частина 2

Україна в роки окупації. Антинацистський рух опору. Визволення україни від загарбників. Завершальний період війни.

1. «Новий порядок».

2. Життя населення України в умовах окупації.

3. Концентраційні табори та масове знищення людей.

4. Голокост — геноцид єврейського народу.

5. Остарбайтери.

6.Становище працівників, евакуйованих у східні райони СРСР.

7. Форми і течії руху Опору.

8. Радянський партизанський і підпільний рух.

9. Діяльність ОУН та УПА.

10.Українська дивізія «Галичина».

11.Діяльність ОУН та УПА в 1943-1944 рр.

12. Початок визволення України.

13. Визволення Києва.

14.Звільнення Правобережжя та Південної України.

15. Примусове виселення народів з Криму.

16. Вигнання окупантів з України.

17.Завершення Великої Вітчизняної війни.

18. Культура в роки війни.

1. «Новий порядок».

Таку назву отримала окупаційна політика нацистів на загарбаних територіях. На теренах України вона визначалася генеральним планом «Ост», який перед­бачав максимальне використання українських ресурсів, винищення всіх пред­ставників радянського керівництва, а також євреїв і циган. Населення, яке лояльно ставилося до нацистського режиму, могло існувати, працюючи на заво­йовників. У післявоєнний час на територію України протягом 20 років планува­лося переселити 10 млн. німців.

Українці та інші слов’янські народи вважалися «недолюдьми» (унтерменшен), які мали слугувати вищій арійській расі. Питання надлишку українців планувалося вирішити по-варварськи: певну частину винищити, а тих, хто зали­шиться, звести до стану рабів або виселити до Азії. Найжорстокіший окупацій­ний режим було встановлено в рейхскомісаріаті «Україна». Це значною мірою спричинила діяльність Еріха Коха — німецького адміністратора, відомого своєю жорстокістю.

Щоб встановити колоніальний режим і позбавити народ здатності до опору, необхідно було знищити його організації та провідників. Тому влада рейхскомісаріату розпустила всі українські громадські організації — від Червоного Хреста до спортивних клубів. Було припинено діяльність більшості оперних і драма­тичних театрів, інших мистецьких колективів. Із 1115 газет виходили друком лише 40, які суворо контролювалися цензурою.

Одночасно окупаційна влада намагалася підпорядкувати український народ своєму пропагандистському впливу. Для цього нацистське командування ство­рило спеціальний батальйон пропаганди під назвою «Україна». Одночасно з правдивою інформацією про злочини більшовиків він поширював дезінформа­цію про події на фронтах, перехід окремих політиків на бік нацистів і т. п.

Колоніально-грабіжницькою була й економічна політика гітлерівців. На оку­пованих територіях діяла розгалужена мережа заготівельних контор. Найактив­нішим серед них було «Центральне торгове товариство Сходу», яке відкрило в Україні 200 філіалів. За час окупації це товариство вивезло з України 9,2 млн т зерна, 622 тис. т м’яса, мільйони тонн іншої продукції.

Нацистська влада намагалася поставити українську економіку на службу Третьому рейху. Однак в умовах ведення бойових дій їм це вдавалося доволі складно. Якщо до війни в Донбасі видобувалося 95 млн т вугілля на рік, то в пе­ріод окупаційного режиму цей показник знизився до 3-4,5 млн т. Подібна ситуа­ція спостерігалася і в інших галузях промисловості.

До населення України гітлерівці ставилися як до дешевих трудових ресурсів. Уже 5 серпня 1941 р. в Україні була запроваджена трудова повинність, якій спочатку підлягали 18-45-річні представники місцевого населення, а невдовзі працювати були зобов’язані люди віком від 14 до 65 років. За рахунок українців нацисти прагнули компенсувати й нестачу робітників у Третьому рейху.

Характерною рисою «нового порядку» була кривава політика терору. У жовт­ні 1941 р. трагічна доля спіткала с. Обухівку Полтавської області. Усі його меш­канці були розстріляні, а село спалене. За період окупації такі варварські акції були здійснені фашистами в 250 населених пунктах України. 7 грудня 1941 р. Гітлер підписав декрет «Ніч і туман», яким передбачалося знищення кожного, хто б наважився чинити опір окупаційному режимові. Нацисти нехтували всіма нормами людської моралі. У Києві жертвами розстрілів стали майже 200 тис., а в Рівному 100 тис. мирних громадян. Сотні тисяч чоловік були знищені у Він­ниці, Житомирі, Харкові, Полтаві та інших містах.

Політика «нового порядку» була спрямована на знелюднення території України та вивільнення «життєвого простору» для арійської раси. У липні 1942 р. Гітлер перемістив свою резиденцію зі Східної Пруссії в околиці м. Він­ниці. У цьому зв’язку протягом 1942 р. на території площею 500 км², що охоплювала частини Вінницької та Житомирської областей, була створена «німецька переселенська округа Хегевальд», яку заселили 9 тис. німців. За задумом оку­пантів вона мала стати «вістрям проникнення» колонізаційного потоку в Украї­ну Одночасно до 486 українських сіл було переселено 45 тис. німецьких коло­ністів (80-100 колоністів на село), які мали підготувати ґрунт для розширення цього потоку. Лише докорінний перелом у ході війни поклав край насильниць­кій колонізації України.

Окупаційний режим приніс мешканцям України голод і хвороби, штрафи й контрибуції, важкі податки та приниження людської гідності, масове зубожіння й перспективи вимирання.