих, що звуться «навіщо», «куди», мою душу жеруть».

Не боїться справжній поет ні кари, ні страти, його не страшать грізні удари, коли «буяє творчість духа». «Одна хвилина раювання, бо то чуття сво-бідні, щирі бринять у святобливій лірі». Поруч стають до битви й фарисеї, що «паперовими мечами Вимахують над головами», які, мов торговці, і тут шу-кають вигоди.

Ось таким бачить митець завдання поета, роль його слова в житті наро-ду. Але ж боротьба не вічна, бо коли «повсякчас битись, то серце може озло-битись». Душа інколи прагне відпочинку, простору, легкого лету, щоб підня-тись угору. Від постійної боротьби людина може не лише озлобитись, а й знесилитись. Потрібна віра в той омріяний рай, де людина житиме вільно, розкуто, щасливо. Отож і про це має співати поезія. Велична поезія! «В ній всі краси кольори сяють. В ній всі чуття і змисли Грають!» Така поезія необ-хідна в житті людини. Поет має відгукуватись на всі порухи людської душі.

Безперечно, немає жодних підстав звинувачувати поета в тому, що він нібито закликав творити бездумне мистецтво, уникати тривожних, буденних подій, ховатися у вимріяних світах.

Думки про завдання митця М. Вороний висловив у багатьох творах, зо-крема у віршах, присвячених І. Франку, Лесі Українці, Т. Шевченку, М. Ли-сенку («Пам'яті Миколи Лисенка», «Серце музики», «Пам'яті Івана Франка», «Гей, хто має міць», «На ,Тарасовій горі» тощо). Цій проблемі присвячений і вірш «До моря» (1901), в якому Вороний ще раз торкається теми – поет і су-спільство. Тут він проводить паралелі: море і поет, що їх єдноє? Або ще точ-ніше: море і душа поета: що в них спільного?

В описові моря немає якихось особливо вишуканих епітетів, мальовни-чих образів-символів. Воно звичайне: «синє», «широке», «могутня сила», «міцне», «необорне», «звабливе», «розкішне», «незглибна безодня», «без-межний простір». Але всі ці образи-символи дають вичерпну характеристи-ку: море величне, безмежне, що вабить, зачаровує своїм неосяжним просто-ром і незбагненною красою:

В тобі й раювання, і мрія солодка,

І втіха кохання, і любий та лагідний сон.

Водночас море грізне, непоборне, воно має таємничу силу в своїх гли-бинах: «Ні грому, ні хмари не страшно тобі, не боїшся ти кари». І найважли-віше, підкреслює поет, – воно «само собі вищий закон!». У цих словах і вира-жена основна думка поетичного твору. Море – «само собі вищий закон», а поет – сам собі закон:

Як ти – неосяжне, хитке, таємниче,

Як ти – чарівливе, як ти – бунтівниче,

Така ж і душа у співця;

Тому і до тебе вона так прихильна,

Що пут і кайданів не зносить – і, вільна,

Бурхає, як ти, без кінця.

Душа поета подібна до моря: вона не зносить пут і кайданів, вона віль-на, незалежна, мінлива й бунтівнича. Вона сама собі закон. Такої думки до-тримувався поет усе життя.

Отже, М. Вороний чітко розумів, що слово поета мусить служити наро-дові, захищати його ідеали, вселяти надію і віру, творити красу. Він виступав за життєствердне мистецтво, яке окрилює людину, допомагає їй вистояти в найкритичніші хвилини життя. Митець – носій духовної культури і духовних цінностей, що має відгукуватися на всі порухи людської душі.

Прокоментуємо кілька поезій М. Вороного, зокрема «Мерці», «Інфан-та», «Credo», «Гей, хто має міць!», «Віра жива», «Знову ранок», «День гніву», «Дівчині», «Розваги», «За Україну», «Коли ти любиш рідний край», «Приві-тання», а також його сатиричні твори «Молодий патріот» і «Старі патріоти». Всі вони свідчать про глибоке розуміння поетом політичної ситуації, що склалася в Україні на початку ХХ ст. Поета болісно гнітило підневільне ста-новище українського народу, і не лише його соціальне й національне без-прав'я, а й рабська покора, пасивність, навіть байдужість.

Гей-гей! Чи є хто в лузі, - озовися!

Чи є де в світі ще душа жива?

Гей, люди! Де ви? Чи перевелися?

Чи вас пожерла пустка світова?

Він зневажає і висміює лжепатріотів, безбатченків, запроданців. Скіль-ки уїдливих, дошкульних слів кидає «молодим патріотам». Які «просторіку-ють в шинках виключно по-українськи», не минає і тих заскорузлих «хлопо-манів»,які почувають себе «чужинцями у ріднім краю». Та скільки оптиміз-му, синівської віри в свій народ, у світлу його будучину чути в поезіях «Дів-чина», «Розваги», «Гей, хто має міць!, «Коли ти любиш рідний край»:

За Україну!

З огнем завзяття

Рушаймо, браття,

Всі вперед!.. («За Україну»).