«Невільничі пісні»

Цьому циклу, створеному в 1895 – 1896 рр. належить особливе місце в громадянській ліриці Лесі Українки. Епіграф з «Шільйонського сонета» Бай-рона акумулює сутність мотиву всіх шістнадцяти творів циклу: свобода як «вічний дух розкутого ума» найяскравіше розкривається в тюрмі, оскільки там вона безроздільно панує в людських серцях. Як засвідчує назва циклу, образ неволі в ньому органічно єднається з образом пісні. Звідси й нероз-ривність мотивів громадянського обов'язку особистості й ролі художнього слова в утвердженні людини, в консолідації народу, їх протистоянні гноб-ленню, їх рухові до свободи.

Згадані мотиви окреслюються різними гранями. Справжньою перли-ною між творами циклу є поезія «І все-таки до тебе думка лине...», безпо-середньо звернена до рідного «занапащеного, нещасного краю».

Знаємо, що вся лірика Лесі Українки наснажена гострим неспокоєм, породженим Шевченковою музою, який особливо виявляється при розгор-танні патріотичного мотиву. Але тут наявний перегук з тими Шевченковими образами, в яких було акумульовано біль генія за рідну Україну. Пригадаймо, як у вірші «Іржавець» Шевченко, звернувшись до однієї з сумних сторінок доби Руїни, що завершилася невдачею Івана Мазепи і посиленням москов-ського гніту над Україною, з болем писав:

Мій краю прекрасний, розкошний, багатий!

Хто тебе не мучив?

Якби розказать

Про якого-небудь одного магната

Історію-правду, то перелякать

Саме б пекло можна.

А Данта старого

Полупанком нашим можна здивувать.

Леся Українка, звертаючись до рідного краю з словом туги і жалю, за-значала, що бачила лихо і кривди в різних куточках землі, однак страшнішо-го гніту, який терпить український люд, ніде не було. Не дивно, коли над ці-єю недолею пролито стільки сліз, але вже й соромно їх, бо «ллються від без-силля». Тому й завершується твір пристрасним запереченням ридань:

О, сліз таких вже вилито чимало,—

Країна ціла може в них втопитись;

Доволі вже хм литись,—

Що сльози там, де навіть крові мало!

Такі слова зривалися з вуст патріотки-громадянки, яка вже не мала си-ли нести ганебне ярмо колоніального гніту, їй справді боліло, що мільйони покірно носять кайдани. їй здавалося, що на руках і шиї «видно червоні слі-ди, що понатирали кайдани та ярмо неволі, і всі бачать тії сліди...»

Зрештою, роздуми поетеси про значення художньої творчості знахо-дять завершення у хрестоматійному вірші «Слово, чому ти не твердая кри-ця?», який є промовистим свідченням того, що Леся Українка гідно продов-жила традиції Шевченка, Франка, Старицького в опрацюванні вічно актуаль-ної теми.

Поетеса мала підстави характеризувати свій творчий метод як неоро-мантизм, вважаючи, що його головною метою має бути визволення людини, розширення її прав. Розв'язанню таких завдань служить ідейний пафос, об-разність, інтонаційність вірша. Героїня всією пристрасністю душі намага-ється через запитання, через заперечення власних сумнівів утвердити основ-ну ідею. З таких запитань і починається поезія:

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так ясно іскриться?

Чом ти не гострий, безжалісний меч,

Той, що здійма вражі голови з плеч?

Такими запитаннями поетеса вже характеризувала творчість, яка в умо-вах тотального національного й соціального пригнічення народу уникала зло-боденних тем. Водночас це були вимоги й до себе – вигострити, виточити «зброю іскристу», яка б допомогла іншим, здоровим, мужнім, сильним, у боротьбі проти насильників.

Енергійний, динамічний рух думки викликає в уяві яскраві образи:

Брязне клинок об залізо кайданів,

Піде луна по твердинях тиранів,

Стрінеться з брязкотом інших мечей,

З гуком нових, не тюремних речей.

Асоціативний зв'язок між словом і зброєю розшифровується кількома виразними зіставленнями (слово – твердая криця, слово – гострий меч), але-горично-символічними образами («щира гартована мова», яку героїня «видо-буть з піхви готова» – це шабля, клинок). Бойова закличність думки підкрес-люється характерним звукописом, зокрема численними алітераціями р, з, г, ц, ж, д:

Месники дужі приймуть мою зброю,

Кинуться з нею одважно до бою...

Зброє моя, послужи воякам

Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

У цьому зв'язку можна пригадати, що в іншому вірші циклу поетеса зі-знавалася, що її «палка» пісня з'являлася природно, коли починала творити, її очі «горіли, мов жар». Свою пісню не могла «в серці сховати», бо було їй там дуже тісно («На вічну пам'ять листочкові»).