Стратифікації на політичне життя

Що ж являє собою, з огляду на соціальну науку, українське суспільство?

Україна переходить від недемократичної політичної системи до демократії, від командної економіки до ринкової. Цей процес спричинив глибинні зміни в основах суспільного життя, в соціальній структурі суспільства. У центрі всіх змін стоїть драматичний перехід від станово-ієрархічної структури до класової. Попередня станово-ієрархічна структура радянського типу формувалася як структура тоталітарного суспільства, в якому місце групи визначалося головним чином за критерієм близькості до політичної влади, а, отже, механізмів розподілу матеріальних і духовних благ. Єдиним суб’єктом і спрямовуючою силою була вузька верства партійно-державної номенклатури, бюрократія. Інші члени суспільства являли собою аморфну, пластичну масу, яка була позбавлена свободи вибору власної лінії економічної, політичної чи культурної поведінки і самовираження. Хіба що виділялись ще прошарки по обслуговуванню запитів правлячого класу. Така структура станового типу виявилась вкрай неефективною в умовах науково-технологічного прогресу, гасила соціальну енергію суспільства й привела його до стагнації.

Нині в Україні відбувається становлення нової соціальної структури. Вона має забезпечити соціальну підтримку реформ у процесі переходу від тоталітарного до нормального громадянського суспільства й демократії.

Основні напрями змін:

• У процесі становлення знаходяться два економічні класи – клас власників і клас найманих працівників. Клас власників представлений групами великих, середніх і малих власників капіталів, втілених у фінансових, матеріальних та інформаційних ресурсах. Наймані працівники становлять основну частину населення країни. Вони глибоко диференційовані залежно від сектора зайнятості, галузевої приналежності, умов праці й життя. Помітними є відмінності між зайнятими в державному секторі економіки і найманими працівниками приватного сектору.

• Є підстави говорити про формування середнього класу, хоч перспективи його становлення все ще дуже розпливчасті.

• Різкі зміни щодо соціального статусу й ролі в суспільстві відбуваються в середовищі інтелігенції, яка розпадається на окремі складові елементи, що мають різні перспективи розвитку. Частина інтелігенції змогла ввійти до елітного прошарку, багато виїхало за кордон, значна частина створила власний бізнес, дехто знайшов застосування для своїх знань в організаціях нового типу – СП, комерційних структурах тощо. Найбільш значна група інтелігенції залишається, як і раніше, на бюджетному забезпеченні і все ще мають серйозні проблеми із забезпеченням достойного рівня життя.

Головне стосовно нової соціальної структури полягає в тому, щоб у процесі соціальних перетворень великі соціальні групи дістали можливість задовольняти власні інтереси й поліпшувати умови життя, сприяючи тим самим прогресивному розвитку всього суспільства. Тоді в єдиний ланцюжок поєднаються і облаштування соціальних умов життя народу, і економічний прогрес країни, і утвердження демократії в політичній сфері.

Однак процес соціальної стратифікації нового типу стикається із цілою низкою перепон, зокрема низькою соціальною ефективністю української політичної еліти та громадсько-політичною апатією частини населення, що спричинює серйозні деформації, негативні прояви. Виокремимо найпомітніші.

• У суспільстві все ще відсутні чіткий поділ на соціальні страти і соціальна самоідентифікація людей. Це означає, що у більшості людей ще не сформувалося чітке розуміння власних інтересів. Через це вони легко піддаються політичному маніпулюванню.

• Економічні перетворення не супроводжувалися позитивними соціально-структурними змінами. Декларовані на початку реформ соціальні цілі – перетворити всіх на власників, побороти відчуження народу від влади, не допустити падіння рівня життя – не були досягнуті. Суспільство не лише не консолідувалося навколо демократичних цінностей, а ще більше розкололося на непримиренні групи з різними політичними симпатіями. Це яскраво проявилося на Президентських виборах 2004 року.

• Одним з основних негативних наслідків реформування українського суспільства є масштабне зростання бідності, що пов’язано з невдалими економічними реформами. За офіційними даними, у 2000 р. майже 27% населення належало до категорії бідних, а 15% - до вкрай бідних. Бідними стають люди, які все своє життя чесно працювали, жили за законами суспільства, мали непогані заробітки. Формується поняття так званої «суб'єктивної бідності», рівень якої є набагато вищим за об'єктивні показники. Зараховують себе до тих, хто має доходи нижче середнього рівня, майже 2/3 громадян. У країні спостерігається значне відставання реального життя від існуючих стандартів і вод­ночас формується високий рівень суспільного невдоволення ді­яльністю влади.

• Різке погіршення життєвого рівня розширило люмпенізований прошарок (люмпен – декласований елемент, той, хто “на дні”). У політичному плані люмпенізація сприяє розповсюдженню радикалістських, екстремістських та популістських гасел, що загрожує стабільності й демократичним реформам.

• Різко зросла соціальна диференціація населення, дистанція між багатими і бідними. Соціальна стратифі­кація суспільства, досить незначна у дореформенний період, так звана «соціальна рівність», як і рівність за доходами, трансформувалася в абсолютну нерівність. Співвідношення доходів 10% найбагатших та 10% найбідніших категорій населення зросло з 4 разів у 1990 р. до 6-7 у 1996 р., а на початку нашого століття – майже до 10 разів. На сьогодні в руках 10 % населення України концент­рується 40% доходів усього населення країни, причому 2/З цих доходів мають кримінальне походження. Чітко вимальовується існування “низів” і “верхів” та суперечностей між ними як основного протиріччя розвитку.

• У суспільстві сформувався значний прошарок маргіналів, який складається з людей різного освітнього та професійного рівня. Маргінали – люди, що опинилися в проміжному, “межовому” положенні між якимись соціальними групами (marginalis – той, хто знаходиться на краю). За даними обстеження робочої сили, в 90-х роках в Україні нараховувалося близько 20 млн осіб, яких відносять до маргінальних груп, що становить більш як 40 % населення у віці 15 років і старше. До маргіналів відносять: безробітних (більше 1 року); зайнятих та пенсіонерів, зарплати та пенсії яких нижчі межі малозабезпеченості; працівників, які перебувають у вимушених відпустках, жебраків та волоцюг, зневірених осіб. До цієї групи все більше залучаються «неомаргінали» - особи високоосвічені, з розвиненою системою потреб, значними соціальними очікуваннями й значною політичною активністю. Відбувається маргіналізація осіб з вищою освітою, які впливають на формування громадської думки.

• Процеси люмпенізації та маргіналізації суспільства призводять до розповсюдження нової, нерідко асоціальної системи цінностей, якій притаманні ворожість щодо існуючих суспільних інституцій, антагоністичні форми соціальної нетерпимості, схильність до спрощених і здебільшого радикальних рішень, крайній індивідуалізм або почуття «стадності». Маргінали та неомаргінали концентрують значний потенціал соціальної нестабільності та громадської непокори в країні.

• Відбувається все більша бюрократизація суспільства. Частка працівників апарату управління невиправдано зростає. Прошарок чиновників поступово перетворюється в меншій своїй частині на еліту, а в більшій - на сурогат середньої верстви. Чиновники стають чи не єдиною соціальною групою, що не просто адаптувалася в кризовому суспільстві, а й отримала значні переваги. Номенклатурна приватизація різко підвищила майнові позиції чиновництва. Критерії володіння владою (включаючи потенціал корупції) свідчать про зростання його владного впливу на суспільство. Зріс також престиж кар’єри держслужбовців.

Усі ці деструктивні процеси соціальної структуризації становлять серйозну загрозу для майбутнього країни – їх слід зупинити. Вони вкрай негативно впливають на політичне життя й політичні процеси в країні.

Соціальна стратифікація чинить визначальний вплив на політичну диференціацію населення і його ставлення до інститутів влади. Чисельні соціологічні дослідження в Україні та в інших країнах дають багатий фактологічний матеріал на підтвердження цього. Вплив соціального розшарування населення на його політичну свідомість і поведінку виявляє певну залежність від рівня доходів людей. Впливає на політичні погляди й поведінку і соціально-професійний статус. Зокрема, опитування в Росії, проведене Фондом «Громадська думка» на початку 1993 р., виявило значні відмінності в орієнтаціях окремих соціально-професійних груп на найважливіші політичні цінності суспільства: «мир», «законність», «безпека», «стабільність», «порядок», «свобода». Серед керівників і працівників апарату управління набагато більше, ніж у середньому у вибірці, тих, хто вважає найважливішим пріоритетом законність, у підприємців і студентів на першому місці свобода, у робітників — порядок, у колгоспників - мир, у фахівців - стабільність, у безробітних — безпека. Ці та інші дані свідчать про те, що кожна соціальна група має свій перелік схем сприйняття, осмислення й оцінки явищ політичного життя. У кожної групи є не тільки особливі інтереси, але й свій спосіб їх реалізації, свій стиль політичного життя.

Характер стратифікації населення обумовлює стан і тенденції політичного життя окремих країн. У розвинених країнах конфігурація соціальної структури має “ромбоподібний” характер і забезпечує демократизм і політичну стабільність системи, тоді як в Україні – “пірамідальний”, що провокує авторитарні тенденції в політиці та “тіньові” форми політичного впливу олігархічних угрупувань еліти.

Різка поляризація населення на багату меншість та малозабезпечену й бідну більшість за невисокої частки середньозабезпечених і заможних людей є чинником соціальної напруженості й політичної нестабільності. Наприклад, у значної частини населення Росії, характер розвитку якої подібний до українського, за даними ІСПД РАН, упродовж 90-х років зберігалася установка на радикальну зміну політичної системи: від 40 до 50% опитаних в різні роки людей політична система не влаштовувала і вони вважали за необхідне її радикально змінити. У 90-і роки в середньому тільки 3% опитаних росіян влаштовувала політична система країни. Для порівняння можна привести дані про те, що навіть у роки «великої депресії» в США (глобальної економічної кризи кінця 20-х—початку 30-х років) лише п'ять зі ста американців виступали за нову форму політичного устрою.