Тема 2. Становлення та розвиток політичної думки в історії людської цивілізації

2.1 Зародження та розвиток політичних вчень в епоху Стародавнього світу та Середніх віків

Політичні вчення – це уявлення, концепції та ідеї, що відображають історичній процес поглиблення пізнання політичних явищ.

Процес виникнення політичної думки тісно пов’язаний із розвитком стародавніх держав. Проте було потрібно близько двох тисяч років, щоб виникли умови для теоретичних узагальнень. В епоху стародавнього світу політична думка втілювалася в міфах (переказах, оповідях), що пояснювали походження влади правителів стародавніх імперій як частини Божого, космічного порядку.

У міфах Стародавнього Єгипту та Месопотамії царська влада, якою боги наділили людей при створенні світу, розглядається як гарант правди, справедливості та правосуддя (ма-ат).

В Індії за стародавніх часів існували уявлення про всемогутній космічний закон (рита) та моральний обов’язок, доброчесність (драхма).

У давньому Китаї у вченні Конфуція було розроблено поняття правильного шляху, справедливого порядку, норм поведінки (дао). Правителі повинні були додержуватися його, тому що від цього залежать моральні якості підданих, отже, стабільність суспільства та держави. Мо Цзи вважав джерелом суспільних змін усвідомлення правителями принципів любові до ближнього як основи загальної користі. Шан Ян (школа легістів) закликав спиратися на непорушність законів та жорстоко карати їх порушників.

Політичні вчення Древнього Сходу характеризувалися тим, що:

• політична думка не виділялася у самостійну область знання,

• виражалася часто у міфологічній формі,

• панувала концепція божого походження влади та соціального устрою,

• учення носили переважно апологетичний характер.

У Стародавній Греції раціоналізація політико-правових уявлень пов’язана з переходом від міфології Гомера та Гесіода, які використовували в ході формування філософського підходу поняття справедливість (дике) та звичай (теміс), до проблем держави та права. Софісти, піддавши раціоналістичній критиці закони та звичаї, учили, що держава є продукт “суспільного договору”. Від Сократа йде протиставлення правильних та неправильних форм держави, залежно від поставлених правителем цілей (монархія-тиранія, аристократія-олігархія, політія-охлократія, тобто влада натовпу). Платон розробив схему-еволюцію державного устрою від більш досконалих форм до гірших аристократія (влада кращих), тімократія (влада воєнних), олігархія (влада багатих), демократія (влада більшості), тиранія (влада узурпатора). Арістотель виділив три складові держави – законодавчу, адміністративну та судову. За ним, людина – істота політична; головне в державі – громадянин; мета держави – досягнення загального блага.

У Стародавньому Римі Тіт Лукрецій Кар у роботі “Про природу речей” розвинув думку про договірний характер держави. Марк Туллій Цицерон вважав, що умовою свободи є підпорядкування закону всіх. Імператор та філософ Марк Аврелій розвинув уявлення про рівні для усіх закони, про царство, яке шанує над усе свободу підданих.

Рим створив довершену політичну організацію й систему права. Було введено такі поняття, як право, мораль, республіка, влада та інші. Однак внутрішній розпад та поширення християнства призвели до загибелі Риму.

У Посланнях апостолів Петра та Павла стверджується, що всяка влада від Бога, треба підкорятися правителям не тільки із страху, але й по совісті. Костянтин Великий поєднав римську державність із християнством. Євсевій розробив концепцію християнського монарха. Юстиніан Великий – Симфонію духовної та світської влади (вона передбачала їх рівнозначність та невтручання священства та царства в справи одне одного), завдяки чому вдалося уникнути конфлікту між монархією та церквою на Сході. На Заході ідейні основи протистояння католицької церкви та держави були викладено в книзі Аврелія Августіна “Про град Божий”, де історія людства трактується як боротьба двох градів – Божого (Церкви) та земного (що створило світську державу, де змагаються за земні блага та пригноблюють праведників). Історія отримала початок, завершення та зміст, що полягає у перемозі града Божого (християнської церкви). Церква стоїть вище від держави, тому государі повинні підкоритися її моральній владі.

Узагальнено особливості та характерні риси соціально-політичних вчень древньої Греції і древнього Риму такі:

• поступове звільнення соціально-політичних поглядів від міфологічної форми,

• становлення їх як самостійної частини філософської і суспільної науки,

• всебічний аналіз державного і суспільного устрою,

• класифікація форм державного правління,

• розробка суспільно-політичного ідеалу.

На політичні вчення середніх віків, передусім, вплинуло християнство. Після падіння Західної Римської імперії єдиною цементуючою ланкою стало папство, яке, посиливши свою владу, повело боротьбу з монархами, взявши на озброєння доктрину папоцезаризму. Центральними питаннями політичної думки середньовічної Європи були такі як збудувати політичне життя відповідно до християнського вчення, та яка влада вища – духовна чи світська.

Тома Аквінат у працях “Про правління володарів” та “Сума теології” обґрунтував походження державної влади від Бога. Але через те, що кожен правитель може, маючи повну свободу дій, творити як добро так і зло, то рішення про законність влади належать Церкві; якщо володар чинить зло, піддані можуть повстати. Кращою формою держави є монархія; основне завдання монарха – турбота про благо підданих.

Розвиток суспільства у ХІІ-ХІV ст. зумовив появу буржуазної ідеології, що заперечувала право Церкви втручатися у земні справи. Марсілій Падуанський у творі “Захисник світу” писав, що державу потрібно відокремити від Церкви, як розум від віри; джерелом влади є народ.

З другої половини ХІV ст. настає епоха Відродження, основний ідейний зміст якої – “гуманізм” - являв собою зосередженість на земних інтересах людини. Нікколо Макіавеллі звільнив політику від християнської моральності, розглянувши її з точки зору того, що робить політику успішною, а державу – надійною та могутньою.

Зловживання у католицькій церкві породили у ХVІ ст. Реформацію, яка для тлумачення Священного Писання звернулася до доводів розуму, відкинувши авторитет отців церкви. М.Лютер, Ж.Кальвін, Т.Мюнцер стали основоположниками протестантизму, який у практиці церковно-державних відносин породив цезарепапізм – підпорядкування церкви владі монарха.