Бурхливе зростання поезії

Українська література кінця XIX – початку XX ст. характеризується інтенсивним розвитком найрізноманітніших ліричних та ліро-епічних жанрів. Представники всіх поетичних генерацій – від найстаршої, зрілої, представ-леної іменами Івана Франка, Михайла Старицького, Олени Пчілки, Бориса Грінченка, Осипа Маковея, до тих, чий талант або розквітає (Леся Українка, Володимир Са-мійленко, Олександр Олесь, Микола Вороний, Агатангел Кримський, Христя Алчевська), або формується (Спири-дон Черкасенко, На-дія Кибальчич, Микола Філянський, Грицько Чупринка, Михайль Семенко, Павло Тичина, Максим Рильський, Петро Карманський) – ставлять своє сло-во на службу народові, котрий піднявся на боротьбу проти світу насильства. Продовжуючи полум'яні традиції Шевченкової музи, українські поети не тільки гнівно осуджують імперські правопорядки, а й показують ті вимріяні людством ідеали свободи, рівності й братерства людей, що одухотворяли революціонерів упродовж тисячоліть. Атмосферу революційної доби, непо-хитну впевненість у перемозі над насильниками одверто висловлено у вірші Олександра Колесси:

Шалійте, шалійте, скажені кати!

Годуйте шпіонів, будуйте тюрми!

До бою сто тисяч поборників стане,

Порвем, порвем, порвем всі кайдани!

Найвищим злетом української поезії цього часу є, безперечно, твор-чість Лесі Українки. Розмаїта мотивами та образами, багата ритмічно-інто-наційними ходами, її лірика завжди насичена громадянським неспокоєм, активністю втручання в дійсність, порушенням злободенних суспільних про-блем. Завдяки енергійній дикції, властивій багатьом творам на політичні те-ми, вірші Лесі Українки стали в один ряд з класичними поезіями Шевченка і Франка. Громадянська наснаженість, політична закличність аж ніяк не заті-нили щирої схвильованості творів поетеси. Леся Українка володіла талантом проникнення у найпотаємніші глибини внутрішнього світу людини. Скажімо, кожен з дванадцяти віршів циклу «Мелодії» тонко передає зміни в почуттях і переживаннях особистості.

Важливо, що ці зміни в настрої ліричного героя супроводжуються змі-нами і в ритмічно-інтонаційній структурі поезій.

Іван Франко мовою художніх образів чітко характеризує суттєві особ-ливості сучасної поезії. У ліричній присвяті Миколі Вороному до поеми «Лі-сова ідилія» він заперечує заклики творити «чисте мистецтво», тобто звести поезію у вузьку царинку суто естетського сприймання складного, супереч-ливого світу:

Сучасна пісня — не перина,

Не гошпітальнеє лежання —

Вона вся пристрасть і бажання,

І вся огонь, і вся тривога,

Вся боротьба, і вся дорога.

Шукання, дослід і погоні

До мет, що мчать на небосклоні.

Не випадково мотив ролі художнього слова звучить у ліриці майже всіх українських поетів цього часу. Леся Українка зіставляє художнє слово з «твердою крицею», зі зброєю, що допоможе в боротьбі за нове життя, Пое-теса вірила, шо «вільная пісня не може умерти». Михайло Старицький закли-кав поета бути готовим «замість лаврового терновий вінець узяти на чоло». Панас Мирний посилав свою музу в бій за правду. Борис Грінченко радив поетові творити той «живущий спів», який би, як меч, розрубував пута, як вогонь, «серця палив». Для Олександра Олеся в рідному слові скристалізува-лося й сучасне життя народу, і його історична пам'ять, «співочий грім батьків моїх, дітьми безпам'ятно забутий», і Дніпра левиний рик. Тому природно за-вершується вірш «О слово рідне! Орле скутий!» таким звертанням:

О слово! Будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! вгорі спинися,

Осяй мій край і розлетися

Дощами судними над ним.

Піднесення визвольного руху народу надає нового звучання творчості багатьох поетів. Олександр Олесь образно передає ті зміни в житті людей, які принесла революція 1905 р. В руках учорашніх рабів «замаяли знамена, і гімн побід співа невільна сторона». Оптимістичні інтонації властиві також його віршам «Яка краса: відродження країни!», «Ми не кинемо зброї своєї», «Над морем», «Капітану Шмідту». Звична для цього лірика образність набуває символічного характеру, передає сутність грандіозних суспільних подій: «сонце наше вже з-за обрію встає», і його хід «спинить ніщо не зможе в світі»; «хай наші вчинки божевільні, хай дикий шал в самій меті, але ми гордим духом вільні, і наші душі золоті».

Аналогічні мотиви та образи знайдемо у віршах Бориса Грінченка («Боязким», «Приходить час», «До тих, що зостануться»), Дніпрової Чайки («Гралася в морі вільная хвиля»), Миколи Чернявського («Червоний хміль», «Суд іде», «Борцям-героям»), Миколи Вороного («Нехай і так», «Гей, хто має міць!..»), Христі Алчевської («Воля», «Гей, на бій!»), Надії Кибальчич («Голоси», «З тюремних мотивів»).

Цікаву сторінку в антології української новітньої поезії представляє Михайль Семенко — автор збірок «Ргеіийе» (1913), «Дерзання» (1914), «Кве-рофутуризм» (1914). Назва останньої книжки (кверо – з лат. пошук) сприяла визначенню Семенка як першого українського футуриста, котрий, як і інші представники цього напряму в сусідніх літературах, прагнув оновити не тіль-ки тематику, а й виражально-зображальну систему поезії. Так, урбаністичні мотиви й образи, вільний вірш (верлібр), невживання розділових знаків свід-чили про інтенсивні художні пошуки українського поета.

Семенко намагався зберегти своє я у творчості, звідси його катего-ричне неприйняття традицій, відстоювання своєї манери. У цьому плані ха-рактерною є самооцінка автором своїх естетичних новацій, висловлена у вірші «Притиснутий»:

Ще нижче поклонись! Ще кланяйсь, кланяйсь!

Вони здобутки всі зараз дали —

І Ігор, і Бальмонт, і Білий, і Чурляніс —

Всі хором і ретельно так гули:

Семенко — кланяйсь, кланяйсь!

Ні, не схилюсь,

Смерть буде перемогою моєю,

Коли я буду сам...

Творчість Семенка 10-х років засвідчила осягнення українською пое-зією найновіших естетичних віянь. Правда, вона виходила за межі футурис-тичної поетики: твори Семенка часто наснажені тією іронією, яка зближує їх з неоромантизмом. Взагалі таке схрещення зображальних прийомів у твор-чості одного поета притаманне не тільки йому, а й його сучасникам.