Література як основа театрального мистецтва

Українська література кінця XIX – початку XX ст. є одним з яскравих виявів духовного життя народу, розвитку його національної культури. Досяг-нення нашої прози, поезії, драматургії незаперечні. Українська література збагатила світове письменство численними художніми відкриттями. З творів наших письменників постав великий слов'янський народ, який, незважаючи на свою розірваність між двома імперіями, відсутність своєї державності, зберіг велич і красу свого генія, високу мрію про свободу, неухильно боровся за своє визволення.

Про високі творчі сили народу свідчить розквіт театрального мисте-цтва. У 1906 р. в Києві організовано перший в Східній Україні національний стаціонарний театр під керівництвом Миколи Садовського. Талановитий ре-жисер і актор, який здобув широку популярність ще в театрі корифеїв (80 – 90-ті роки XIX ст.), зрозумів необхідність художнього оновлення сценічного мистецтва. Запросивши до свого театру Марію Заньковецьку, Ганну Борисо-глібську, Івана Мар'яненка, Садовський водночас орієнтується на інтелекту-альну творчу молодь, яка бажала нести глядачеві ідеї новітньої драматургії.

Основою репертуару була українська класика, проте театр звертається й до вершинних здобутків європейської драматургії – голландської («Заги-бель «Надії» Георга Ге-йєрманса), польської («Мазепа» Юліуша Словаць-кого), російської («Ревізор» Миколи Гоголя). На сцені театру зазвучали опе-ри «Продана наречена» Бедржіха Сметани, «Галька» Станіслава Монюшка, «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена» Миколи Лисенка, «Роксола-на» Дениса Січинського. Та найвизначнішим досягненням театру Садов-ського слід вважати сценічне втілення таких сучасних національних драм, як «Камінний господар» Лесі Українки, «Брехня» Володимира Винниченка, «Земля», «Казка старого млина», «Про що тирса шелестіла» Спиридона Чер-касенка, «Серед бурі» і «Ясні зорі» Бориса Грінченка, «Лісова квітка» Любо-ві Яновської, «На перші гулі» Степана Васильченка.

Самобутність вистав виявлялася у підкресленні української менталь-ності, органічності поєднання слова і музики, піднесенні національного опер-ного мистецтва. Високий громадянський тонус вистав зумовлювався вірним служінням рідному народові, проголошенням загальнолюдських ідеалів.

Новаторським було й тонке відчування кожним актором своєї ролі й місця в ансамблі при сценічному втіленні змісту драматичних і музичних творів. Багато вистав своїм пафосом були адекватними розвитку модерних гечій (неореалізму, неоромантизму, символізму, експресіонізму) в літературі.

У зв'язку з наступом більшовиків у 1919 р. театр Садовського залишає Київ, перетворюючись у мандрівну трупу (вистави у Вінниці, Кам'янці-По-дільському). На початку 1920 р. частина акторів повернулася до Києва, інша – опинилася у Польщі.

На західноукраїнських землях функціонував театр товариства «Руська бесіда», очолений відомим режисером й актором Йосипом Стадником. На сцені цього театру розкрилася обдарованість Василя Юрчака, Катерини Руб-чакової, Амвросія Нижанківського, Тут почали сценічне життя Лесь Курбас, Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький. Світову славу здобули оперні солісти Соломія Крушельницька, Олександр Мишуга, які з тріумфом упро-довж тривалого часу виступали на найкращих сценах Європи й Америки.

Режисери львівського театру намагалися орієнтуватися на художню практику східноукраїнських труп Миколи Садовського, Марка Кропивниць-кого, Дмитра Гайдамаки, а також на драматургію Івана Карпенка-Карого («Бурлака», «Мартин Боруля», «Хазяїн», «Сава Чалий»), Михайла Стариць-кого («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Циганка Аза», «Маруся Богуславка», «Остання ніч»), Любові Яновської («Відьма», «Лісова квітка», «На сіножаті»), Бориса Грінченка («Арсен Яворенко», «Серед бурі», «На громадській роботі»). Галицький театр, до керівництва яким у 1905 р. запрошувався Садовський, звертався й до оперного репертуару. На його сцені йшли опери Миколи Лисенка («Наталка Полтавка», «Чорноморці»), Семена Гулака-Артемовського («Запорожець за Дунаєм»), Миколи Аркаса («Катерина»), а також перекладні твори цього жанру – опери Шарля Франсуа Гуно («Фа-уст»), П'єтро Масканьї («Сільська честь»), Йоганна Штрауса («Циганський барон»), Джузеппе Верді («Травіата»), Станіслава Монюшка («Галька»), Бедржіха Сметани («Продана наречена»). Преса відзначала, що оперні вистави галицького театру досягли європейського рівня.

Львівська газета «Діло» писала, що Садовський за короткий час оновив репертуар театру «Руська бесіда», витіснивши з нього малохудожні пере-кладні фарси та оперетки і натомість запровадивши найкращі здобутки євро-пейської драматургії. Якісному піднесенню сценічного мистецтва сприяло й те, що в цьому театрі тоді виступала Марія Заньковецька у виставах «Безта-ланна», «Суєта», «Наймичка», «Батькова казка» за п'єсами Карпенка-Ка-рого, «Чорноморці» Старицького і Лисенка, «Лісова квітка» Яновської.

До 40-річчя літературної діяльності Франка (1914) театр підготував цикл вистав за його п'єсами. На одній з них був присутнім сам ювіляр, який високо оцінив сценічне втілення «Украденого щастя». Звертаючись до актора Василя Юрчака, Франко сказав: «Ти, Василю, не грав Миколу, ти – був Микола».

Львівський театр, як і майже всі східноукраїнські трупи, був мандрів-ним, що ускладнювало його діяльність. Та було в цьому й позитивне: він від-відав десятки міст Галичини й Буковини, ознайомив тисячі українців з на-ціональним мистецтвом, сприяв визріванню національної свідомості.

1915 р. з ініціативи Леся Курбаса у Тернополі згуртувався ще один ак-торський колектив – «Тернопільські театральні вечори». У репертуарі трупи були п'єси Котляревського, Шевченка, Старицького, Карпенка-Карого, Чер-касенка. Тут шліфувався акторський талант Івана Руб-чака, Антоніни Осипо-вичевої, Андрія Шеремети, Мар'яна Крушельницького. У 1917 р. актори тер-нопільської трупи з'єдналися з колективом львівського театру, очоленим Ка-териною Рубчаковою.

Одне слово, український театр Наддніпрянщини, що функціонував од-ночасно і як стаціонарний в Києві, і як мандрівний, та Галичини виконав важ-ливу роль в утвердженні національної ідеї.