2.2 Розвиток політичних вчень в епоху Нового часу

Початок нового часу (XVII-XVIII ст.) пов’язаний із процесом подальшої секуляризації (звільнення від релігійності) свідомості європейців та формуванням світського характеру соціальної думки. Нове звучання здобули ідеї “природних прав людини” (бути вільним у переконаннях, мати власність, бути рівними між собою, мати гарантії від свавілля й т.і.) та “суспільного договору” (держава виникла як людська установа, в результаті договору запобігти “війни усіх проти усіх”) у працях голландців Г.Гроція та Б.Спінози. Т.Гоббс дотримувався концепції суспільного договору; государ взяв на себе права громадян, обмеживши цим їхні свободи, але взяв на себе й функції управління світом. Дж.Локк висунув ідею розподілу влади в державі з метою уникнення зловживань.

В епоху Просвітництва під впливом критичної думки почалася робота з перегляду вірувань, понять, установ, прав та законів. Основи загального добробуту пов’язували з пануванням розуму. Ш.Л.Монтеск’є вважав, що змінити абсолютну монархію може такий політичний механізм, де законотворча, виконавча і судова влади існують незалежно одна від одної, тобто відстоював ідею розподілу влади. Ф.Вольтер захищав ідеї свободи слова, рівності громадян перед законом “просвітницької монархії”, де освічений не тільки монарх, але й піддані. Ідеї про загальну свободу, рівність, братерство сприяли зародженню у Франції революційно-демократичного напрямку (Ж.Мельє, Г.Бабеф).

Під час війни за незалежність США Б.Франклін, Т.Пейн, Т.Джефферсон, А.Гамільтон обґрунтували такі принципи усі люди від природи вільні, незалежні та володіють правами – на свободу, життя, прагнення щастя, на політичне самовизначення, незалежне існування тощо.

У першій половині ХІХ ст. провідним ідейним напрямком став лібералізм (liberalis – вільний). У політичній сфері він базується на визнанні прав людини, розподілі влади, свободі вибору праці й конкуренції. Ідеологію лібералізму обґрунтував німецький філософ І.Кант. Він вважав, що людина є метою, але ніколи засобом. Г.В.Ф.Гегель розробив ідеї взаємовідносин громадянського суспільства та держави. Економічні та політичні аспекти лібералізму сформульовано у працях Г.Спенсера та Д.Мілля. Алексіс де Токвіль у книзі “Демократія в Америці”, описуючи принципи устрою американського суспільства, на основі яких можна відновити Старий світ, виділив такі демократичні засади, розподіл влади, діяльність партій, місцеве самоврядування, добровільні асоціації.

Утвердження лібералізму відбувалося на тлі європейських революцій. Реакцією на нього став консерватизм (від “зберігати”) Е.Берка, Ж.де Местра, Л.де Бональда та Шатобріана. Учення орієнтується на збереження історично сформованих форм державного та суспільного життя, в першу чергу – морально-правових його основ, які втілені в нації, релігії, родині, власності.

У XVI-ХІХ ст. в Європі розвивався напрям, що заперечував як феодальний, так і буржуазний устрій - утопічний соціалізм. Найбільш відомі представники – Т.Мор, Т.Кампанелла, Дж.Уінстенлі, Ж.Мельє, А.Сен-Сімон, Ш.Фур’є, Р.Оуен - пов’язували майбутнє суспільства з народовладдям, відсутністю приватної власності, відмиранням сім’ї та держави. Термін “соціалізм” запропонував П.Леру, протиставивши його поняттю “індивідуалізм”. Основоположник ідей європейського соціалізму Е.Бернштейн вважав, що перехід до нового суспільства має йти шляхом реформ.

У середині ХІХ ст. на грунті соціалістичних ідей зароджується марксизм, джерелом якого були німецька класична філософія, англійська політекономія, утопічний соціалізм. К.Маркс та Ф.Енгельс дійшли такого висновку політика, політичні відносини, держава та право сягають корінням у матеріальні умови життя класового суспільства, структура якого є відображенням сукупності виробничих відносин. Протиріччя між класами спричиняють класову боротьбу, яка є рушійною силою історії. Так, якщо “політична влада – це організоване насильство одного класу задля придушення іншого”, а в капіталістичному суспільстві влада набуває форми диктатури буржуазії, то неминучість посилення та зростання пролетаріату веде до революційної зміни влади, встановлення диктатури пролетаріату. Через диктатуру будується соціалізм, а після його побудови – комунізм. Саме тоді народовладдя та розвиток самоврядування повинні привести до поступового відмирання держави та політики.

Німецький філософ Ф.Ніцше характеризує соціально-політичну історію як боротьбу двох прагнень до влади – прагнення сильних (аристократії) та прагненя слабких (маси, рабів, натовпу). Високу культуру творить аристократія, яка концентрує в собі зміст існування всього людства; але для її існування необхідно рабство інших. Ніцше жив у той час, коли похитнулися традиційні устої, але ХХ ст. – пророкував він, - буде епохою великої політики, коли всі політичні утворення буде зруйновано. Сучасна держава засобами політики пригноблює людину, демократія – занепадницька форма держави, оскільки нівелює обдарованих людей. Демократія приведе Європу до рабства і тоді з’явиться “сильна людина”, тиран, позбавлений забобонів.