Художнє оновлення прози

Українська проза початку XX ст., досліджуючи взаємини людини й маси у процесі небувалих суспільних зрушень, стала звертати особливу увагу на внутрішній світ окремої особистості у всій складності й суперечливості її почуттів, настроїв, переживань, роздумів. Як помітив Іван Франко, новітня література намагалася показувати суспільні події через їхнє переломлення у свідомості тієї чи іншої людини, виявляти її ставлення до них. Справді, такі письменники, як Коцюбинський, Кобилянська, Стефаник, Марко Черемши-на, Тесленко, сягають вершин художнього психологізму у з'ясуванні най-невловиміших порухів душі людини, дослідженні прихованих імпульсів її ДІЙ І ВЧИНКІВ.

Психологізація художньої творчості зумовила й інші нові якості кра-щих зразків нашої прози, зокрема тяжіння до лаконізму в описах природи, інтер'єру, зовнішності персонажів, стислості малюнка, до сконцентрованості образності, що в свою чергу посилювало емоційну тональність епічної розпо-віді, надавало їй ліричної щирості. Не випадково дослідники називали новелу Коцюбинського «Іпіегтегго» «ліричною поемою», адже вся вона пройнята щирістю задушевних освідчень героя, розцвічена яскравою метафоричністю. Такий же ліризм властивий новелам Марка Черемшини з циклу «Карби», оповіданням Васильченка.

Ліризація прози відбувалася в органічному зв'язку з посиленням її дра-матизації. Це виявлялося в загостренні антагоністичних соціальних, мораль-но-етичних суперечностей, напруженні в розгортанні конфлікту між носіями протилежних ідей, поглядів, переконань. Часто навальний розвиток сюжету змушував персонажів діяти активно, виявляти свою позицію. Письменники надають більше уваги розширенню місця і функцій суто драматичних еле-ментів – внутрішнього монологу, діалогу, полілогу, використанню прийомів невласне прямої мови. У цьому зв'язку показовими можуть бути новели Ми-хайла Коцюбинського і Василя Стефаника, твори Дніпрової Чайки, Гната Хоткевича, Наталії Романович-Ткаченко, Володимира Винниченка, Архипа Тесленка.

Кращі письменники виявляють інтенсивні пошуки у збагаченні худож-ньої лексики, запровадженні в літературну мову народної синоніміки й фра-зеології, використанні найрізноманітніших шарів усного мовлення. У цьому зв'язку тогочасна критика високо підносить лексично-стильове розмаїття ранньої прози Володимира Винниченка. Після виходу збірки оповідань Вин-ниченка «Краса і сила» Франко зазначав, що її автор виразно виділився серед тогочасних українських прозаїків широкою палітрою спостережень, яка особливо виявлялася в мовному багатоманітті. Леся Українка тоді ж кон-статувала, що тільки справжній талант міг передати «природні діалоги» в яскравій картині ярмарку, змальованій у повісті «Краса і сила».

Письменники ведуть активні пошуки оновлення прози також на шля-хах використання специфічної образності інших видів мистецтва чи, краще сказати, зближення літератури з музикою, живописом, графікою. Стефаник заявляв про бажання так «настроїти і натягнути» струни селянської душі, щоб з того вийшла «велика музика Бе-тховена». Леся Українка відчула му-зичні тони, ритми, настрої в прозі Кобилянської, зокрема в пейзажних карти-нах новели «Битва». Марко Черемшина називав Коцюбинського «малярем», бо письменник дуже тонко передавав багатобарвність дійсності, її кольори, відтінки, тони і півтони. Щоб наочно переконатися в цьому, досить розгор-нути тексти творів «Невідомий», «На камені», «Тіні забутих предків». Скупі штрихи образності, чіткі й виразні деталі новел Стефаника близькі за манне-рою виконання до творів графіки, і це було помічено вже сучасниками, Лесі Українці твори Стефаника нагадували малюнки пером, Кобилянська відзна-чала, що новеліст вдається головним чином до двох основних кольоріз – чорного і білого.

Майстерність живописання словом притаманна кращим українським прозаїкам» Свіжість і неповторність художнього зображення зумовлювалися умінням митців бачити те, чого не бачать інші люди, перетворювати реальне силою своєї творчої уяви. За образним спостереженням Коцюбинського, ми-тець має «трохи інші очі, ніж другі люди, і носить в душі сонце, яким обертає дрібні дощові краплі в веселку, витягає з чорної землі на світ Божий квіти і перетворює в золото чорні закутки мороку».

Справді, як поетично малює автор «ІггЬеггпегго» ниви у червні; «Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно, що хочеться сісти на чо-вен й поплисти. А там ячмінь хилиться й тче... тче з тонких вусів зелений серпанок». Пейзажі Коцюбинського наскрізь настроєві, їх краса відтінює за принципом контрасту злидні селянського існування. Серед розкішних нив потонуло село – нужденна купка «солом'яних стріх»: «Його обняли й здуши-ли зелені руки, що простяглися під самі хати. Воно заплуталось в ниві, як в павутинні мушка. Що значать для тої сили оті хатки?» А для Стефаника ха-рактерним є відзначення найсуттєвішого в людині, її поведінці, навколишній обстановці: «Старий Максим волочив яру пшеницю кіньми добрими, моло-дими. Борони літали по землі, як пера. Максим кинув капелюх на ріллю, со-рочка розіпнялася і впала аж на плечі. Хмара куряви з-під борін засипала йо-го сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився...» – так уже першими фразами вводить нас письменник у суть образу героя новели «Си-ни», нещасного батька, що втратив на війні обох синів і залишився на схилі літ зі своїм невимовним горем.

Захоплення письменників художніми прийомами інших мистецтв по-значилося й на жанровому збагаченні прози. Новела як найпопулярніший у цей період епічний вид надзвичайно урізноманітнюється, причому авторські жанрові визначення вказують на близькість літературного твору до музичних (ноктюрн, імпровізація, фантазія, арабеска) чи живописних (етюд, ескіз, шкіц, фрагмент, об-разок, бризки пензля, малюнок, картина, акварель) жан-рів. Під пером талановитих новелістів Михайла Коцюбинського, Ольги Ко-билянеької, Гната Хоткевича, Дніпрової Чайки кожен з таких підзаголовків ніс важливе ідейно-емоційне навантаження. Взагалі проза початку XX ст. багата авторськими визначеннями жанру. Крім уже названих, трапляються й такі, як «фотографія з натури», «психологічна студія», «психограма», «мініа-тюра», «новелетка», «настрій», «враження». При всій несподіваності й не-звичності таких підзаголовків вловлюється тенденція авторів підкреслити пошуки нового в змалюванні дійсності, прагнення схопити ті деталі й подро-биці життя, які давали б можливість судити про ціле.

Одне слово, художнє оновлення прози відбувалося різними шляхами, засвідчивши ще раз відому істину, що в своєму розвитку зміст і форма йдуть завжди поряд, взаємодіючи одне з одним, збагачуючи одне одного.