Тема 8. Групи інтересів і політичні партії

8.1 Групи тиску і суспільно-політичні рухи

Учасниками політичного життя є не тільки державні органи (уряд, парламент, суд тощо), а й політичні партії. Важливу роль у ньому відіграють різні союзи, асоціації, об’єднання громадян. В американській політологічній традиції політичні феномени такого роду називають групами інтересів або групами тиску. Виникнення цього поняття пов’язане з розвинутою Артуром Бентлі концепцією групової природи політики (“групової парадигми”).

Усе політичне життя є результатом взаємодії різних груп, що борються між собою, а не сукупність якихось політичних норм, ідей, інститутів. А.Бентлі

оооооооо

аааа

У сучасній політології групи інтересів визначають як об’єднання:

• недержавні;

• непартійні.

Їх специфічними рисами є такі:

* діяльність з метою захисту певного групового інтересу;

* наявність певної організованості;

* постійний контакт із структурами влади та її представ-

никами.

Для визначення політичних явищ, що не входять безпосередньо до складу державних і партійних структур, але впливають на політичне життя, можна використати інше, більш прийняте поняття – суспільно-політичний рух.

Особливість:

• конкретно виявлено подвійну соціальну й політичну

природу відповідних об’єднань людей;

• зроблено акцент на динамічному, діяльному аспекті їх існування.

Суспільно-політичний рух охоплює:

• організації безпосереднього, прямого впливу на політичні рішення (лобістські рухи);

• масові рухи.

Практично всі вони являють собою форми соціального протесту ї з цього погляду зачіпають політичні інтереси, надають порушеним питанням політичної форми. Звичайно, існують певні рухи, що лежать за межами політики.

• любительські рухи;

• духовні рухи.

Але в структурі цих рухів є організації, замкнуті на політику, які досить легко політизуються, висунувши політичні вимоги.

Складний соціально-політичний характер цих, часто непомітних, сил підкреслюється терміном – “латентні (приховані) політичні сили”, які можуть трансформуватися в активні політичні сили. Серед сучасних рухів є і досить політизовані – економічні, антивоєнні тощо.

Особливу роль у політиці відіграють лобістські організації, які спочатку виникли в США, а згодом поширилися і у інших країнах. Основними завданнями цих організацій є:

налагодження контактів з політичними діячами й

чиновниками з подальшим впливом на їхрішення;

участь у слуханнях законопроектів у парламенті.

Вплив здійснюється через:

• проведення кампаній у ЗМІ;

• підготовку і супровід проектів бажаних законів та рішень;

• хабарі, шантаж.

Значний політичний вплив у розвинутих країнах мають такі рухи як:

• союзи підприємців;

• рух споживчів;

• професійні спілки.

Залежно від стратегічної орієнтації рухи поділяються на такі:

в

консервативні

иступають за збереження соціального й політичного порядку, що склався, або навіть реставрацію попередніх

існуючих інститутів

й

протесту

елітні

масові

ого учасники невдоволені порядком, який існує і вимагають змін

реформаторські

характерні дії в рамках встановленогсоціального порядку, спрямовані на проведення реформ “зверху”

революційні

відрізняються жорстким протисто- янням порядку і владі, орієнтовані на радикальні перетворення

екологічні

борються за збереження довкілля і

на планеті

правозахисні

борються проти приниження прав

особистості

Для марксизму соціальна, точніше, класова характеристика рухів завжди була визначальною. Звідси й підхід до їх типології. Традиційно виділялись робітничі, селянські, дрібнобуржуазні рухи. Однак для більшості існуючих у світі рухів притаманний міжкласовий характер.

Важливою особливістю сучасних рухів є неоднородність їх соціальної бази. Дослідження соціального профілю учасників цих рухів у різних країнах виявили ряд подібних моментів:

• порівняно молодий вік;

• відносно високий рівень освіти;

• досить високий рівень достатку;

• критичне ставлення до порядку, який склався;

• орієнтація на інтеграцію знань;

• постматеріалістична система цінностей.

Одним із найскладніших питань, пов’язаних з дослідженням динаміки рухів, є питання про її періодизацію. У різних видах рухів можна виділити різні фази їх розвитку. Поляк Я.Щепанський

виокремлює такі етапи:

• соціальний неспокій;

• Реформаторські

  рухи

  пошук способів вирішення проблеми шляхом різних форм агітації, пропаганди

• виникнення кіл і вільних неформальних груп, які очолюють лідери-пророки;

• створення цільових груп;

• формування управління;

• в

  Реформаторські

  рухи

  икористання організаційних форм для досягнення мети;

• фаза закостеніння, пов’язана з

підпорядкуванням організації

бюрократичним правилам;

• соціальний неспокій;

• формування ідеології;

• виникнення цільових організацій;

• р

  Революційні

  рухи

  еволюційний вибух;

• період влади поміркованих груп;

• мобілізація і розвиток екстремістських груп;

• захоплення влади екстремістами;

• спад терору, стабілізація нового порядку.

В новітній історії України величезну роль в досягненні незалежності і державного суверенітету зіграв Народний Рух України, який в 1989-1991 роках об’єднав широкі маси людей і сприяв пробудженню державницької самосвідомості нашого народу.

8.2 Походження і сутність політичних партій

Політична партія – політична організація, яка об’єднує на добровільних засадах людей зі спільними інтересами, що реалізуються в основоположних ідейних настановах і програмах з метою впровадження їх через оволодіння політичною владою та здійснення державного керівництва країною.

Термін “партія” (від латинського partio – ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину якоїсь великої спільноти.

Перші згадки про політичні партії зустрічаються ще в мислителів стародавнього світу. Так, грецький мислитель Аристотель писав про боротьбу в УІ ст. до н.е. в м. Аттиці між партіями педіеїв (великих землевласників, мешканців рівнини), параліїв (торговельно-ремісниче населення узбережжя) і діакріїв (селяни, жителів гористої місцевості).

У Стародавньому Римі точилася боротьба між партією оптиматів (представники патриціанської знаті) та партією популярів (представники переважно сільських плебеїв).

У середні віки чинні політичні угрупування – “партії” – виступали у формі тимчасових об’єднань. Їх виникнення було наслідком боротьби між різними верствами суспільства.

Прототипи сучасних політичних партій з’явилися в період ранніх буржуазних революцій. Проте повністю вони сформувалися у часи Великої Французької революції – конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США після проголошення незалежності наприкінці ХУІІІ – на початку ХІХ ст. виникли партії федералістів і антифедералістів. У Великобританії -консервативна партія й ліберальна.

Політичні партії у сучасному розумінні остаточно сформувалися лише в середині ХХ ст. одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до утвердження прямих, рівних, загальних виборів за таємного голосування.

Перші наукові уявлення про партії пов’язані з такими мислителями та політичними діячами як Ш.Л.Монтеск’є, А.де Токвіль, Е.Берк. Істотну увагу проблемам політичних партій приділяли мислителі початку ХХ сторіччя М.Вебер, Г.Моска, В.Парето, Дж.Брайс та ін.

Виникненню партій сприяли такі чинники:

• наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій;

• різні погляди на політичний устрій суспільства та інші конкретні політичні питанння;

• незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність нагальної потреби діяти, щоб змінити його;

• наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних суперечностей, коли партії формуються насамперед навколо національних чи релігійних ідей.

Виникнення партій не є випадковим явищем. Вони з’явилися як об’єктивна відповідь на нагальні потреби розвитку суспільства. Партія є центром кристалізації політичних інтересів, засобом контролю за діяльністю уряду, знаряддям розвитку демократії в громадянському суспільстві, осередком формування громадської думки.

Уявлення про ту чи іншу партію дає така інформація:

1. мета партії – завоювання й реалізація влади;

2. характер організації партії;

3. зміст ідеології партії;

4. діяльність партії щодо забезпечення соціальної бази, підтримки з боку населення.

За визначенням М.Вебера, партії у своєму розвитку пройшли три стадії:

• аристократичне угрупування;

• політичний клуб;

• масова партія.

На першому, аристократичному, етапі партії були своєрідними кланами, згрупованими довкола правлячої верхівки. Етап політичного клубу пов'язаний з ускладненням соціально-політичної структури суспільства, виникненням плюралізму й конкуренції у сфері політики. У другій половині ХІХ ст. у Європі виникають масові партії, які нараховують велику кількість членів, мають високий рівень організованісті і значною мірою впливають на широкі верстви суспільства.

На еволюційно-історичному шляху розвитку партій можна виділити такі головні етапи:

1. Зародження нової партії в надрах старої державної, законодавчої та політичної системи як відповідна реакція на загострення протиріч у суспільстві.

2. Боротьба партії за владу: пошук засобів, форм, методів, сил, здатних дестабілізувати та дискредитувати державний лад і правлячу партію; поразка або перемога усіх громадських сил, які стоять за нею і підтримують її.

3. Конструювання нового державного і законодавчого механізму; здійснення кадрової політики, яка б відповідала інтересам правлячої партії; визначення своєї ролі в державному механізмі.

4. Формування матеріально-технічної бази партії та фінансових джерел її існування.

5. Систематична розробка головних напрямків діяльності партії з одночасним розвитком її організаційної структури, форм і методів роботи з метою запобігання загостренню суперечностей.

Сучасні політичні партії характеризуються складною структурою, в якій можна, виділити такі елементи:

• лідери партії;

• партійний аппарат;

• ідеологи партії;

• рядові члени партії.

Ознаки політичних партій:

• певна тривалість існування в часі;

• наявність організаційної структури;

• прагнення до влади;

• боротьба за народну підтримку.

За сучасних умов політичні партії стають ключовим елементом демократії, рушійною силою процесів в трансформаційних зрушеннях. Вони є головною силою, що формує провідні інститути політичного вибору, вони визначають демократичну легітимність влади.

3. Функції, типологія партій і партійних систем

Важливе місце у розумінні сутності партій та оцінці їхньої ролі в житті суспільства посідає визначення функцій політичних партій.

Так, американський політолог Т.Меркл називає такі головні функції політичних партій:

- добір партійних і державних лідерів;

- “рекрутування і соціалізація” нових членів;

- вироблення заходів щодо впливу партій на суспільні інституції та соціальне середовище;

- подолання внутрішніх партійних суперечностей, які виникають у процесі діяльності, та всіх інших внутрішніх проблем.

К.фон Бойме виокремлює чотири функції політичних партій:

- визначення мети;

- акумуляцію та вираження соціальних інтересів;

- мобілізацію та соціалізацію громадськості у рамках системи, особливо на виборах;

- “рекрутування” еліти та формування уряду.

Деякі політологи доводять кількість функцій до восьми-дев’яти. Визначимо функції партії, які характеризують її зв’язки з класом, соціальною групою, суспільством загалом; функції щодо політичної системи суспільства й окремих інституцій; нарешті, функції партії стосовно власних проблем, проблем організації та здійснення внутрішнього життя самих партій.

Ф

функція представництва інтересів

ункції партій:

забезпечує перемогу на виборах;

головне завдання- знівелювати

функція соціальної інтеграції

соціальні суперечності, не

допустити розвитку багато-

чисельних конфліктів до точки вибуху всієї

суспільної системи;

функція політичної соціалізації

відображає зв’язок партії із . суспільством і соціальними

об’єднаннями;

ідеологічна функція

партії виступають безпосередніми ініціаторами й творцями теоретичних концепцій і доктрин;

діяльність багатьох партій

зводиться до того, щоб перемогти на виборах і

сформувати уряд;

функція досягнення влади

функція політичного

рекрутування

підбір і висунення кадрів як для . самої партії, так і для інших

організацій;

функція розробки політики та здійснення політичного курсу

масштаби та ефективність

виконання функції залежать від від місця конкретної партії в

політичній системі.

Визначивши характеристики функцій партій, можна окреслити предмет їхньої діяльності.

Головними напрямками діяльності партій є такі:

• вивчення механізмів виникнення та розв’язання суперечностей у суспільних відносинах;

• розробка системи колективного обґрунтування та прийняття рішень;

• вироблення системи добору й підготовки членів партії, їх навчання;

• розробка методів діагностики стану громадського організму;

• формування та діяльність у міжнародних асоціаціях партійних організацій.

Політичні партії відрізняються одна від одної за походженням, місцем і роллю в політичній системі. Існують вісім параметрів, які утворюють парадигму партії:

1. Інституалізація, або місце й роль партії у політичній системі.

2. Статус в уряді (керівництво або участь), представленість (не представленість) в органах влади.

3. Соціальна підтримка (стани, групи, конфесії тощо).

4. Політичні орієнтації (настанови) стосовно власності, ролі держави, прав громадян.

5. Цільова орієнтація (суперництво на виборах, підрив політичної системи, підтримка еліти влади й т.ін.).

6. Структурна незалежність (ступінь незалежності, кадрові, фінансові джерела, зв’язки з іншими вітчизняними та зарубіжними партіями).

7. Внутрішня організація (структура, ієрархічні зв’язки, географія впливу, періодичність проведення зборів і т. ін.).

8. Рівень згуртованості, активності членів партії, дисципліни, дотримання доктрини.

Тип партій визначає низка чинників. Французький політолог М.Дюверже називає партії парламентського і непарламентського походження. Американський політолог Р.Маркідіс ділить партії на авторитарні та демократичні, інтегративні та представницькі, ідеологічні та прагматичні, національні та регіональні тощо.

М.Дюверже встановив бінарну класифікацію – кадрові та масові партії. Кадрові партії, передусім, це партії впливових людей, котрі мають авторитет і можуть розраховувати на підтрмку. Первинними осередками таких партій є комітети виборчого округу чи району, які намагаються залучити під час виборів якомога більше своїх прихильників. Кадрові партії ідеологізовані порівняно слабко, вони здебільшого керуються виборчим прагматизмом. До типових кадрових партій належать Республіканська і Демократична партії США.

Масові партії об'єднують велику кількість людей, що гуртуються у первинних структурах, мають фіксоване членство. Діяльність цих партій має здебільшого ідеологічний характер і відзначається активною виборчою боротьбою. Масові партії, як правило, збюрократизовані, спостерігається відчутний розрив між партійними масами і партійною елітою (комуністичні, фашистські).

У країнах сучасного світу склалися різні партійні системи.

Партійна система – це сукупність політичних партій, пов’язаних з іншими елементами політичної системи та певними упорядкованими між собою відносинами.

М.Дюверже та його послідовники виділяють одно-, дво – та багатопартійні системи. Дж.Сарторі розширив цю типологію, виділивши однопартійну гегемоністську, з домінуючою партією, двопартійну обмеженого плюралізму, атомізовану систему. Однопартійна система властива авторитарним, особливо – тоталітарним режимам, коли управління здійснюється однією партією (колишній СРСР, Куба, Албанія).

ТИПОЛОГІЯ ПАРТІЙ

представництво в парламенті

парламентсько- електоральні

непарламентські

ставлення до влади

урядові

опозиційні (нелегальні)

позасистемні (нелегальні)

характер представництва свого електорату

індивідуального

представництва

соціальної інтеграції

ідеологізм-прагматизм

ідеологічні

ділових інтересів

рівень і характер прогресивності

ліві

центристські

праві

організаційно-масова побудова

масові

кадрові

консервативні

ліберальні

базова ідеологічна доктрина

соціалістичні

комуністичні

фашистські

конфесійні

нетрадиційні

(екологічні,жіночі, шанувальників пива)

поміщицькі

інтереси яких груп захищають

буржуазні

селянські

робітничі

етнічні

правлячої еліти

регіональної еліти

конфесійні

Двопартійна система характеризується домінуванням двох потужних партій, одна із яких перебуває при владі, а інші – в опозиції (США. Великобританія, Канада).

Багатопартійна система характеризується як така, що передбачає реальний вплив на функціонування державних інститутів суспільства (парламенту, уряду, судових структур) більше двох політичних партій (Франція, Іспанія, Італія).

Партійна система з партією-гегемоном характеризується пріоритетним становищем однієї партії при відсутності реальної партійної конкуренції. Усі інші партії мають організаційну автономію, але визнають керівну роль правлячої партії (Мексика).

Партійна система з домінуючою партією передбачає існування кількох партій, одна з яких упродовж тривалого часу перемагає на виборах й одноосібно формує уряд (Японія, Індія).

Найпоширенішою є партійна система поміркованого плюралізму, яка характеризується існуванням трьох-п’яти партій, жодна з яких не переважає і не може самостійно утворити коаліцію, а тому партії змушені йти на досягнення компромісу щодо формування уряду згідно з кількістю виборних мандатів (Бельгія, ФРН).

Поширеною є партійна система крайнього плюралізму, яка передбачає боротьбу за владу між шістьма і більше партіями. За наявності великої кількості невеликих партій, вони переважно утворюють блоки або коаліції (Нідерланди, Фінляндія).

Атомізована партійна система характеризується наявністю багатьох маловпливових і нечисельних партій (Малайзія).

У середині партійних систем існують різні залежності між партіями, які називаються партійними угодами.

Партійна угода - це відносно стабілізовані відносини між партіями, які прагнуть до участі в здійсненні державної влади.

Партійні угоди бувають такими:

1. однопартійна угода - уряд очолює та партія, яка має більшість в парламенті;

2. двопартійна модифікована угода – жодна з двох основних партій не має більшості в парламенті й одна з них утворює союз із третьою партією, яка має своїх представників у парламенті (ФРН);

3. двоблокова партійна угода - тут партії поділяються на два великі блоки – праві, ліві (Франція);

4. партія домінування - коли політичні партії доручають сформувати уряд найбільш впливовій партії, яка понад 25 років керує державою (Швеція, Японія);

5. партія-гегемон - у колишніх країнах соціалістичного табору це була комуністична партія; всі інші партії визнавали провідну роль компартії.

4. Становлення партійної системи в Україні

Демократичні перетворення другої половини 80-х рр. у СРСР сприяли виникненню широкого спектру нових найрізноманітніших суспільно-політичних рухів та організацій. У березні 1991 р. почалася реєстрація політичних партій у СРСР.

Нині правовий статус політичних партій регулює Закон України “Про політичні партії в Україні” від 5 квітня 2001 р.

Політичні партії України мають право:

1. вільно провадити свою діяльність у межах передбачених законодавством;

2. брати участь у виборах усіх видів;

3. використовувати державні засоби масової інформації, а також засновувати власні мас-медіа;

4. підтримувати міжнародні зв’язки з політичними партіями інших держав;

5. ідейно, організаційно та матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та інші об’єднання громадян.

Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності, зокрема:

• можливість викладати публічно і обстоювати свою позицію з питань державного й суспільного життя;

• брати участь в обговоренні та оприлюднювати й обґрунтовувати критичну оцінку дій і рішень органів влади;

• вносити до органів державної влади України та органів самоврядування пропозиції.

Держава контролює діяльність політичних партій. Контроль здійснюють такі органи:

* Міністерство юстиції України;

* Центральна виборча комісія та окружні виборчі комісії.

У разі порушення політичними партіями чинного законодавства до них можуть бути вжиті такі заходи:

• попередження про недопущення незаконної діяльності;

• заборона політичної партії.

За поданням Міністерства юстиції чи Генерального прокурора України політична партія може бути заборонена в судовому порядку. Політичні партії припиняють діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації або в разі заборони її діяльності або анулювання реєстраційного свідоцтва.

Здобуття незалежності прискорило процес створення політичних партій. За короткий період Україна пройшла шлях від твердої однопартійності до гіпертрофованої багатопартійності. Однак, сучасні українські політичні партії утворилися раніше, ніж сформувалися соціальні групи населення, інтереси яких ці партії повинні відображати. Тому партії не змогли знайти чітких соціальних адрес і виконувати функції посередника у взаєминах між ними та державою. Незважаючи на чисельність та широту політичного спектру, партії України не стали центрами, де акумулюється потенціал суспільства. Жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Серйозною перешкодою на шляху до ефективної багатопартійності є відсутність в суспільстві консенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і цілей суспільного розвитку.

На початок 2005 р. налічувалось 106 зареєстрованих політичних партій. Проте відомих, авторитетних, сильних і впливових серед них небагато. Виділимо такі, орієнтуючись на результати виборів у Верховну Раду в 2002 році. Найбільше прихильників проголосували тоді за блок “Наша Україна” (лідер В.Ющенко), в який входило багато правоцентристських і правих партій, зокрема партії “Реформи і порядок” (В.Пинзеник), “Солідарність”(П.Порошенко), Народні Рухи (П.Удовенко, Ю.Костенко) й інші. На другому місці за кількістю голосів стояла крайнє ліва Компартія України (П.Симоненко). Третя позиція належала блоку провладних партій “За єдину Україну”, в який входили Партія регіонів (В.Янукович), Трудова партія України (С.Тигіпко), Народно-демократична партія (В.Пустовойтенко), Аграрна партія України, Партія промисловців і підприємців (В.Кінах). Отримали підтримку опозиційні тоді лівоцентристська Соціалістична партія України (О.Мороз) та партія “Батьківщина” блоку Ю.Тимошенко. Ще однією силою, яка пройшла у парламент стала Соціал-демократична партія України (об’єднана), лідером якої був голова Адміністрація Президента Л.Кучми В.Медведчук.

У цілому ж у становищі українських партій чимало спільного:

• багато з них не мають свого електорату;

• спостерігається втрата інтересу громадян до всіх партій;

• украй слабкі ідеологічні засади;

• переживають розколи, скорочення лав, втрату впливу та авторитету;

• відірваність програм партій від повсякденних інтересів населення;

• активне зрощення партій та їхнього апарату з бізнесом, часто з тіньовим;

• відсутність сталого співробітництва партій у головному – побудові незалежної процвітаючої України.

З огляду на трансформацію партійної системи України і базуючись на типології, розробленій Дж. Сарторі, партійну систему України можна кваліфікувати як атомізовану, що відзначається організаційною слабістю партій, аморфністю їхніх програм, нестабільністю і неефективністю. Атомізована партійна система притаманна перехідним суспільствам і характеризується наявністю надмірної кількості нечисленних і маловпливових політичних партій, присутністю серед них позасистемних, формуванням уряду на непартійній основі.

Виходячи з теорії партійних систем, атомізована система не буває стабільною, не зберігається тривалий час, а трансформується в більш стабільні системи. Прогресивним варіантом такої трансформації є еволюція атомізованої партійної системи до однієї з демократичних, плюралістичних систем. Регресивним же варіантом є скочування атомізованої системи до рівня однопартійної чи гегемоністської системи. Деякі дослідники української багатопартійності доказують, що сьогодні є підстави стверджувати, - стабілізація партійної системи пішла прогресивним шляхом трансформації атомізованої системи в систему поляризованого плюралізму. Існуюча сьогодні партійна система навіть більш близька до останнього. Однак, ця система може лишатись нестабільною і малоефективною. З огляду на сучасну політичну ситуацію в Україні, інтересам подальшого демократичного розвитку українського суспільства найбільше відповідала б партійна система обмеженого плюралізму, що характеризується відносно невеликою кількістю політичних партій.

Спираючись на дослідження А. Лейпхарта, який запропонував формулу підрахунку «кількості ефективних партій», дамо розрахунок оптимальної для сучасної України кількості партій. Згідно А. Лейпхарту, середня «кількість ефективних партій» дорівнює «кількості проблемних вимірів» плюс один. Якщо порахувати «кількість проблемних вимірів» для України в такий спосіб: соціально-економічні розбіжності — «1», релігійні — «1», культурно-етнічні — «1», регіональні – «1», «місто — село» — «0,5», ідеологічні – «1», підтримка режиму — «1», зовнішньополітичні — «1», постматеріальні — «0», що буде дорівнювати сумарно 7,5, то «кількість ефективних партій» для України має бути не менше 8-9.

Прийняття в 2004 році Верховною Радою нової редакції законів про вибори, що вводять пропорційну систему виборів у парламент, обласні, районні, міські ради, об’єктивно стимулює розвиток партійної системи в країні і створює можливості для налагодження ефективних механізмів громадського контролю за діяльністю влади через політичні партії.