Лекція № 14

Тема: Василь Стефаник. Загальний огляд творчості.

Новела „Камінний хрест” – психологічна новела про трагедію людини, позбавленої можливості жити і працювати на рідній землі; історична основа твору; драматизм конфлікту.

Новела „Новина” - трагічна доля галицького селянства доведеного до зубожіння й кинутого напризволяще

ВАСИЛЬ СТЕФАНИК

(1871 — 1936)

Людський біль цідиться крізь серце

моє, як крізь сито, і ранить до крові. Василь Стефаник

Василь Стефаник — неперевершений майстер соціально-психологічної новели. Ця істина міцно утвердилася в нашому літературознавстві.

Менше знаємо про нього як про людину. А така інформація теж важ-лива для глибшого розуміння творчості письменника, для проникнення в таємниці його майстерності. Цікавим видається спогад Василя Коетащука, який добре знав Стефа-ника: «Гарна класична будова тіла, приємні риси об-личчя та благородні рухи творили з нього непересічний тип чоловічої кра-си. Був незрівнянним психологом. Інтуїція, якою володів, давала змогу йому від-кривати наитаємніші думки й бажання свого співбесідника, вбирав у слова те, що інші лише відчували, але назвати того не могли. Коли говорив, всмі-хався якоюсь дивною усмішкою: то дивився з-під брів, то в очі глядів, ніби зазирав у душу. А як оповідав про щось гірке, то чоло морщив і хмурився; тоді здавалося, що от-от з буйної чуприни вилетить іскра і запалить світ».

Оце вміння спостерігати і глибоко переживати бачене й почуте надало новелам письменника того болю, що гримів, як музика Бетховена. А урив-часта, нервова фраза зближує його творчість з експресіонізмом – літератур-но-мистецьким напрямом, що розвивався в перші десятиріччя XX ст.

„Цей хлопець буде сонечком села гріти і землю дощиком росити“

Так образно схарактеризував долю Стефаника його побратим Марко Черемшина у ліричному нарисі «Добрий вечір, пане-брате!» (1927), під-креслюючи значення його творчості, відданої повністю темі селянської долі.

Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871 р. в с. Русів, те-пер Снятинського району Івано-Франківської області. Допитливий розум вбирав народні пісні, казки, легенди, деталі селянського побуту, звичаїв, об-рядів мешканців Покуття. Як підріс, пас овець, їздив з батьком у поле.

Три роки відвідував школу у рідному селі, а потім ще три роки навчав-ся у Снятині, де вперше відчув на собі погорду з боку вчителів і паничиків. Знущання стали ще нестерпнішими, коли в 1883 р. вступив до Коломийської гімназії. Ховаючись від учителів-шовіністів, разом з Лесем Мартовичем орга-нізував вшанування пам'яті Шевченка, відкрив у рідному селі читальню, вхо-див до таємного гуртка гімназистів, де знайомилися з українськими книж-ками, обговорювали факти селянської недолі.

Уже в ці роки Стефаник брав діяльну участь у громадському радикаль-ному русі, публікував статті у львівському журналі «Народ». Це привело до виключення з гімназії, і юнак змушений був закінчувати гімназію в Дрогоби-чі, де познайомився з Іваном Франком.

З 1892 р. навчався на медичному факультеті Краківського університету. У Кракові почав писати, з 1897 р. його новели з'являються у чернівецькій га-зеті «Праця», львівському журналі «Літературно-науковий вісник». Одна за одною виходять збірки новел «Синя книжечка» (1899), «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901). Його твори були прихильно зустрінуті українським читачем, позитивно оцінені критикою, їх перекладають іншими мовами – ні-мецькою, польською, російською. Ці роки життя Стефаника позначені щи-рою дружбою з родиною польського лікаря Вацлава Морачевського та його дружини Софії з українського роду Окуневських, польським поетом Стані-славом Пшибишевським, листуванням з Ольгою Кобилянською, зустрічами з Іваном Франком, Осипом Маковеєм.

Стефаник важко пережив смерть матері. Леся Українка, зустрівшись з ним у 1901 р. в Чернівцях, відзначала хворобливий настрій новеліста, «так наче що згубив і думає, де б його шукати».

У 1903 р. Стефаник побував на Наддніпрянщині. Оглянув Київ, милу-вався Дніпром і задніпрянськими даля-ми. На відкритті пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві познайомився з Михайлом Старицьким, Борисом Грінченком, Панасом Мирним, Михайлом Коцюбинським, Гнатом Хоткеви-чем, Володимиром Самійленком, Христею Алчевською, Миколою Вороним. Виступаючи на урочистостях від імені західноукраїнської делегації, відзна-чив, що автор «Енеїди» поєднав прогресивні західноєвропейські ідеї з на-ціональними українськими традиціями. Повертаючись додому, відвідав Ка-нів, де вклонився могилі Шевченка.

Одружившись у 1904 р., Стефаник шість років провів у с. Стецевій, по-близу Русова, займався хліборобством. У 1908 р. селяни обрали його депута-том віденського парламенту, і він захищав їхні інтереси аж до розвалу Австро-Угорщини. З 1910 р. разом з дружиною й трьома синами переїхав до рідного села.

Важким для нього був 1914 р., коли померла дружина, а потім вибух-нула війна. Всенародна трагедія стала новим імпульсом у творчій діяльності: він пише низку новел («Діточа пригода», «Вона — земля», «Марія», «Сини»), в яких відбито криваве лихоліття, порушено гострі проблеми національної долі українців.

Ці твори склали збірку «Земля» (1926).

Фронти кілька разів перекочувалися через Снятинщину.

Гинули люди, дощенту руйнувалося їхнє господарство. Померли Ми-хайло Павлик, Лесь Мартович, Іван Франко. Письменник у роки війни жив і в селі, і якийсь час – у Відні. Уважно стежив за наростанням національно-виз-вольного руху в Україні, покладав великі сподівання на розбудову україн-ської державності. Він входив до складу урядової делегації Західно-Україн-ської Народної Республіки, яка приїжджала в січні 1919 р. до Києва в зв'язку з об'єднанням ЗУНР й УНР. На жаль, ідея соборності України не могла втіли-тися в життя через іноземні вторгнення на нашу землю, які спровокували руїнницьку громадянську війну. Письменник з болем переживав крах своїх сподівань.

Східна Галичина була окупована Польщею, Буковина – Румунією, За-карпаття ввійшло до складу Чехо-Словаччини. Шовіністична політика оку-пантів, утиски української культури, освіти, науки пригнічують письменника, порушують душевну рівновагу. Скаржився, що його мало читають, що «ніко-му з публіки не хочеться класти пальців на червоне серце, коли воно розри-вається, всі тоді тікають і кличуть попа, щоби вмираючому дав перепустку». Відрадою були звістки з Харкова, Канади, де публікувалися його твори, з Праги, де вони перекладалися чеською мовою. Громадськість Львова, Києва у 1926 — 1927 рр. відзначає 30-річчя літературної діяльності Стефаника.

Виступаючи 26 грудня 1926 р. у Львові на ювілейному вечорі, Стефа-ник сказав, що в своїх новелах показав безрадісне життя рідного народу, «страшне» в ньому, передав свої болі, писав, «горіючи, і кров зі сльозами мішалася». Якщо при цьому знайшов такі слова, що «можуть гриміти, як грім, і світити, як зорі», то й безрадісні теми виконали оптимістичну роль. У своєму привітанні Станіслав Пшибишевський назвав Стефаника «великим, із землі зродженим творцем».

Василь Бобинський присвятив ювілярові вірш «Орач».

В українських часописах було вміщено чимало статей про письмен-ника, в яких критика ставила Стефаника в один ряд з кращими європейськи-ми прозаїками XX ст. Зокрема, Г. Гребенюк у харківському журналі «Черво-ний шлях» (1929, № 4) писав про нього: «Вирве іскорку страждань і кине в людські душі. А вона запалює там цілі стаї думок та почуттів, і вогонь дужче палахкотить, аніж од стопудових описово-сентиментальних романів».

Вдруге громадськість вшановувала Стефаника у 1931 р. з нагоди 60-річчя з дня народження. Одна з покутських сільських громад відзначала в привітанні, що письменник показав усьому світу життя хліборобів, підніс їхню душу «до таких висот, які належаться синам землі». Про «свіжий подих покутського села» в творах новеліста писав Антін Крушельницький.

Останні роки Стефаника затьмарені недугою: він, колись такий енер-гійний і жвавий, тепер ходить поволі, переносить серцеві приступи. А 7 груд-ня 1936 р. серце письменника зупинилося назавжди. В останню дорогу Сте-фаника проводжали не тільки делегації громадськості з Львова, Коломиї, Тернополя, Снятина, Косова, а й тисячі селян, цим самим віддаючи честь вір-ному синові рідної землі, її великому поетові.

„Я сотворив собі свій світ“

У зв'язку з ювілеєм письменника Марко Черемшина написав у грудні 1926 р. етюд «Стефаникові мужики», в якому назвав його «поетом мужицької розпуки». Такий погляд Стефаника на селян відбивав найістотніше в їхній недолі: «Всі вони у розпуці, бо земля не тільки скорчилася, але і спісніла та не родить, а лише з'їдає мужицьку силу, а весь світ хоче, щоб мужик йому дав харч і одежину, та рівночасно жалує йому землі і вільності».

Цей роздум доброго приятеля передає найістотніше в новелістиці одно-го з представників «покутської трійці». Якщо Лесь Мартович висміював кон-сервативні моменти селянського побуту, а Марко Черемшина показував селя-нина крізь фольклорно-етнографічну призму, то Стефаник відбив трагізм що-денних буднів хлібороба.

В автобіографічній новелі «Моє слово» Стефаник зазначав, що буде гострити слово на кремені душі. Він відчував солоний піт і тихі пісні, що «снувалися за орачем, за плугом і за погоничем». Селянські будні підкидали йому невигадані істерії, село ж обдаровувало новеліста і своїм словом, але, за образним визначенням Марка Черемшини, не тим, яке «легенькою ластівкою під сонцем літає», а тим, що «мужикові у горлі застрягає і білим каменем кам'яніє».

„Новина“

Це один з найхарактерніших зразків української соціально-психоло-гічної новели саме стефаниківського типу. Драматично-трагічна загостре-ність конфлікту, психологізм у розкритті внутрішнього світу людини, лі-рична схвильованість, акцентування характерної деталі, надзвичайна стис-лість зображення – ось її найголовніші якості.

Тема твору – вбивство батьком своєї дитини – була взята Стефаником з самого життя. В сусідньому з Русовим селі сталася жахлива подія: селянин-вдівець, не маючи змоги доглянути, прогодувати двох малолітніх дочок, вчи-нив жахливий злочин, утопивши в річці Прут меншу з них. Страшна новина облетіла всю місцевість. Письменник побував у селі, розмовляв з старшою дівчинкою Ґандзею (це ім'я залишилося й у новелі), яка вмовила батька не вбивати її, повідала авторові окремі подробиці тієї події. Стефаник у листах до Ольги Кобилянської та Вацлава Морачевського, розповідаючи про почуте, пережите, дав перші художні узагальнення жахливого вчинку селянина.

Незабаром була створена й новела, в якій головну увагу зосереджено на психологічному вмотивуванні дій Гриця Летючого. Порушуючи усталені прийоми композиції, Стефаник першою фразою повідомив про страшну но-вину дітовбивства, інакше кажучи, розпочав твір з розв'язки, бо для нього було головним вмотивувати злочин батька. Власне, сюжет новели й осно-ваний на показі тих змін, що відбуваються в психіці селянина.

Виявляється, що Гриць страждає з недоглянутими дітьми вже два роки. Ніхто йому не допомагав у біді, не цікавився його життям. А було воно не-стерпним, минало в голоді й холоді. Про це переконливо свідчать художні деталі, які несуть значне емоційне навантаження. Коли батько кинув дітям шматок хліба, «вони, як щенята коло голої кістки, коло того хліба заходи-лися». Діти такі худі, що викликало здивування, як їхні кісточки тримаються разом. Здавалося, що живими в них залишилися тільки очі, котрі «важили би так, як олово, а решта тіла, якби не очі, то полетіла би з вітром, як пір'є».

Впадає в око майстерність у поєднанні погляду автора і точки зору батька на страждання дітей. Гриць жахнувся від їхнього вигляду, все його єство пронизала страшна думка: «Мерці». Його аж холодним потом обсипа-ло, на груди ніби хтось поклав важкий камінь. Тепер нав'язлива думка про мертвих дітей не полишає батька. Він ревно молився, боявся заходити в хату, від журби аж почорнів, «очі запали всередину так, що майже не дивилися на світ, лиш на той камінь, що давив груди». Як бачимо, інша деталь – важкий камінь – стає визначальною вже в характеристиці селянина.

При зіставленні реальної події з її художнім осмисленням стає поміт-ною глибина художнього узагальнення конкретних фактів. Новеліст пояснює трагедію безпросвітністю голодного існування бідняка, акцентує на тому, що від холоду батько з дітьми рятувався тільки на печі. Та найголовнішим є по-каз моральних страждань Гриця, котрий не зміг визволитися від нав'язливої ідеї про мертвих дітей і скотився до злочину.

Великою силою емоційності позначений фінал твору. Одного вечора батько виходить з дітьми надвір. «Довгий огневий пас» пік у серце й голову, камінь давив на груди, він «скреготав зубами, аж гомін лугом розходився». Кинувши дитину в річку, він відпустив старшу Ґандзуню, порадив стати в людей за няньку ще й бучок дав у руки, щоб могла захиститися від собак. А сам пішов до міста, щоб заявити про злочин, вчинений з любові до стражда-ючих дітей.

Так на площі в дві сторінки розкрито людську трагедію, яка хвилювала й хвилюватиме всіх, хто ознайомиться з новелою.

„Марія“

Світлій пам'яті Івана Франка була присвячена ця новела, написана 1916 р. В ній знайшли художнє втілення роздуми письменника про долю народу, про його складні шляхи до визволення з-під колоніального гніту.

„Сини“

Тема національно-визвольних змагань не полишала письменника. У новеллі «Сини (1922) передано горе старого батька, який благословив обох синів на боротьбу «за Україну» і втратив їх назавжди. Через спогади Максима зринають ті дні, коли Андрій, прощаючись з ним, сказав, що йде визволяти рідну землю, Син піднімає шаблею грудку землі та й каже: «Оце Україна, а тут, – і справив шаблею у груди, – отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати».

„Камінний хрест“

«Камінний хрест» — трагедія переселення галицьких селян до Канади.

За аналогією до багатьох інших творів Стефаника «Камінний хрест» теж називають новелою, хоч за жанровими ознаками це оповідання. Автор же назвав твір студією, тобто художнім дослідженням душі головного героя.

Твір написано під враженнями письменника від масової еміграції га-ицького селянства за океан. Стефаник, навчаючись тоді в Кракові, був свід-ом поневірянь земляків при пересадках з одного поїзда на інший. «Неми-осердна земля чорна, що пустила їх від себе»,— писав він 23 квітня 1899 р. Ользі Кобилянській. Аналізуючи причини еміграції, автор вказував на кілька моментів трагедії, зумовленої соціальною несправедливістю, темнотою без-равних селян. Йому боліло, коли бачив, як на вокзалі жандарм гнав натовп втомлених, заляканих селян. «Вижу їх як дубів, тих мужиків, що їх вода під-иває, корінь підмулює, вижу, як хитаються, як падають, як їх пхають на же-ізниці і везуть як дерево на опал. Чую їх біль, всі ті нитки, що рвуться між її (громади.— Авт.) серцем і селом, і мені рвуться, чую їх жаль і муку».

Біль, жаль, душевні страждання й визначають настрій студії. Так скла-ося, що твір відносять до теми селянської еміграції, хоч насправді йдеться в ньому про прощання селянина Івана Дідуха з сусідами в зв'язку з виїздом до Америки. Письменник уважно досліджує засобами художнього слова ті су-спільні процеси, які змусили хлібороба залишити рідну землю.

Перший розділ виконує функцію експозиції, яка знайомить з долею ге-роя. Від часу повернення з війська, коли став ґаздою на залишеному в спад-щину кам'янистому горбі, люди пам'ятають Івана у виснажливій праці на цій нивці. Щороку впрягався поряд з конем і вивозив туди гній, обкладав горб дерном, щоб дощі не змивали ґрунт, обробляв поле. Втратив на горбі сили, така праця зігнула його в дугу, й стали прозивати в селі Івана Переламаним.

Наступні шість розділів – це епізоди сповіді героя перед сусідами за своє життя. Монологи Івана є одним з найважливіших засобів індивідуаліза-ції персонажа. Обертаються вони насамперед навколо образу горба, на якому він встановив на пам'ять землякам камінний хрест з вибитими іменами своїм і дружини. Образ хреста символізує страдницьку долю селянина, який усе життя гірко працював і однаково змушений покидати свою нивку, бо вона не спроможна його прогодувати.

Усі думки Івана навколо горба: так він зрісся з ним, що готовий, якби це можливо, і його повезти за океан. Тому й прохає сусідів, щоб не минали його горба, у святу неділю покропили хрест. Невигадана правда про селян-ську недолю передається за допомогою конкретних подробиць (скажімо, ті сині жили, які випиналися на обличчі та руці Івана, коли разом з конем витя-гували воза на горб; ота напруга, коли мішком виносив гній на нивку), щира повінь ліризму, яка переливається в прощальному слові героя, уривчаста, «нервова», динамічно-експресивна фраза – ці та й інші художні прийоми забезпечують глибину соціально-психологічного аналізу, зближують твір з тими явищами європейської прози, які дослідники відносять до експресіоніз-му як одного з літературних напрямів нашого сторіччя. Лірично-драматична напруга в розвитку сюжету, «живцем перенесений мужичий спосіб бесіду-вання», «розкопки» в збентеженій, роз'ятреній сум'яттями душі людини – це ті добрі якості твору, над якими час не має влади.

„Се найвищий тріумф поетичної техніки“

Творчість Стефаника – яскраве свідчення засвоєння українською про-зою найновіших досягнень європейських літератур.

За спостереженням Франка, нове літературне покоління, яке з гідністю представляв і Стефаник, намагалося «цілком модерним європейським спосо-бом зобразити своєрідність життя українського народу».

З ім'ям Стефаника в українську прозу входить така манера письма, яка характеризувалася пошуками в передачі найтонших, найскладніших почуттів душі людини. Письменник художньо осмислював певні сторони психіки лю-дини, як це засвідчує, зокрема, новела «Новина», з різких точок зору, говорив кількома голосами – і від себе, і від імені збудораженого трагедією села. А новели «Марія», «Сини» переконують у майстерності автора самим компо-нуванням художньої фрази, специфічними засобами синтаксичної побудови речення, нервовою експресією мовлення передати сум'яття особистості. Не випадково їх автора називають експресіоністом у мистецтві слова.

Новелістика Стефаника дала змогу Франкові узагальнити новаторство молодих прозаїків, які ніби засідали «в душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою», висвітлювали їхнє оточення. «Се найвищий тріумф поетичної тех-ніки, а властиво, ні, – зазначав теоретик літератури, – се вже не техніка, се спеціальна душевна організація тих авторів, виплід високої культури люд-ської душі».

Надзвичайний лаконізм, драматично-трагічне напруження психологіч-них конфліктів, дух співчуття автора людині, яка страждає під тягарем со-ціальної несправедливості, – такі характерні особливості індивідуального стилю Стефаника. їх новеліст зберіг упродовж десятиріч літературної діяль-ності. В цьому зв'язку промовистим є спостереження Вацлава Морачевсько-го, висловлене у 1926 р. після ознайомлення з книжкою «Земля»: «Те, що говорите в «Землі», – писав він авторові, – є знову та ясна, чиста правда і та одинока краса, що родиться на світанку, коли «червоне сонце кидає довгі тіні по землі». Як той кінцевий образ, так і Ваша думка доступна тільки для тих, що оглядають світ не з одного року або одного місяця, але зі становища не-проминаючої й незмінної вічності».

Завдяки такому підходові до змалювання життя, такому світовідчуттю і світосприйманню новели Стефаника зберігають свою новизну й донині. Не помилимося, коли скажемо, що до них звертатимуться читачі й наступних поколінь, адже краса не старіє.