9.3 Легітимність політичної влади

Проблема легітимності прямо пов’язана з третьою опозицією -"панування-підкорення" - яка постає центральною ланкою структури владних взаємин, відтворюючи та підтримуючи порядок у суспільстві. На думку М.Вебера "панування" - вужче, ніж "влада", поняття, що передбачає відносини, за яких наказ з боку одних людей зустріне покору, тобто визнання та виконання, з боку інших згідно з домінуючими в даній культурі цінностями й стереотипами. Останні відтворюються в "ідеальних типах" панування - традиційному, легальному та харизматичному - які в реальному житті переплітаються з певною перевагою одного з них, легітимуючись людьми як соціально значущий і необхідний спосіб взаємодії. Термін «легітимність» походить від латинского legitimus, що означає відповідний до закону, правомірний, належний, правильний. М.Вебер вживав його для того, щоб відрізняти владу, яка відповідає формальним законам, юридичним нормам права, тобто законна (легальна) від тієї, яка є дійсно значущою для людей, що і виявляється в їх поведінці щодо неї. Легітимність, таким чином, постає як позитивна оцінка, прийняття населенням влади, визнання за нею права управляти і згоди громадян їй підпорядковуватися. Зазначимо, що державна влада не може спиратися лише на силу тих, хто керує. Цьому повинна передувати ще й згода коритися їй. Саме орієнтація на суспільну думку відбивається у визначенні легітимності американського політолога С.М.Ліпсета, який характеризує її як здатність системи породжувати й підтримувати серед людей упевненість у тому, що існуючі політичні інститути є найбільш прийнятними для них. Схвалення існуючого порядку є свідченням його узгодженості з пануючим у суспільстві баченням образу правомірного, справедливого політичного ладу.

Як свідчить аналіз політичних відносин, які виникають у різних країнах і на різних історичних етапах, існує досить відмінне підгрунтя легітимації, що дає можливість виокремити типи легітимності. Класичною вважається класифікація М.Вебера, який виділяє відповідно до панування типи легітимності: традиційний, харизматичний, легальний (раціонально-правовий). Традиційне панування виправдовується авторитетом звичаїв, освячених одвічною значущістю та звичною орієнтацією на їх дотримання; харизматичне грунтується на авторитеті особистості, якій приписують унікальні якості; легальне базується на визнанні раціонально створених правил, які регулюють відносини управління та підпорядкування.

У цій класифікації, однак, відсутнє чітке розмежування між двома об'єктами легітимації:

1. влади осіб, що складають правлячу групу;

2) політичного режиму та інститутів політичної системи.

Це розмежування обгрунтував американський політолог Д.Істон, який вказує на три джерела підтримки влади: головні ідеологічні принципи; прихильність щодо структур і норм режиму; відданість владі у зв'язку з позитивною оцінкою особистісних рис людей, які її репрезентують. Зазначеним джерелам відповідають три типи легітимності владних інститутів: ідеологічна (спирається на цінності й принципи, які сповідує влада), структурна (витікає з упевненості в цінності інститутів політичної влади й норм режиму) та особистісна (відображається в моральному схваленні осіб, які виконують власні ролі в межах інститутів влади). У стабільних політичних системах, як правило, ці різновиди легітимності взаємопосилюють один одного.

Сучасну типологію легітимності пропонує англійський учений Д.Хелд., виділяючи сім її типів :

1. згода під загрозою насильства;

2. легітимність як традиція;

3. згода внаслідок апатії;

4. прагматичне підпорядкування (підтримка заради особистої користі);

5. інструментальна згода (тому що режим може слугувати інструментом реалізації ідеї загального добробуту);

6. нормативна згода;

7. ідеальна нормативна згода.

Д.Хелд лише останні два типи розглядає як індикатори справжньої легітимності. Разом з тим дослідник підкреслює, що нормативна та ідеальна нормативна згода зустрічаються надзвичайно рідко, а ідеальна згода - швидше продукт уяви, ніж реальний стан суспільства. Тому найтиповішою, на його думку, є комбінація різних варіантів легітимності.

Кожен із вказаних типів відтворює багатогранність процесу легітимації, коли на різних історичних етапах можуть поєднуватися різні її складові. Проте для демократичного суспільства домінуючими, навіть за умови невизнання окремих законів, виступають упевненість в моральній цінності інститутів влади та ідеалів, норм, принципів політичного режиму, системи в цілому, тоді як в умовах перехідного суспільства перевагу можуть мати традиційна, ідеологічна та особистісна легітимація.

Досить часто легітимність плутають з легальністю (законністю). Однак якщо легальністьозначає дію влади в межах нею ж встановлених норм, то легітимність – це її відповідність існуючій у суспільстві системі цінностей і пріоритетів, що робить владу прийнятною для людей, уможливлює згоду підкорятися їй. Законна влада, тобто така, що відповідає нормам права, може бути нелегітимною або відчувати дефіцит легітимації, якщо її дії виходять за межі суспільної злагоди. Останнє відчутне в умовах зміни політичної системи.