Тематичні обрії прози

Для української прози XIX ст. головною була тема селянського життя. Взагалі тема праці людини на землі, її життя й повсякденного побуту – одна з найдавніших, найтрадиційніших у літературі всіх народів планети. її корені, першовитоки віднаходимо ще в міфології стародавніх єгиптян, ассирійців, греків і римлян. Це й не дивно, адже перші кроки людини щільно пов'язані з пізнанням природи, освоєнням землі-годувальниці,, Крім того, зображення життя селянина, його звичаїв і обрядів зумовлювалося ще й тим, що саме хлі-бороб високо підніс свою нелегку працю у чудових поетичних зразках усної творчості.

На перший погляд може видатися, що під пером Григорія Квітки-Осно-в'яненка і Марка Вовчка, Олекси Сто-роженка і Юрія Федьковича, Івана Не-чуя-Левицького і Панаса Мирного вже змальовано всебічно буття україн-ського селянина. Але це не так, адже життя йде вперед і ставить нові соціаль-ні й морально-етичні проблеми, які потребують вирішення.

Розвиток капіталізму в сільському господарстві спричинив диферен-ціацію селянства, різкий поділ його на багатих і бідних, породив пролетарів, котрі не знали, до чого прикласти свої руки. Саме ця сторона селянського життя, трагедії сотень тисяч колишніх хліборобів зображуються у творах Ми-хайла Коцюбинського («Гаіа тог§апа»), Володимира Винниченка («Голота»), Ольги Кобилянської («Земля»), Василя Стефаника («Синя книжечка», «Нови-на»), Тимофія Бордуляка («Жура»), Грицька Григоренка («Батько»), Миколи Чернявського («Під похилою вербою»). Так, в оповіданні Любові Яновської «Смерть Макарихи» показано селянина» який після передчасної смерті дру-жини залишився з малолітніми дітками та з своїм безпросвітним горем, опии-нився на порозі пролетаризації.

Українська проза яскраво відбила і таку селянську недолю, як вимуше-не залишення батьківських осель і переїзд на чужину. В еміграції, в пересе-ленні десятки тисяч людей намагалися знайти вихід із зачарованого кола по-невірянь і страждань на чужій ниві, щоденних злигоднів, хронічного напів-голодного існування. Ця трагедія галицького та буковинського селянства правдиво передана в творах Василя Стєфаника («Камінний хрест»), Осипа Маковея («Туга»), Тимофія Бордуляка («Бузьки», «Ось куди ми підемо, не-бого», «Іван Бразилієць»). Ці твори виникли на основі баченого і пережитого самими письменниками, тому так сильно вражають змальовані ними картини народного горя.

Таку ж недолю переживали й безземельні селяни Полтавщини і Чер-кащини, Поділля і Чернігівщини. Нещасні люди кидали свої хати і прямували до Сибіру, на Далекий Схід у пошуках своєї примарної долі. «Простий люд, обібраний та знедолений, – писав Грабовський у статті «Дещо до свідомості громадської»,— мандрує світ за очі, кидає дорогу, та пекельну батьківщину, шукає по других сторонах собі щастя, щоб кінець кінцем пересвідчитись, що його ніде нема й бути при сучасних обставинах не може...»

Чи не найкращою ілюстрацією до наведеного спостереження Павла Грабовського може бути оповідання Грицька Григоренка (Олександри Су-довщикової-Косач) «Пересельці (3 дому і додому)», в якому показано поне-віряння сім'ї Гната Соболенка. Не знайшовши щастя в Сибіру, Соболенки повертаються в Україну. І дорослі, і діти були схожі тепер на покручені ві-трами придорожні верби. Не"" тримав у руках Гнат колосків з свого жита, не молотив свого збіжжя, не пробував свого хліба та вже й не попробує – така гірка сюжетна розв'язка твору. Про злигодні переселенців йдеться також у нарисі Панаса Мирного «Серед степів», оповіданнях В'ячеслава Потапенка «На нові гнізда», Степана Васильченка «На чужину».

Продовжуючи традиції класики XIX ст., прозаїки відтворюють також наростання протесту трудівників проти того світу, де все мають тільки ті, хто з грошима, часто нагромадженими чужою працею та кривдою. Пробудження соціальної свідомості селянина художньо досліджується в повістях «Пере-хресні стежки» і «Великий шум» Івана Франка, «Фата моргана» Михайла Ко-цюбинського, оповіданнях «Виборець» Наталії Кобринської, «Ось поси моє!» Леся Мартовича, «За пашпортом» Архипа Тесленка, новелі «Палій» Василя Сгефаника. «Коли не бути вільним, то краще не жити. Бо рабське життя не-достойне людини», – така думка проймає повість «Весняна повідь» Миколи Чернявського.

Перша народна революція в Росії визначила тематику багатьох творів Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Максима Горького, Яна Райніса, Ан-дрія Упіта, Янки Купали, Едуарда Вільде, Акопа Акопяна. З радісною схви-льованістю писав Франко у 1905 р. про те, що в царській імперії «тріскає кри-га абсолютизму та деспотизму», про неминучість суспільних змін і в Україні, Політика самодержавства викликала у Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка, Лесі Українки, Архипа Тесленка, Миколи Чернявського, Степана Васильченка, Гната Хоткевича обурення, протест, гнівний осуд. Коцюбин-ський викриває погромницьку політику царизму в новелах «Сміх», «Він іде», «Регвопа £га*а». Він створює світлі образи революціонерів у новелах «В до-розі», «Невідомий», «Подарунок на іменини», «На острові». Людьми високо-го обов'язку і честі показані борці за народне визволення у творах Лесі Українки («Помилка»), Грінченка («Брат на брата»), Васильченка («Осінній ескіз», «Чайка»). Образи нових селян, одухотворених визвольним рухом, постають з творів Тесленка («Немає матусі!», «В тюрмі», «Що б з мене було?»), Васильченка («Мужицька арихметика»).

Пожвавлення соціальних виступів, а згодом і революція сприяли поси-ленню викривального пафосу творів, спрямованих проти реакційних сил, які усіляко намагалися врятувати прогнилий суспільний лад. Так, Коцюбинський засуджує в оповіданні «В дорозі» зрадників визвольної боротьби. Панас Мир-ний в оповіданні «Дурниця» викриває ліберальних балакунів. Тесленко пока-зує ворожість церковників до революціонерів («У схимника», «Любов до ближнього»)» Такими ж ревними захисниками світу сильних виступають й галицькі та буковинські попи в зображенні Ольги Кобилянської («У святого Івана»), Леся Мартовича («Лумера», «Забобон»). У поле зору українських прозаїків потрапляють чиновники, містечкові крамарі 8 поліцейські, інте-лігенти.

Ольга Кобилянська («Людина», «Царівна», «Ніоба»), Осип Маковей («Два ставки», «Казка про невдоволеного русина»), Микола Чернявський («Кінець гри», «Варвари»), Любов Яновська («Городянка»), Лесь Мартович («Перша сварка», «Кадриль», «Прощальний вечір») показують, що пред-ставники цих суспільних груп із зневагою, презирством ставилися до тру-дівників, хизувалися своїм, тепер уже не «мужицьким», становищем, всіляко прагнули продемонструвати свою «вищість», «культурність», «освіченість», які насправді виявлялися мавпячим копіюванням поведінки колись всесиль-ного дворянства. Весь триб існування таких новітніх «основ», «вершків» суспільства не міг не викликати осуду, тому і їхня поведінка на службі та вдома, їхня фарисейська мораль піддаються нищівному висміюванню.

Українська демократична проза сказала своє пристрасне, правдиве сло-во про ту всенародну трагедію, якою стала світова війна 1914 – 1918 рр., роз-палена конкуруючими групами імперіалістичних держав, Хоч тема воєнного лихоліття була цілком новою для української літератури, наші письменники зуміли глибоко і всебічно розкрити ті жахи, які принесла народові війна. Привертає увагу гуманістичний, антимілітаристський пафос творчості наших прозаїків, безкомпромісний осуд політики верхів, що штовхнула мільйони людей в пекло насильницької смерті.

Оскільки та війна була переважно позиційною і фронт роздер по живо-му західноукраїнські землі, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Марко Черемшина, Осип Маковей, Катря Гриневичева, Осип Турянський з винят-ковою силою художньої правди розповіли про численні трагедії, які принесла кривава бійня в галицькі та буковинські села, Тема народного гороя в ці стра-хітливі роки стала однією з основних у творчості західноукраїнських проза-їків, Так, цикл новел Марка Черемшини «Село за війни» є не тільки худож-ньою панорамою зруйнованого гуцульського села, а й гнівним обвинувачен-ням мілітаризму.

Твори Стефаника («Діточа пригода», «Марія», «Вона – земля», «Си-ни») пройняті щирим уболіванням за долю тих, хто витерпів нечуваний тягар насильства, хто наклав головою – чи то з примусу властей, чи й через влас-ний порив, осяяний мрією про визволення рідної землі. Новели Кобилянської «Назустріч долі», «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Юда» – трагіч-ний крик болю і гніву, зумовлений жахіттями насильницької смерті над не-винними людьми, Збірка нарисів «Кроваве поле» Маковея створює симво-лічний образ знищеної війною української землі. Про страждання солдатів російської армії, про наглу смерть кинутих у пекло війни людей розповідає «Окопний щоденник» Васильченка.

Доповнюють картину минулого України романи й повісті, написані в цей період. Події княжої доби, життя давніх русичів змальовані в повістях Катрі Гриневичевої «Шестикрилець» і «Шоломи в сонці». Ця ж епоха стала об'єктом художнього дослідження в повістях Юліана Опільського «Іду на вас», «Ідоли падуть» та «Сумерк». Письменників привертають події з часів боротьби козацтва проти іноземних поневолювачів» Ця тема знайшла втілен-ня в низці історичних творів Андрія Чайківського: «Козапька помста», «За сестрою», «На уходах», «З татарської неволі», «Олексій Корнієнко», «Сагай-дачний». Епізоди Хотинської битви 162 І р., зокрема участь в ній козацького загону, очоленого Петром Сагайдачним, зображені в повісті Осипа Маковея «Ярошенко». Цикл повістей «Мазепа» Богдана Лепкого відтворює події кінця XVII – початку XVIII ст.