Тема 4. Політичне лідерство та політична еліта
4.1 Основні теорії, типи і стилі політичного лідерства
У політичній історії людської цивілізації особливу увагу завжди привертають біографії та діяння громадських та політичних лідерів, які стояли в авангарді історичного процесу.
У наш час політичне лідерство є актуальною проблемою і має особливе значення в житті суспільства. Політичні лідери й політичні еліти справді є найпомітнішими суб’єктами соціально-політичного життя, що викликають загальний інтерес. Це призводить до того, що самих себе, свою участь у політичному житті держави ми часто розглядаємо крізь призму нашої орієнтації на того чи іншого політичного лідера, з яким пов’язуємо наші інтереси та перспективи.
Інтерес до політичного лідерства й прагнення осмислити це політичне явище сягає глибокої давнини. Значний внесок у дослідження політичного лідерства зробили Конфуцій, Геракліт, Сократ, Платон, Аристотель, Цицерон, Н. Макіавеллі, Ф. Ніцше, Г. Тард.
У сучасній політології існує кілька основних теорій політичного лідерства:
теорія рис (Е. Богардус, Ю. Дженнінгс). Суть цієї теорії полягає в поясненні феномену лідерства видатними якостями політичного лідера (гострий розум, тверда воля, цілеспрямованість, організаторські здібності, компетентність, фотогенічність, зовнішня привабливість тощо);
ситуаційна теорія (В. Даль, Т. Хілтон). Суть цієї теорії полягає в тому, що сформовані конкретні обставини формують відбір політичного лідера та детермінують його поведінку;
психологічна теорія (З. Фрейд, Е. Фромм). Представники цієї теорії вважають лідерство певним видом божевілля, наслідком неврозу, оскільки значна кількість політичних лідерів були невротиками (Іван Грозний, Петро Перший, Наполеон, Лінкольн, Робесп’єр, Пуанкаре, Гітлер, Сталін).
Лідерство належить до давніх та універсальних інститутів людської цивілізації. Окрім політології, проблему лідерства досліджують такі науки, як психологія, соціологія, теорія менеджменту й маркетингу. Кожна з них має свій предмет, але всі вони виходять з того, що лідерство являє собою одне з найпоширеніших явищ суспільного життя і один з найважливіших факторів, що визначає поведінку й мислення кожного з нас. Серед різних видів лідерства політичне лідерство посідає найважливіше місце.
Політичне
лідерство
– тип
політичної
взаємодії, один з механізмів інтеграції
групової діяльності, коли індивід або
частина соціальної групи, виконуючи
роль лідера, об’єднує і спрямовує дії
всієї групи, яка приймає й підтримує
його дії з метою організації на спільну
діяльність та її здійснення.
Типологію політичного лідерства розробив видатний німецький філософ і соціолог Макс Вебер. Він виділяє три типи політичного лідерства:
традиційне лідерство – (вожді племен, монархи тощо) базується на вірі у святість традицій, звичаїв. Це лідерство, як і верховенство в родині, має патріархальний характер, тобто базується на вірі у святість існуючих здавна форм авторитету. Цей тип лідерства пов’язаний із традицією і менш за все враховує особистісні якості керівника.
раціонально-легальне - засноване на вірі в законність існуючого ладу. Цей тип лідерства спирається на право й закон. Політичні лідери даного типу обираються демократичним шляхом.
харизматичне лідерство – базується на вірі в здібності вождя, його винятковість. У цьому випадку особиста відданість вождю є гарантією стійкості режиму.
Серед перерахованих трьох типів політичного лідерства найбільший інтерес становить харизматичне лідерство – вихідне для розуміння феномену політичного лідерства. “Харизма” означає милість, благодать, виняткову обдарованість. Видатні політики, як стверджує Вебер, мали магічні здібності, пророчий дар, особливу силу слова й духу. Для харизматичного лідерства характерна фанатична відданість послідовників лідерові. Лідерство у такому разі має суто особистісний характер.
Харизматичне лідерство стає можливим за наявності таких умов, як відсутність у країні розвинутих парламентських структур, як це було в СРСР, або їх глибока криза, як це було в Італії, Німеччині напередодні приходу до влади фашистських партій, а також у Франції напередодні приходу до влади де Голя в 1958 році.
Спонукальним мотивом до передачі влади харизматичному лідерові є усвідомлення широкими масами населення, а також значною частиною правлячої еліти нездатності існуючих у країні представницьких інститутів консолідувати населення навколо тієї чи іншої мети суспільного розвитку. Це викликає потребу в різкому посиленні впливу органів виконавчої влади у пошуку політичного діяча – месії, здатного вивести країну з політичної кризи, що затягнулася.
У свою чергу для того, щоб стати харизматичним лідером, політичний діяч повинен мати особливі психофізіологічні якості:
яскраво виражений вольовий характер;
цілеспрямованість;
здатність справляти сильну сугестивну (впливову) дію на великі групи людей;
уміння вселяти в людей упевненість у собі, сподівання на успішне завершення справи;
здатність уловлювати настрої мас;
уміння акумулювати й висловлювати загальну волю.
Як правило, харизматичне лідерство відрізняється авторитарними методами політичного керівництва розвитком країни, жорстким політичним курсом, що все-таки, зазвичай, на якийсь період знаходить підтримку серед широких мас населення, незважаючи на всю “недемократичність” такої ситуації.
За всю історію людської цивілізації існувало кілька десятків харизматичних лідерів. У стародавньому світі харизматичний ореол мали Лікург, Олександр Македонський, Гай Юлій Цезар. В епоху середніх віків і нового часу – Чингіз Хан, Ж. Д’Арк, Іван Грозний, Б. Хмельницький, Катерина ІІ, Петро Перший, Наполеон, Бісмарк. У ХХ ст. харизматичними лідерами були Ленін, Сталін, Гітлер, Муссоліні, У. Черчілль, де Голь, Мао Цзедун, Г.А. Насер, Хомейні, Кім Ір Сен, І. Ганді, М. Тетчер. У наш час харизматичний ореол мають Ф. Кастро, М. Каддафі.
Окрім основних типів політичного лідерства вчені-політологи виділяють також стилі політичного лідерства. За стилем розрізняються авторитарне й демократичне політичне лідерство. Перше базується на наявності у певного політичного діяча неподільної влади над групою, масою, народом, щодо яких він по суті виступає воєначальником. Авторитарний стиль передбачає єдиноосібний спрямовуючий вплив, що базується на погрозі застосування сили. Лідери авторитарного стилю можуть стати лідерами у більшості випадків лише за умови, якщо вони спочатку обіймають керівну посаду, а потім домагаються загального визнання. Такі лідери зацікавлені у створенні командно-адміністративної системи, вони схильні до демагогії і докладають максимум зусиль до формування в народу тоталітарної свідомості.
Демократичний стиль лідерства відрізняє тих політичних діячів, які спочатку завойовують загальне визнання, а вже потім обіймають важливі посади в політичному керівництві країни. Вони приходять до влади “ніби на плечах” виборців і відчувають свою залежність від їхньої реакції на свою діяльність. Такого роду лідери і вважаються народними. Вони зацікавлені у політичній активності народу і здатні виступати рушійною силою демократизації суспільного життя.
Політична праця поступово перетворюється на професію, аналогічну професії лікаря, конструктора чи адвоката. У багатьох країнах існує система підготовки кадрів, яка формує політичних лідерів. Вона пов’язана з цілями й характером завдань, що стоять перед політичною системою суспільства, а також залежить від політичного режиму, що панує в цьому суспільстві. Так, у Японії, Франції, США професіоналізація політичної діяльності проявляється у відборі майбутніх політичних лідерів ще в дитячому чи підлітковому віці та їхній підготовці в спеціальних школах та університетах. Такі заходи разом з розвитком політичної участі громадян і посиленням контролю за можновладцями сприяють підвищенню ефективності політичного лідерства, його підпорядкуванню інтересам суспільства.
Незважаючи на численні теорії, створити єдину, універсальну концепцію політичного лідерства, мабуть, неможливо, оскільки саме це явище надзвичайно різноманітне за своїми проявами і функціями, залежне від історичних епох, типів політичних систем, особливостей лідерів та інших факторів.
Політичне лідерство: сутність, основні ознаки і типологія
Категорію “лідер” запровадили у науковий обіг американські політологи в 40-і рр. ХХ ст. У перекладі з англійської leader означає “провідний”, “керівний”.
У 30-і рр. ХХ ст. вчені-соціологи відкрили так звані “неформальні” структури суспільного життя. Суть цього відкриття полягала в тому, що поряд з формальними, тобто запрограмованими функціональними обов’язками або закріпленими різними інструкціями й законами, взаєминами між людьми, існують неформальні, тобто наперед не запрограмовані ніким зв’язки. Якщо формальну організацію “цементує” керівник, що виступає як “начальник”, то неформальну організацію “цементує” “лідер”. У кожному конкретному випадку керівником і лідером можуть бути як одні й ті самі, так і різні люди. Відкриттю неформальних структур усередині підприємств, закладів і масових об’єднань світ зобов’язаний Якобу Морено (1892-1974), засновнику соціометрії – науки про неформальні стосунки між людьми, що народилася “на стику” психології, соціології і науки управління (теорії менеджменту). Основним інструментом виявлення лідера виступає “шкала престижу”, в якій кожний діяч посідає те місце, яке відповідає рівню його загального визнання. Людина, що посідає вищі позиції на шкалі престижу, є лідером групи.
Політичного лідера виявити простіше, ніж лідера трудового колективу або якоїсь групи людей. Політичних лідерів “висвітлює” саме політичне життя. Кожна людина внутрішньо орієнтується на якогось політичного діяча, іноді роблячи це свідомо, а частіше за все – несвідомо.
Для того, щоб відповісти на питання, хто конкретно є лідером, і визначити вагу кожного в політичному житті країни, а також популярність у масах, використовуються опитування населення – рейтинг (від англ. rating, що означає “оцінка”, “ранг”). При цьому соціологи, що проводять опитування громадської думки, зазвичай ставлять питання такого типу: “Кого б ви хотіли бачити на посаді президента країни?”, “Діяльність якого політичного лідера найбільшою мірою відповідає вашим інтересам?”. Так з’ясовується ставлення населення до політичних лідерів, а також їхніх програм.
Хто ж такий
політичний
лідер?
Це авторитетний член громадської
організації або соціальної групи,
особистісний вплив якого дозволяє йому
відігравати істотну роль у
соціально-політичних процесах і
ситуаціях, у врегулюванні взаємин у
колективах, групах, суспільствах,
націях, державах, міжнародних відносинах.
Політичні лідери – найбільш визнаний, найбільш універсальний елемент політичного життя, що викликає загальний інтерес. До провідних ознак і суттєвих характеристик політичного лідера можна віднести:
наявність власної політичної програми або новаторської стратегії і тактики, які він розробив сам і які висуваються від його імені;
уміння висловлювати, відстоювати погляди й інтереси тієї чи іншої соціальної (етнічної) групи;
певні риси характеру, що проявляються в діяльності з реалізації програми та об’єднання своїх прибічників (наполегливість, воля, гнучкість, інтуїція, чарівність, рішучість, компетентність);
популярність, уміння переконувати, завойовувати прибічників і впливати на людей, комунікабельність, ораторські здібності;
імідж керівника, що відповідає нормам моралі, прийнятим у цьому суспільстві, групі;
відповідний рівень політичної культури;
наявність “команди” помічників і виконавців, уміння організовувати дії своїх прибічників;
здатність досягати певного рівня підтримки з боку широких народних мас, громадських і професійних організацій, а також офіційних структур влади;
здатність виступати від імені суспільства або тієї групи, інтереси якої він представляє. Пріоритет суспільного над особистим.
У сучасній західній політології поширений “функціонально-рольовий підхід” до вивчення проблеми політичного лідера. Так, група політологів США під керівництвом Дж. Херманн висунула типологію політичного лідерства, що набула широкої популярності:
Прапороносець (або велика людина) - лідера-прапороносця відрізняє власне бачення дійсності, привабливий ідеал, “мрія”, здатна захопити маси. Яскравими представниками такого типу лідерства були Ленін, Мартін Лютер Кінг, Хомейні.
Служитель - лідер-служитель завжди прагне виступати в ролі виразника інтересів своїх прихильників і виборців у цілому, орієнтується на їхню думку і діє від їхнього імені.
Торговець - для лідера-торговця характерне вміння привабливо подати свої ідеї і плани, запевнити громадян у їх перевагах, примусити “купити” ці ідеї, а також залучити маси до їх здійснення.
Пожежник - лідер-пожежник орієнтується на найбільш актуальні й гострі суспільні проблеми, нагальні вимоги моменту. Його дії визначаються конкретною ситуацією (яскравий приклад - У.Черчіль).
У реальному житті ці чотири ідеальні образи лідерства зазвичай не зустрічаються у чистому вигляді, а сполучаються у політичних діячів у різних пропорціях.
Є й інші типології політичних лідерів. Так, вони поділяються на правлячих і опозиційних; великих і дрібних; кризових і рутинних; “натхненників” – ініціаторів соціального руху і “виконавців” – продовжувачів розпочатої справи; конформістів – “пливуть за течією” і нонконформістів – тих, хто йде “проти течії”, долаючи інерцію й опір. Щодо політичного режиму та форми державного правління політичні лідери можуть бути такими, що обираються; такими, що призначаються; спадковими.
Роль політичних лідерів є особливо великою в переломні періоди історії, коли потрібно швидко приймати рішення, правильно зрозуміти конкретні завдання, що стоять перед суспільством і державою. Для сучасної України гостро стоїть проблема наявності визнаних, авторитетних загальнонаціональних політичних лідерів.
Сутність, основні теорії і функції політичних еліт
Починаючи із XVII ст., термін “еліта” використовувався на позначення товарів вищого ґатунку, а потім був перенесений у сферу громадського життя для виділення груп “кращих” людей – вищої знаті, духовенства, військових, тобто на позначення вищих соціальних груп у системі соціальної ієрархії. У перекладі з французької elite – краще, відбірне, обране. Уперше в науковий обіг поняття “еліта” ввів на початку ХХ ст. учений Сорель.
Ідеї політичного елітаризму виникли в глибоку давнину. Ще за часів розкладу родового устрою виникли погляди, що розділяли суспільство на вищих і нижчих, шляхетних і чернь, аристократію і простий люд.
До проблеми еліт зверталися найвидатніші мислителі стародавнього світу: Платон, Аристотель, Конфуцій, Макіавеллі, Ніцше. І лише наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. виникли перші сучасні, класичні концепції еліт, які обґрунтували Гаетано Моска, Вільфредо Парето і Роберт Міхельс.
Відомий італійський соціолог і політолог Моска у своїх роботах “Правлячий клас” і “Засади політичної науки” зробив спробу довести неминучий поділ будь-якого суспільства на дві нерівні за соціальним становищем і роллю групи, а також проаналізував проблему політичної еліти та її специфічних якостей. Він вважав, що найважливішим критерієм приналежності до неї є здатність управляти іншими людьми, тобто організаторські здібності, а також матеріальна, моральна й інтелектуальна перевага, що виділяє еліту з іншої частини суспільства.
Незалежно від Моска приблизно в той самий час до теорії політичних еліт звернувся В. Парето. Він, як і Моска, виходив з того, що світом у всі часи правила і повинна правити обрана меншість – еліта, наділена особливими якостями: психологічними (вродженими) і соціальними (набутими внаслідок виховання й освіти).
Сукупність індивідів, чия діяльність у тій чи іншій сфері відрізняється ефективністю та високими результатами, і є елітою. Вона, вважав Парето, поділяється на правлячу, що прямо чи опосередковано бере участь в управлінні, і неправлячу – контреліту. Правляча еліта внутрішньо згуртована і бореться за збереження свого панування. Розвиток суспільства відбувається шляхом періодичної зміни еліт.
Розвиваючи свою концепцію, Парето прийшов до висновку, що зміна, циркуляція еліт відбувається як у “вертикальному”, так і в “горизонтальному” напрямках. Вертикальна циркуляція еліт характерна переважно для переломних епох у житті тієї чи іншої країни, вона відбувається революційним шляхом і кардинально змінює всі сфери життя суспільства.
Горизонтальна циркуляція, характерна передусім для стабільного політичного розвитку, відбувається еволюційним, мирним шляхом и кардинально не змінює засади життя суспільства.
Великий внесок у розвиток теорії еліт зробив Р. Міхельс. Він дослідив соціальні механізми, що породжують елітарність суспільства, і зробив висновок, що сама організація суспільства вимагає елітарності і закономірно відтворює її.
Подальшого розвитку проблема елітизму набула в сучасних політичних теоріях.
Ціннісні концепції еліт мають ряд загальних установок: еліта – найбільш цінний елемент суспільства, наділений винятковими якостями в найбільш важливих для держави сферах діяльності; панівне становище еліт відповідає інтересам усього населення; формування еліти – наслідок природного відбору суспільством найбільш цінних представників; елітарність – закономірний результат розвитку можливостей, вона не суперечить сучасній представницькій демократії.
Загальні для теорій демократичного елітизму є такі положення: керівна група не лише наділена певними якостями, але й може виконувати функцію захисту демократичних цінностей (свободи особистості, слова, друку тощо).
Концепції плюралізму еліт передбачають: визнання існування багатьох еліт одночасно, вплив яких обмежується тією чи іншою сферою діяльності; перебування еліт під впливом мас; наявність демократичної конкуренції еліт; умовність різниці між елітою і масами в аспекті широких можливостей доступу до лідерства.
Ліволіберальні концепції еліт базуються на таких загальних положеннях: критика елітарності суспільства з демократичних позицій; структурно-функціональний підхід до еліти; наявність глибоких розбіжностей між елітою й масами; складність структури панівної еліти.
Люди по-різному виявляють активність у політичному житті суспільства. Деякі більш активні, інші – менше. Тих, хто бере найактивнішу участь, називають політично активною частиною населення. У середньому для індустріально розвинутих країн частка політично активного населення становить близько третини дорослого населення. Ці люди, як правило, є членами політичних партій, часто виступають на зборах, беруть участь у політичних заходах і є членами груп підтримки тих чи інших політичних лідерів. Інша частина населення зазвичай не бере активної участі в політиці.
У свою чергу, політично активна частина населення країни певним чином структурована. Вона не є безформною масою, а ніби обертається довкола якогось організуючого центру. Цим центром є політична еліта.
Усе
населення країни
Політично активна