Основні висновки

• Політичне життя й соціальна структура взаємообумовлені.

• Соціальна стратифікація являє собою поділ людей на нерівнозначні групи.

• У сучасній науці переважає багатовимірний підхід до вивчення соціальної стратифікації. Потрібно враховувати об'єктивні (становище людей у суспільстві) і суб'єктивні (самоідентифікація людей із цим становищем) аспекти.

• У сучасній соціальній науці найбільш поширеним є поділ населення на вищий, середній, робітничий і нижчий класи.

• Соціальна стратифікація формується і змінюється під впливом технологічного й економічного розвитку і, у свою чергу, обумовлює політичну диференціацію населення.

• У соціальній структурі найбільш розвинених країн Північної Америки і Західної Європи переважає середній клас, у соціальній структурі України — робітничий і нижчий класи.

• Одним з найважливіших факторів політичної диференціації населення сучасної України є доходи: люди з відносно низькими доходами схильні підтримувати течії і партії лівої, комуністичної і соціалістичної орієнтації; люди з відносно високими доходами схильні підтримувати течії і партії правої, ліберально-демократичної орієнтації.

• Значна частка малозабезпечених і бідних людей серед населення України є джерелом соціальної напруженості й негативного ставлення до влади.

• Зростання питомої ваги українського середнього класу сприяє зміцненню соціальної злагоди й політичної стабільності в рамках демократичного режиму правління.

Тема 6. Етнонаціональні процеси в політичному житті суспільства

1. Сутність етнополітології. Основні форми етнонаціональних спільнот

Місце та роль етнонаціональних спільнот у політиці визначається складністю й актуальністю проблем в етнонаціональній сфері, що особливо загострилися на рубежі ХХ і ХХІ століть. Складність, актуальність і практична значимість етнонаціональних проблем зумовлена такими факторами:

1. Поліетнічний склад населення планети й окремих держав. За даними ЮНЕСКО, на землі проживає більше 4 тисяч етносів. У світі абсолютна більшість держав поліетнічні, а деякі країни - мультиполіетнічні (де проживає більш як 100 етносів). У цих державах різні за чисельністю, економічним становищем і державним статусом етноси нерідко входять у конфлікт один з одним, унаслідок чого між різними етнонаціональними спільнотами, між автономією і центром виникають етнічні війни (Росія-Чечня; Грузія-Абхазія; Молдова-Наддністрянщина) і серйозні етнічні конфлікти (Канада-Квебек; Індія-Пенджаб і т.д.).

2. Політизація етнічності – вихід етнонаціональних спільнот на арену політичного життя й зростання їхньої ролі в суспільно-політичній сфері. З початку 60-х років, на думку етнополітологів, у світі спостерігається «вибух етнічності», тобто різке загострення етнонаціональних проблем і протиріч: спочатку в США («негритянська проблема»), потім у Канаді (франкомовна провінція Квебек), у Європі (Бельгія, Великобританія, Франція, баски в Іспанії), пізніше у 90-тих роках – розпад Радянського Союзу, Югославії, розпад Чехословакії, утворення більше ніж 20 незалежних держав. Усе це сприяло посиленню дезінтеграційних процесів, виникненню проблем національних кордонів, біженців, а також етнічних конфліктів і навіть війн.

3. Загострення етнічних конфліктів та їх інтернаціоналізація. Останнім часом дезінтеграційні процеси, національний екстремізм, багато в чому сприяли загостренню етнічних конфліктів, що виникли раніше, і появі нових. У світі існує три найбільш конфліктогенних регіони: Близький Схід, Кавказ і колишня Югославія. Нині у світі триває більш ніж 30 етнічних війн і конфліктів: Вірменія-Азербайджан (Нагорний Карабах), Боснія і Герцеговина, Косово, Чечня, Грузія, Абхазія, Канада (Квебек), Іспанія (баски), Індія (Пенджаб, Кашмір, Джамму), Молдова (Наддністрянщина), Прибалтика (російськомовне населення), Північна Ірландія, курдська проблема (Туреччина, Іран, Ірак). Ці етнічні війни і конфлікти принесли горе і страждання багатьом етнонаціональним спільнотам.

Все це обумовлює актуальність дослідження етнонаціональних проблем. Будь-яка поліетнічна держава потребує вироблення розумної та ефективної етнополітики з урахуванням уроків і негативних тенденцій, що спостерігалися в минулому. Етнонаціональна сфера в Радянському Союзі була закритою для критики - отже, суспільствознавчі науки не могли її об’єктивно дослідити. І тільки останнім часом українські етнополітологи дістали унікальну можливість вільно досліджувати цю складну, надзвичайно актуальну та важливу проблему.

Етнополітологія – це наука, що вивчає генезис, сутність і загальні закономірності розвитку етнонаціональних спільнот, їхні взаємини з державою, а також роль і місце етнонаціональних відносин у політичному житті суспільства

Етнонаціональні процеси в політичному житті суспільства розглядає спеціальна наука – етнополітологія.

Уже із самої назви «етнополітологія» зрозуміло, що це синтез, діалектична єдність двох таких важливих наук, як етнологія (наука про етнонаціональні спільноти) і політологія (наука про політику). Етнополітологія особливу увагу приділяє вивченню механізмів взаємозв'язку й взаємовпливу етнонаціональних і політичних процесів у сучасному світі.

Становлення етнополітології як науки пов'язано з ім'ям шведського вченого Р.Челлена, який на початку ХХ ст. запроповадив у науковий обіг поняття «етнополітика», а також з ім'ям німецького політолога М.Бема, що після Першої світової війни випускав у Берліні журнал «Етнополітичний альманах», який став своєрідним центром етнополітичної думки в Європі і значною мірою сприяв становленню етнополітології як науки. У 50-і - 60-і роки вагомий внесок у розвиток етнополітичної думки внесли вчені-етнополітологи Ф.Гертц (Англія), Н.Глейзер, Д.Майніхен, М.Паренті (США).

У самостійну науку і навчальну дисципліну етнополітологія виділилася на Заході на початку 70-х років. Великий внесок у її становлення зробив один з найвизначніших західних етнополітологів, професор Колумбійського університету Дж. Ротшильд. Наприкінці 70-х років він випустив у світ свою фундаментальну монографію «Етнополітика: концептуальні рамки», яка, на одностайну думку учених вважається етапною роботою в розвитку етнополітології. Значний внесок у розвиток етнополітології зробив англійський учений Е.Сміт (основні роботи «Націоналізм у ХХ столітті», «Етнічне походження нації», «Національна ідентичність») і Е.Геллнер (основна робота «Нація і націоналізм»).

У незалежній Україні перші наукові розробки з етнополітологічної проблематики з'явилися на початку 90-х років. Завдяки зусиллям таких українських учених, як академіки Ю.Римаренко, І.Курас, а також А.Майборода, О.Картунов, І.Варзар, М.Степико, О.Маруховська, етнополітологія набула в нашій країні подальшого розвитку.

Дослідження етнонаціональних процесів потребує визначення й аналізу категорій основних етнонаціональних спільнот: етносів і націй. Ці категорії (особливо «нація») досить складні за змістом і багатогранні за конкретними проявами.

У закордонній і вітчизняної етнополітології найбільш усталеною є така точка зору: усі етнонаціональні спільноти (рід, плем'я, народність) являють собою історичні типи етносу, а нація - вищу еволюційну точку розвитку етносу на сучасному етапі людської цивілізації. Схематично поняття етнос виглядає так: рід-плем'я-народність-нація. Між нижчою точкою (рід) і вищою (нація) минуло близько півтора мільйона років еволюції, цілеспрямованої, стійкої соціалізації індивіда й перетворення його на сучасну людину. Далеко не всі етноси пройшли через весь еволюційний ряд. Це підтверджують дані ЮНЕСКО, згідно з якими у світі нараховується більше 4 тисяч етносів, з них лише 800 є націями.

Етнос - це історично сформована стійка спільнота людей на певній території, що володіє спільними рисами й особливостями культури, мови, релігії, психологічного складу, самосвідомості і етнонімом (назвою)

До ознак, що відображають системні властивості етносу, належать такі: спільність походження, народне мистецтво, звичаї, обряди, традиції, норми поведінки, звички. Причому жодна з перерахованих ознак не є самодостатньою. Саме в сукупності вони утворюють певну етнічну культуру.

Важливою ознакою, елементом етносу є спільна історична територія, де відбувався процесс його становлення й розвитку. Для етнічної ідентифікації більше значення має символічний зв'язок з територією, ніж реальний факт проживання на ній. У свідомості членів етносу вона сприймається, насамперед, як священна земля предків, видатних релігійних і політичних діячів. Якщо навіть члени етносу знаходяться в діаспорі, то все одно зберігають у пам'яті символічні образи цієї землі.

До основних елементів етносу також відносять такі пси­хо­логічні і культурні явища як історичну пам'ять, мову, релігію і державу.

Існує два способи формування етносу: об’єднання і поділ. З одного боку, етнос формується шляхом об'єднання племен, міст-держав, з іншого боку - утворюється в результаті сектантського розколу чи етнічного розпаду, де одна з етнічних груп відколюється від основної і стає новою етнічною спільнотою.

Етнос може змінюватися, зникати або відновлюватися. Повне зникнення етносу можливе лише за умов геноциду або етноциду. Основними причинами відновлення етносу можуть бути релігійна реформа, культурні запозичення, рухи народних мас, міф про етнічну вибраність. Релігійні реформи сприяють відновленню етносів, пристосуванню їх до нових історичних умов. Так, революційні рухи в Європі привели до консолідації багатьох європейських етносів.

У сучасній етнополітології існує й інший підхід щодо позначення форм існування етносу:

• мікроетнос (людина) – наприклад, українець або особа українського походження;

• мезоетнос (частина етносу, що перебуває в якійсь окремій країні) – українці в Україні чи громадяни українського походження в інших країнах -українська діаспора (США, Канада, Аргентина, Австралія тощо);

• макроетнос (етнос у цілому) – весь український етнос в усьому світі;

• мегаетнос (сукупність декількох споріднених етносів) - весь український етнос разом з російським, білоруським, болгарським, польським, сербським та іншими спорідненими етносами складають слов'янський мегаетнос.