Тема 3. Індивід (особистість) як суб'єкт і об'єкт політики

3.1 Особистість як первинний суб'єкт і об'єкт політики

Розвиток представницької демократії зумовив поступове перенесення акценту з проблем масової участі громадян у політичних процесах (перша половина ХХ ст.) на проблеми участі в політиці на особистісному рівні. На початку ХХІ ст. індивідуальна участь у політиці перебуває в центрі уваги. Це пояснюється:

з одного боку, тим, що в молодих державах, де нещодавно відбулося одержавлення етносів, значно вищий рівень політичної свідомості щодо загальнонаціональних цінностей і необхідності захисту власної держави від можливої агресії ззовні, ніж у традиційно демократичних країнах. Тому в політичному житті таких держав в переломні періоди бере участь майже усе громадянство; але нерідко мало враховуються політичні позиції громадянина, оскільки здебільшого ці держави ще не досягли зрілої демократії;

з іншого боку, у традиційних демократіях тривала політична стабільність, добробут породили певне самозаспокоєння суспільства, що призвело до значного зменшення чисельності учасників політичних процесів. У зв’язку з цим, особливо під час виборів, політичні сили ведуть боротьбу мало не за кожний голос виборця.

Людина, особистість – первинний суб’єкт політики - має можливість брати участь у політичному житті, впливати на владу. Діапазон ставлення людини до політики досить широкий – від свідомого схваленя до стихійного заперечення. Політична активність особистості, участь у політичному житті, суспільна зрілість багато в чому залежать від якості політичної соціалізації, розвитку та удосконалення політичної культури суспільства. Засвоюючи знання про політику, набуваючи досвід політичної діяльності, людина стає громадянином – свідомим учасником політичного процесу.

Багато видатних учених різних історичних епох висловлювали власну думку про роль особистості в політиці, необхідність участі людини як первинного суб’єкта в політичному житті суспільства.

Софісти (Протагор, Горгій, Фрасімаг) в УІ-У ст. до Р.Х. вперше заклали підвалини людського виміру в політиці й поставили людину, особистість як первинний суб’єкт політики в центр політичних процесів. “Людина – є міра всіх речей”, - стверджував Протагор.

Видатний філософ стародавнього світу Платон у своїй праці “Держава” писав, що в ідеальній державі правити повинні філософи і що політика – це “царське мистецтво”, яке є недоступним для простих людей.

Найінтелектуальніший розум в історії людства Аристотель у роботі “Політика” наголошував на тому, що людина за своєю природою є “політичною твариною”, тобто поза сферою політики вона існувати не може.

Учений епохи Відродження М.Падуанський у творі “Захисник миру” обґрунтував ідею народного суверенітету, згідно з якою народ – джерело та носій державної влади (суверен), і кожний громадянин володіє природним правом брати участь у політиці.

Засновник політичної науки Н.Макіавеллі у своїх працях “Державець” і “Роздуми на першу декаду Тіта Лівія” підкреслював, що участь людини в політичному житті залежить від двох чинників: від долі (“fortuna”) й від енергії, волі, інтелекту людини (“virtu”). Таким чином, Н.Макіавеллі, підкреслюючи важливу роль особистості в політиці, націлював кожну людину на активну, творчу участь у політичних процесах.

Ідеї видатних учених минулого набули подальшого розвитку у ХVІІ-ХУІІІ ст. у працях Д.Локка, Г.Гроція, Ш.Л.Монтеск’є, Ж.Ж.Руссо, Т.Джефферсона.

У сучасній політології проблеми особистості як основного суб’єкта політики отримали новий імпульс. Такі вчені як М.Херманн, Ф.Грінстайн запропонували концепцію, що формулює значення особистісного чинника в політичному процесі. На думку Ф.Грінстайна, роль особистості в політичному процесі тим більша, чим сприятливіше середовище до сприйняття пропозицій, чим вищі позиції людини в політичній системі, і чим яскравіше сила Его того чи іншого політика. За Ф.Грінстайном роль особистості значно зростає, коли, по-перше, з’являються абсолютно нові політичні обставини, що не мають аналогів у минулому; по-друге, в складній і суперечливій ситуації з великою кількістю невизначеностей; по-третє, в ситуації, коли потрібно робити вибір між протилежними силами, які пропонують різні політичні рішення. Ці умови великою мірою характеризували ситуацію в Україні в період президентських виборів і суспільного протесту щодо їх фальсифікацій в кінці 2004 р.

У наш час у політології вже не провадяться дискусії щодо вагомості особистісного чинника, коли йдеться про аналіз внутрішньої та зовнішньої політики. Питання однозначно вирішено на користь даної проблематики.

Первинний суб’єкт та об’єкт політики – людина, індивід, особистість. А вже як продовження можна розглядати такі суб’єкти та об’єкти політичних процесів, як соціальні та етнонаціональні спільноти, політичні партії та громадські рухи й організації, політичні еліти та держава.

Процес руху людської цивілізації до особистості як первинного суб’єкта політики досить складний і багатоетапний. Для кожної форми спільноти, починаючи з нижчої і завершаючи вищою, існували свої первинні суб’єкти політики. У родоплемінних спільнотах – глави сімей, родів; в етноплемінних спільнотах – вожді племен, воєначальники; у феодальному суспільстві – князі, бояри, воєначальники, глави общин, ієрархи церкви; у буржуазному суспільстві – соціальні та етнонаціональні спільноти, класові партії та їх вожді; в соціалістичному суспільстві – вожді, комуністичні партії; і лише в громадянському суспільстві особистість (громадянин) стає справжнім первинним суб’єктом політики.

Поняття “суб’єкт” у будь-яких видах діяльності означає того, хто є основою, виступає носієм предметно-практичної та пізнавальної діяльності, джерелом активності, спрямованої на досягнення певної мети, реалізацію інтересів, задоволення потреб. Отже, суб’єкт – це активний учасник політичного процесу.

Поняття “об’єкт” означає предмет, на який спрямована пізнавальна та предметно-практична діяльність суб’єкта. Причому об’єкт не може існувати й бути об’єктом без суб’єкта, а без об’єкта немає суб’єкта, бо суб’єкт відкриває для себе об’єкт. Об’єкт – це індивід або група індивідів, на які впливає суб’єкт політики.

Між суб’єктом і об’єктом існує діалектичний зв’язок. Тією ж мірою, якою суб’єкт визначає об’єкт, об’єкт формує відповідний суб’єкт у процесі суб’єктно-об’єктних відносин. Суб’єкти одночасно є і об’єктами, тому що вони не можуть діяти як абсолютно незалежна сила: приймаючи політичні рішення, провадячи політичну практику, вони зазнають впливу інших політичних сил, стаючи об’єктами політики.

Класифікація суб’єктів та об’єктів політики:

1. Особистість – це первинний суб’єкт та об’єкт політики, бо з людини починається політичний інтерес і на людину, зрештою, він спрямовується.

2. Соціальна спільнота – це основний суб’єкт і об’єкт політики: політика не може не здійснюватися в інтересах великих груп суспільства.

3. Етнічна спільнота – це суб’єкт та об’єкт політики, пронизаний ідеєю національної самосвідомості, який виявляється тією чи іншою мірою (суб’єкт) і який допускається чи придушується владою (об’єкт).

4. Політична партія – політизований, колективний суб’єкт та об’єкт політики, що має власну платформу й, так чи інакше, бере участь у політичних процесах.

5. Громадський рух – це динамічний, неформальний суб’єкт та об’єкт політики, що виникає і виявляється як відображення потреб суспільства або окремих його частин.

6. Громадська організація – це стійкий, чітко оформлений суб’єкт та об’єкт політики, що бере участь у політичних процесах на засадах самодіяльності.

7. Політична еліта та політичні лідери – це персоніфіковані, видатні суб’єкти політики, які суттєво впливають на політичні процеси.

8. Держава – офіційно визначений суб’єкт та об’єкт політики.

2. Політичне відчуження особистості

Політичне відчуження виявляється у відчутті ізоляції індивіда, коли він сприймає соціальні й політичні інститути та встановлені ними норми як ворожі інтересам людини.

Політичні філософи (Фромм, Арендт), розробляючи цю проблему, досліджували вплив політичного відчуження на характер людини й дійшли висновку, що всевладдя держави, бюрократичних систем, відчуження індивідів від влади сприяє розвитку в людини комплексу політичної неповноцінності, конформізму, соціальної пасивності та апатії.

Відчуження може бути наслідком впливу об’єктивних умов політичного життя, політичної системи, політичного режиму.

Причини відчуження людини у сфері політики, передусім пов’язані з діяльністю конкретних політичних лідерів, у першу чергу харизматичних, які узурпували владу (авторитарні режими). Ці причини пов’язані також з інтересами правлячого режиму, еліт, які привласнили собі право говорити від імені народу і які жорстко контролюють усі сфери життя людини (тоталітарні режими). Саме за тоталітарних та авторитарних режимів політичне відчуження особистості набуває небачених масштабів.

Правляча верхівка таких режимів зацікавлена у відчуженні індивіда, у безправ’ї особистості, у жорсткому, навіть жорстокому придушенні інакомислення. У новітній історії людської цивілізації тоталітарні та авторитарні режими існували в Італії, Німеччині, СРСР, Китаї, Іраку, зараз – у Північній Кореї, на Кубі. У цих державах людина залишається лише об’єктом політичного й державного насилля та ідеологічного одурманювання. Держава за таких обставин перетворюється на слухняне знаряддя в руках конкретних осіб і є потужною зброєю для придушення або навіть фізичного знищення особистості.

Політичне відчуження зумовлено й такими суб’єктивними чинниками як втрата соціальних ідеалів, недовіра до владних структур, психологічна стомленість від нескінченного потоку політичної демагогії та непродуманих рішень. Існують й інші причини: індивід може втрачати стимули до участі в політичному житті через своє оточення, на нього може впливати слабка політична активність з боку інших членів суспільства. Він може належати до групи, де політична апатія фігурує як позитивна модель поведінки.

Важливою умовою подолання політичного відчуження особистості та перетворення її на справжній дійсний суб’єкт політики є емансипація людини.

Емансипація (лат. emancipatio) – формальне звільнення сина від батьківської опіки; у сучасному тлумаченні емансипація – процес звільнення людини від залежності, підпорядкованості, гноблення, забобонів, тобто від усього, що заважає її самореалізації.

Політична емансипація – перетворення індивіда, групи, громадського руху на суб’єкт політичного життя; це народження особистості, що поринає в політичне життя.

Проблему емансипації теоретично усвідомили французькі та англійські просвітники, а вже концептуально її розробили представники північноамериканської просвіти. Б.Франклін, Т.Джефферсон, Т.Пейч, С.Адамс надали цій концепції характеру практично обґрунтованої програми реалізації суспільного устрою своєї країни, яку було конкретизовано в Конституції США (1787 р.) та Біллі про права (1789 р.). Саме в цих важливих юридичних актах було закладено основи політичної емансипації американських громадян.

Політична емансипація не може існувати сама по собі. Вона тісно пов’язана з економічною та духовною емансипацією.

Економічна емансипація означає, що індивід дістає можливость працювати за своїм вибором, розвивати та реалізовувати власні здібності; при цьому праця з примусу виключається.

Духовна емансипація означає, що індивід може дотримуватися будь-яких поглядів, сповідувати будь-яку релігію, критикувати недоброзичливі щодо себе погляди, при цьому скасовується обов’язкова державна ідеологія.

За участі цих трьох форм емансипації і формується особистість як суб’єкт політики.

Одночасно емансипація передбачає відповідальність особистості перед суспільством і його громадянами відповідно до певних норм:

- особистість має не лише права, а й певні громадянські обов’язки;

- повага до іншої особистості;

- досягнення поставленої мети, подолання сил, що чинять протидію;

- не споглядальність, а активність у політиці.

2. Політична соціалізація особистості

Людина упродовж свого життя постійно задіяна в різних структурах суспільства: у родині, дитячих дошкільних установах, школі, вищих навчальних закладах, на підприємствах та установах, у діяльності політичних партій, громадських організацій тощо. Частина структур суспільства та деякі умови життя безпосередньо не пов’язані з політикою, проте вони теж зазнають політичного тиску, адже ті чи інші політичні сили використовують їх для впливу на людину.

Людина не народжується політичною істотою. Вона стає нею в процесі життя, набуваючи на різних його етапах певних політичних якостей, формуючи відповідні до віку та суспільного становища уявлення про владу та політичні відносини. Все це має назву “політична соціалізація”.

Поняття “соціалізація” з’явилося наприкінці ХІХ ст. У науковий обіг його впровадили американський соціолог Ф.Гідденс, французький соціопсихолог Г.Тард та ін.

Соціалізація – це процес залучення індивідів до наявних соціальних норм і культурних цінностей.

Індійський політолог П.Шаран підкреслив важливість соціалізації як “процесу цивілізації суспільства”.

Політична соціалізація - це сукупність процесів становлення політичної свідомості й поведінки особистості, прийняття й виконання політичних ролей, виявлення політичної активності.

На межі 50-60 років ХХ ст. за аналогією із цим поняттям американські політологи запровадили поняття “політична соціалізація”, яке найдостовірніше характеризує зв’язки між людиною та політикою.

Російський політичний психолог О.Шестопал наголошує, що поняття політична соціалізація є ширшим за поняття політичне виховання або просвіта, бо ох

оплює не тільки цілеспрямований вплив на особистість панівної ідеології та політики, а й особисту політичну активність.

У результаті політична соціалізація демонструє різний рівень засвоєння людиною політичних цінностей суспільства, соціальної групи, політичної організації. В одному випадку відбувається лише поверхове залучення до політики, в іншому - формується активна, політично ініціативна людина, переконаний прихильник певних політичних поглядів. Політична соціалізація не завершується з досягненням певного віку, а супроводжує людину все її життя.

У процесі політичної соціалізації можна виділити п’ять типових етапів:

Перший етап припадає на дошкільні роки. Дитина з 3-4 років здобуває перші відомості про політику. Основний інститут політичної соціалізації цього етапу – сім’я. Сім’ї мають свої політичні традиції (позитивне або негативне ставлення до наявного політичного порядку, прихильність до певної політичної сили або аполітичність), які передаються дитині. Значну роль у соціалізації дошкільних років відіграють церква, ЗМІ, оточення однолітків.

Другий етап збігається зі шкільними роками Через школу дитина залучається до державної системи політичного виховання. У процесі оволодіння читанням все більший вплив на формування політичної свідомості здійснюють газети, журнали, література.

Третій етап починається після закінчення школи й триває до 25-30 років. Пріоритетний вплив на поведінку молоді в цей час мають формальні та неформальні молодіжні об’єднання. На тих, хто навчається, впливають традиції навчальних закладів, студентські організації, вивчення соціально-політичних дисциплін.

Четвертий етап пов’язаний з тим, що людина, нарешті, посідає якесь стабільне місце в житті. У неї - чітко окреслене коло занять, певна професія, постійна робота, сім’я. Для занять політикою залишається все менше часу. Коли ділові та професійні інтереси особистості прямо не пов’язані з політикою, а умови життя цілком задовільні, політична активність індивіда спадає. Якщо життєві умови не задовольняють людину, то це стає передумовою політичної активізації. Індивід прилучається до політичних рухів, політичних партій.

П’ятий етап припадає на похилий вік. У пенсіонерів з’являється багато вільного часу, який часто-густо вони присвячують політиці. Політичні погляди цього часу частіше консервативні, спрямовані на збереження традиційного порядку.

У процесі соціального удосконалення людина набуває відносно стійких політичних орієнтацій, центр яких більш стійкий, ніж периферія. Якщо соціальні умови та ідеологічний вплив не змінюється, то трансформації підлягають периферійні елементи політичної культури людини. Якщо відбуваються глибокі соціально-політичні зміни, то для більшості населення вони пов’язані з процесом ресоціалізації - “вторинної соціалізації” - та формування нової політичної культури.

Ресоціалізація – процес зміни ставлення до раніше засвоєних політичних цінностей і залучення до нової системи цих цінностей.

Процес ресоціалізації може бути тривалим, іноді він набуває драматичних та вибухових форм. Прикладом ресоціалізації значної маси населення може бути процес зміни політичних режимів у Німеччині, Італії та Японії в середині 40-х років, а також у країнах Східної Європи, в тому числі і в Україні у 90-х роках ХХ ст.

За звичайних умов політична соціалізація виконує дві головні функції. Перша – функція спадкоємності – полягає в передачі політичного досвіду та політичної культури в цілому від покоління до покоління.

Друга – функція стабілізації – пов’язана з необхідністю підтримки сталості політичної системи шляхом поширення її цінностей та укріплення віри в справедливість наявного режиму. Це не означає, що в процесі соціалізації у когось не можуть виникнути політичні цінності протилежні панівним. На цей процес впливають установки в сім’ї, а також релігійні, національні, соціальні відмінності, ідеологічні впливи інших політичних систем.

Політична соціалізація, що відбувається об’єктивно через залучення людини до суспільного й державного життя, дістала назву процесу формування політичних якостей людини. Політична соціалізація, пов’язана з формуванням певної політичної культури шляхом цілеспрямованого впливу держави, партій, засобів масової інформації, дістала назву політичного виховання. Людина може сама брати активну участь у політичній соціалізації, і тоді цей процес називається політичним самовихованням. У кожному конкретному випадку співвідношення між формуванням, вихованням та самовихованням у політичній соціалізації індивіда є неоднозначним і динамічним. Найглибше підгрунтя політичної культури міститься в об’єктивних умовах. Проте в процесі політичного виховання політичні орієнтації змінюються й іноді суперечать об’єктивним умовам існування людини, її соціальному статусу. У процесі самовиховання людина може побороти вплив об’єктивних умов, але для цього потрібні воля й наполегливість.

Самовиховання

Виховання

Формування

У політичній науці громадські структури - чинники політичної соціалізації дістали назву агентів соціалізації. Серед останніх назвемо такі:

неполітичні (сім’я, школа, формальні й неформальні групи, релігія та церква, ЗМІ, національні традиції);

політичні (політичні цінності, політичні інститути, політичний режим).

Роль агентів соціалізації залежить від суспільних умов: чи є суспільство індустріально розвинутим чі ні; який тип культури панує в суспільстві - західний чи східний; який режим встановився в державі - демократичний чи авторитарний тощо.

Уперше людина прилучається до політики в сім’ї. Звичайно, потрібно відрізняти владу батька в родині від політичної влади в суспільстві. Разом з тим уже сім’я може сформувати певний стереотип ставлення до політичної влади й до авторитету за аналогією із сімейною владою. Взагалі, у сім’ї людина вперше стикається з класовими, національними, релігійними чинниками власного життя, саме тут виникає первинна ідентифікація людини з певною етнічною, соціальною та культурною групою.

Школа впроваджує політичні знання та навички через курси історії, політичної географії, літератури, політології. Школа – один з перших формальних колективів, через який пізнається зв’язок людини з державою та суспільством. У ній політичні цінності набувають цілком конкретного характеру - коли виконується державний гімн, використовуються такі політичні символи як державний прапор і герб. До того ж громадські дитячі організації в школі формують навички організаторської діяльності. Американські вчені встановили, що 95% із 12 тис. опитаних білих дітей, що мешкають у американських містах, погодились з твердженням: “Америка – найкраща країна у світі”. Це переконання формуються й через інтенсивний педогогічний вплив: 99% учителів щоденно показували дітям американський прапор у класі, 91% вимагали доказів відданості прапору та 60% щоденно організовували співи патріотичних пісень на кшталт “Прекрасна Америка”.

Релігія та церква впливають на політичну соціалізацію безпосередньо чи опосередковано. Політичні лідери, особливо в країнах, що розвиваються, освячують свою діяльність релігійною атрибутикою, намагаються обгрунтувати політичні рішення релігійними установками. У процесі політичної соціалізації людина співвідносить власні релігійні переконання із політичними цінностями. Президент Єгипту Г.А.Насер під час війни з Ізраїлем частіше виступав із політичними промовами в мечеті, ніж у президентському палаці. Ісламська держава в Ірані офіційно базує політичне життя на релігійних цінностях. У Польщі католицька церква формувала негативне ставлення до комуністичного правління й виступала важливим чинником формування патріотичної свідомості.

Засоби масової інформації та комунікації - преса, радіо, телебачення, Інтернет, масове кіно – безпосередньо впливають на людину, виховуючи ставлення до політичних цінностей, захищаючи одні та відкидаючи інші політичні ідеали. Швидкість поширення інформації та можливість передачі її в усі куточки країни та в усі країни світу перетворюють ЗМІ в найефективніший засіб формування підтримки або засудження політичної влади населенням. Зрозумілість, емоційність, художність різних видів інформації підвищує силу політичних символів, поглядів, установок. Різноманітніть інформації посилює інтерес людини до політики, формує установку на свободу політичного вибору.

Політичні цінності мають соціальне, національне, расове забарвлення та зміст. У радянському суспільстві політична соціалізація здійснювалася на засадах класової ідеології. Комуністична партія впроваджувала її через навчальні заклади, громадські організації, ЗМІ, культуру.

Часто чинником залучення до політики виступають національні символи та традиції. Завдяки національному забарвленню політичні інститути й політичні лідери одержують масову підтримку. Проте, якщо національна ідея використовується для формування почуття зверхності однієї нації над іншою, то це суперечить демократичній культурі. Крайній націоналізм призводить до ворожості між людьми, супроводжується насиллям і порушенням прав людини. Одна справа, коли національні гасла використовуються для визволення пригнобленої нації. У цьому випадку формування національної гідності та національної політичної культури – необхідний момент визволення. Проте, якщо починають порушуватися права та зневажатися цінності інших народів, то виникають умови для національного фанатизму.

Політичні партії – один з центральних агентів соціалізації. Вони беруть найактивнішу участь у політичних процесах, формуючи політичні програми та прагнучи втілити їх у масову свідомість. Партії репрезентують різні ідеології. Тому для дотримання демократизму в процесі політичної соціалізації партійна система будується на принципах політичного плюралізму. Партії використовують для соціалізації різні форми діяльності – усну пропаганду та агітацію, ЗМІ. До партій тяжіють деякі молодіжні організації. Вони мають власну символіку та традиції. Функцію політичної соціалізації, наприклад, виконує колір партійних прапорів. Ліві партії комуністичної та соціалістичної орієнтації використовують червону символику, анархісти – чорну, релігійні партії в деяких країнах Сходу діють під зеленими прапорами ісламу. Відсутність громадянського суспільства в східнослав’янських країнах робить партійну систему малоефективним інститутом соціалізації. Партії більше переймаються обслуговуванням інтересів кланів і керівництва, ніж продуктивною політико-виховною роботою серед мас. Відсутність цілісної системи політичної соціалізації особистості призводить до того, що політичні позиції індивідів формуються не під впливом лідерів, партій, ЗМІ тощо, а під впливом їхнього економічного становища.

Політична соціалізація – два діалектично пов’язані “зустрічні” процеси. До зазначених чинників додаються індивідуальні якості людини: упевненість у собі, почуття особистої компетентності (знання власних переваг та уміння ними скористатися), віра у власні сили.

Різні механізми передачі культурних традицій і норм у тих чи інших політичних системах дозволяють виділити відповідні типи політичної соціалізації:

Гармонійний тип відображає нормальну в психологічному плані взаємодію людини та інститутів влади, раціональне й шанобливе ставлення індивіда до правопорядку, держави, усвідомлення своїх громадянських обов’язків.

Плюралістичний тип передбачає, що людина визнає рівноправність інших громадян, їхні права й свободи; вона здатна вгамовувати власні політичні пристрасті й переходити на нові позиції, до нових ціннісних орієнтацій.

Гегемоністський тип виявляється у негативному ставленні людини до будь-яких соціальних і політичних систем, крім “своєї”.

Конфліктний тип формується на базі міжгрупової боротьби, жорсткого протистояння інтересів і тому вбачає мету політичної участі у збереженні лояльності щодо своєї групи та підтримці її в боротьбі з політичними супротивниками.

Політична соціалізація – складний і неоднозначний процес, що має об’єктивні та суб’єктивні сторони. Людина відіграє в цьому процесі активну роль.