«Живі, грізні, огромнії сонети» (Іван Франко)

Перу Франка належать цикли «Вольні сонети», «Тюремні сонети» – но-ве естетичне явище у тогочасній українській та європейській ліриці. До Франка поети висвітлювали переважно інтимну тематику. Новаторство його сонета полягає в тому, що митець наповнив класичну форму новим змістом, зокрема змалював життя пролетарів, боротьбу революціонерів за щастя і сво-боду народу. Франко відводив сонетам особливу роль, розглядаючи їх важли-вим складником художнього світу своєї книги, в якій він прагнув зобразити себе й увесь світ: поета-пророка, Спасителя, носіїв зла та їхніх виразників, минуле й сучасне буття України, багатство духовного світу співвітчизників, розмаїття людських думок і почуттів.

У жанрі класичного сонета Іван Франко гармонійно поєднував традиції і новаторство, вносив нові елементи в його структуру. Отже, поет оновлював канонічну форму, органічно наповнюючи її багатим змістом: «У форми пута / Свобідна думка в них тремтить закута». Франко на національному ґрунті зро-бив сонет карбованим, звучним, витонченим, відбиваючи індивідуальний світ людини і «поезію мислі».

Ви вже знаєте, що доти до сонетної форми зверталися романтики Ам-вросій Метлинський, Левко Боровиковський, Маркіян Шашкевич, Микола Устиянович, Юрій Федькович. Проте саме під пером Франка ця складна, су-вора форма засяяла новими гранями: наповнилась пластичністю і конкретні-стю образів, революційним пафосом, стала виразником протесту народу про-ти антигуманного світу і його надій на щасливе життя.

Свої погляди на завдання сонета в нову епоху поет висловив у поезіях «Сонети – се раби», «Чого ти, хлопе, вбравсь у стрій лицарський», «Колись в сонетах Данте і Петрарка», «А рано, поки час виб’є п’ятий», «Епілог». Зна-ченнєво рівнозначною й водночас опозиційною є теза: «Сонети – се раби / Сонети – се пани;/ Екстреми ся стрічають / Несмілі ще їх погляди, їх речі, / Бо свої сили ще раби не знають». Ратуючи за оновлення традиційної форми, Франко вдається до піднесених почуттів, емоційних пристрастей, риторич-них окликів, гіпербол й афористичної мови, а свої «хлопські», тобто для про-стого народу, сонети уподібнює вольовим і мускулястим чоловічим пориван-ням, організованості й рішучості: «Простуйся! В ряд! / Хлоп в хлопа, плечі в плечі / Гнеть (вмить — М.Т.) стануть, свідомі одної мети, / Живії, грізнії, ог-ромнії сонети...».

Ліричне «Я» звертається до «Ти», немов до себе: «Чого ти, хлопе, вбравсь у стрій лицарський, / Немов боїшся насміху і сварки? / Чого важкий свій молот каменярський / Міняєш на тонкий різець Петрарки?» Це неначе голос «іншого», можливо, поетового опонента, одначе ліричного героя вика-зують» маркери «молот каменярський», «валити панський гніт і царський», що засвідчує співзвуччя голосу власне автора і ліричного героя. Ліричний ге-рой уточнює свою позицію: «Ні, я не кинув каменярський молот, / Усе він в моїй, хоч слабкій, долоні. / Його не вирве насміх, ані колот. // І як невпинно він о камінь дзвонить, / Каміння грюк в душі мені лунає, / З душі ж луна та співом виринає».

У цьому річищі традиції Франко виклав свою теорію сонета у вірші «Колись в сонетах Данте і Петрарка», якому притаманна внутрішня діалогіч-ність. Поет так само на обмеженому просторі чотирнадцятирядкової мініа-тюри оглядає стан розвитку сонета у світовому письменстві, внесок кожного свого попередника в сонетну форму, що дозволяє збагнути своєрідність мис-тецтва Франка, майстра малої, проте ємної поетичної форми. Данте, Петрар-ка, Шекспір оспівували красу і гармонію, витончена форма їхнього сонета нагадує різьблений келих, в який «свою любов, мов шуммвино, вливали», – гнучкий метафоричний образ, класична ясність картини, за допомогою якої окреслюється світ сонетного мистецтва діячів епохи Відродження. Проте пе-ред українськими митцями XIX століття стоять інші завдання: «Нам, хліборо-бам, що з мечем почати? / Прийдесь нову зробити перекову: / Патріотичний меч перекувати // На плуг – обліг будущини орати, / На серп, щоб жито жать, життя основу». В цьому полягала незвичність франкового сонетного ліризму, новий жанровий тип сонетної форми, головною смисловою рисою якого була орієнтація на взаємопроникнення «особистого» і «загального», коли людина і народ виступають як суб’єкт історії, її творець.