Лекція № 10

Тема: Українська література 10-х років ХХ ст. (загальний огляд)

Ми не кинем боротись за волю;

Наші браття упали в борні, їхня

кров ще гаряча на ранах, їхні

рани горять ще в огні. Олександр Олесь

Національна самобутність української новітньої літератури

Українська література початку XX ст. становить відносно короткий у часі період розвитку новітнього письменства, проте за активністю вторгнен-ня в суспільне життя, інтенсивністю в пошуках нових методів і способів його художнього узагальнення, ідейно-тематичним багатством, високою худож-ньою досконалістю багатьох художніх явищ, стильовим і жанровим розмаїт-тям їй належить одне з найпочесніших місць у духовній культурі нашого на-роду. Творчість Івана Франка й Михайла Коцюбинського, Лесі Українки й Олександра Олеся, Ольги Кобилянської і Василя Стефаника, Володимира Винниченка, Богдана Леп-кого, Гната Хоткевича, Миколи Вороного, Степана Васильченка високо піднесла українське художнє слово, забезпечила йому світове визнання.

Літературний процес на грані століть припадає на період інтенсивного розгортання визвольного руху в Росії. Небувале піднесення соціальних і на-ціонально-визвольних виступів мас, яке природно вилилося в революцію 1905 – 1907 рр,, визначило характерні тенденції розвитку літератури не тіль-ки на Наддніпрянщині, айв Галичині та Буковині, які перебували в межах Австро-Угорської імперії. Українські письменники прагнуть передати пафос визвольної боротьби народу, показують її політичні форми, зображують ви-простання людини, зростання її соціальної й національної свідомості. Твор-чість кращих письменників пройнята ідеями патріотичного служіння грома-дянина рідній землі, наснажена світлим оптимізмом, впевненістю у перемозі, у здійсненні високих ідеалів людства.

Саме в цей час тема України, образ рідної землі стають визначальними в нашій літературі. Франко у пролозі до поеми «Мойсей» створює виняткової сили художній образ «замученого», «розбитого» рідного народу, котрий, «мов паралітик той на роздорожжу, людським презирством, ніби струпом, вкритий». З щемким болем великий поет говорить про страждання народу, зливою риторичних запитань, які прояснюють причини віковічної недолі, го-тує той могутній емоційний акорд, в котрому сконденсовано впевненість у визволенні з-під соціального і національного гніту:

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі,

І глянеш, як хазяїн домовитий.

По своїй хаті і по своїм полі.

«Україні» – так назвав свою поетичну книжку Володимир Самійленко. Ліричний герой присягається у непорушній вірності Вітчизні, клянеться на-вічно зберегти в серці її світлий образ, присвятити їй свої сили, працю, твор-чість. Поета хвилює доля розтоптаної національної культури, зневаженої рід-ної мови, і він створює немеркнучий образ нашого слова – того «діаманта до-рогого», ще впродовж віків лежав на шляху в пилюці, по якому топталися байдужі люди. І тільки геній (вірш «Українська мова» присвячений пам'яті Тараса Шевченка) підняв дорогоцінність, «обробив, обточив дивний той ка-мінець», здивував його красою, його «промінням ясним» весь світ.

Світлим, ніжним ліриком увійшов в українську поезію Олександр Олесь. Та бурхливе піднесення визвольного руху надає нового звучання і йо-го творчості.

Душа ліричного героя переповнена радісними передчуттями, впевне-ністю в тому, що вже ніколи не буде вороття до вчорашнього рабського існу-вання. Краса «відродження країни» надихає героїв поета боротися до остан-нього подиху за волю» Бойовими, закличними інтонаціями закінчується вірш «Ми не кинемо зброї своєї»:

Ми не зложимо зброї своєї...

Дужі в нас і бажання, і гнів,

Ми здобудемо землю і волю

І загоїмо рани віків.

Визвольний пафос характеризує творчість усіх письменників, що звер-талися до теми народного життя на грані XIX і XX ст. Цей пафос проймає прозу Михайла Коцюбинського і Володимира Винниченка, Бориса Грінченка і Миколи Чернявського, Гната Хоткевича і Степана Васильченка. Закличні гасла звучать у ліриці Лесі Українки, вірою в завтрашній світлий день насна-жені поезії Івана Франка, Миколи Вороного, Дніпрової Чайки, Спиридона Черкасенка, Христі Алчевської. Проекцією в революційну дійсність початку XX ст. позначені драматичні твори Лесі Українки, хоч їх значна частина на-писана на матеріалі з життя інших народів і часто віддалених часів. Чорні си-ли реакції викриваються в п'єсах Володимира Винниченка, Гната Хоткевича і Архипа Тесленка. Одне слово, передова література відбила характерні тен-денції суспільного життя епохи.