Лисяк-Рудницький і. Україна між Сходом та Заходом // Лисяк-Рудницький і. Історичні есе: у 2 т. — к., 1994. — т. 1.— с. 1—9.

В. Липинський

З погляду політичного наше географічне положеня — найгірше в Европі. Навіть Московщина — в положеню безмірно кращім, бо, захищена горами, лісами та болотами, вона ніколи не була тим битим степовим шляхом, через який перевалювались з Азії в Европу, і уступали під натиском Европи на Азію, ріжні кочовничі орди, починаючи від колишніх і нинішньою большовицькою кінчаючи. Крім того Московщина прилягає до моря, яке на другім боці має вже Европу: колишню вітчину Варягів, Фінляндію, Швецію, германію. Ми маємо море, другий бік якого — по знищеню Візантії, джерела нашої колишньої культури — став одною з найменше культурних частин Азії. Врешті Московщина, вся без виїмку, знаходиться в географічно неподільнім впливі культури східної так, як наприклад Чехія знаходиться в географічно неподільнім впливі культури західної. Ми-ж цю границю між Сходом і Заходом маємо в географічно неозначенім стані на своїй землі, і по нашому живому тілі відбувається весь час пересування цієї рухомої границі то дальше на Схід, то дальше на Захід.

Наслідком оцих постійних вівісекцій виробились у нас значні культурні ріжниці між поодинокими нашими краями. Ріжниці між Східною (Візантійсько-Московською) і Західною (Римсько-Польсьскою) Україною, далі ріжниці між лівобережною Гетьманщиною і Слобожанщиною, Правобережжям, Запорожськими землями, Кубаню, Галичиною, Буковиною, Закарпатською Русю і Кримом — настількі великі, що з ними всякий українській політик-державник мусить дуже поважно рахуватись. Ріжні модні тепер у нас спроби механічного об’єднування України при помочі «соборних» словесних декламацій тільки підкреслюють ці ріжниці і кінчаться збільшенням взаємного недовіря і взаємного нерозуміння…Соборність може бути осягнена тільки гармонійним взаємним перехрещуванням двох сил: доосередкової сили — матеріяльно і морально авторитетної, єдиної і всенаціональної — центральної державної Влади, і відосередкової сили як найширших автономій поодиноких українських країв, спаяних в одну цілість цею сильною державною Владою… Тому соборність неможлива у нас при демократичній республіці.

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського манархізму // Повне зібрання творів [У 25 т.]. Архів. Студії. — Сер. 1. Твори. — Т. 6, Кн. 1. — Київ-Філадельфія, 1995. — С. 421—422.

СЛОВНИК ОСНОВНИХ ПЕРСОНАЛІЙ І ТЕРМІНІВ

«Азіатський ренесанс»— висунута українським літератором Миколою Хвильовим теорія, згідно з якою Україні та українській інтелігенції належить, орієнтуючись на найкращі здобутки західної культури, виступити рушійною силою революційних соціалістичних перетворень спершу в Азії, а потім — по всьому світові.

Академічна філософія — філософські дослідження, що професійно провадились у вищих навчальних закладах Києва, Одеси, Харкова на межі ХІХ — ХХ ст. Найвідоміші представники — В. Лесевич, О. Козлов, О. Гіляров, Г. Челпанов, М. Грот, В. Зінківський, П. Ліницький, П. Кудрявцев, Д. Богдашевський.

Антеїзм (від давньогрец. міфологічного персонажа Антея) — характерна особливість української філософської думки, що полягає у підвищеному інтересі не до ідеального світу абстрактних теорій, а до «землі», України, бо саме тут тільки і можна знайти «правду», в якій полягає мета філософського пошуку.

Антропоцентричність— принципова риса української філософської думки, людиномірність філософських досліджень, їхнє безпосереднє спрямування на людину, осмислення її сутності, призначення у світі та можливість досягнення щастя у звичайному житті. Завжди пов’язана із екзистенційністю, тому можна вважати, що українська філософська думка носить антропологічно-екзистенційний характер.

«Боротьба двох культур» — дискусія щодо джерел і засобів формування нової української культури часів «розстріляного відродження» 20-х рр. ХХ ст. Частина тогочасних партійних і державних керівників вважала, що українська культура, як переважна сільська, має витіснятись російською культурою міського пролетаріату, як іс­торично більш передовою. Всупереч ним М. Скрипник вважав — щоб повести за комуністичним ідеалами український народ, треба навчи­тись розмовляти з ним мовою його культури, потрібно оволодіти цією культурою, підтримувати її розвиток.

«Будитель і народ» — важлива складова ідеологічної програми покоління «Молодої України» у національно-визвольному русі. В умовах, коли в української народу немає досвіду боротьби за право національного самовизначення, на перший план виходить діяльність окремих героїчних особистостей, як правило, з числа інтелігенції. Риси, що утворюють моральне обличчя проводиря, будителя на­ції — віра, воля, обов’язок, честь. Вони виступають критерієм, за яким оцінюють осо­бистість, відповідність її життєвої позиції справді люд­ському покликанню. Розроблялась, зокрема, І. Франком і Л. Українкою.

Вишенський Іван(1550—1620) — найвідоміший автор полемічної літератури, який у своїх працях творах обстоював самобутність духовного шляху України.

Вернадський Володимир (1863—1945) — всесвітньо відомий вчений, фундатор геохімії, біогеохімії, радіогеології, автор багатьох праць з філософії природознавства й наукознавства, перший президент української Академії наук. Розробник концепціїноосфери.

Винниченко Володимир(1880—1951) — український письменник, публіцист, громадський і політичний діяч, активний учасник національно-демократичної революції й Громадянської війни (лідер Директорії), після поразки якої опинився в еміграції. У курсі розглядаєтьсяетика «конкордизму»В. Винниченка.

Володимир ІІ Мономах(1053—1125) — великий князь Київський (1113—1125), за часів правління якого Київська Русь ще зберігала єдність. Відомий як автор «Поучення» («Повчання»), в якому поруч з автобіографічними відомостями князь на основі християнської етики виклав для своїх нащадків власний моральний кодекс.

Гіляров Олексій (1855—1938) — український філософ, професор Київського університету, академік Української АН (1922), автор оригінального філософського вчення — «синехологічного спіритуалізму».

«Громадівський соціалізм» — концепція, розроблювана представниками громадівського руху (М. Драгоманов). Протягом усієї історії людства триває прогрес. Головний напрямок прогресу — соціальна справедивість, свобода кожної окремої людини. Вершина прогресу, ідеал суспільного устрою, — громада, невеликий колектив людей, у якому всі владні відношення є безпосередніми. Держава — асоціація громад на кшталт Швейцарської конфедерації. Шляхи втілення у життя — просвіта й пропаганда громадівських ідей, мирні реформи. Україна історично підготовлена до цього, оскільки має козацтво й селянство, звикле до громадівської організації життя.

Грушевський Михайло (1866—1934) — вчений-історик, політичний діяч, перший президент Народної Української Республіки. Спираючись на позитивістську та соціологічну методологію, створив концепцію«України-Руси», яку можна вважати найвиразнішим втіленням української національної ідеї.

«Дві натури й три світи» — натурфілософське, онтологічне вчення в філософській системі Г. Сковороди. Усе існуюче поділяється на дві натури — видиму й невидиму, матеріальну й духовну. Воно складається також із трьох світів — макрокосму, світу природи, микрокосму, людини, символічного світу Біблії, призначеного слугувати людині (микрокосму) дороговказом у природному світі (макрокосмі). «Натури» людини: тіло й душа. «Натури» символічного світу Біблії: текст, зображення й їхній прихований зміст. «Натури» природи: зовнішній вигляд речей, їхня внутрішня сутність. На підставі цього вчення Г. Сковорода закликав шукати щастя у невидимій натурі мікрокосму, тобто у душі самої людини.

«Дві російські народності» — стаття, опублікована М. Костомаровим у щомісячнику «Основа». У ній вперше доводилось, що українці — окремий народ, який дуже відрізняється від російського народу. Наприклад, у суспільному житті росіян панує «загальність», в українців — «особиста свобода», росіяни прагнуть до монархізму, ідеал українців — добровільний союз (федерація), росіяни — це народ у художній творчості й побуті «матеріалістичний», українці мають нахил до ідеалізму тощо.

Донцов Дмитро(1883—1973) — громадський і політичний діяч, відомий в діаспорі українознавець. Виступив як найвідоміший речник «інтегрального націоналізму».

Драгоманов Михайло(1841—1895) — видатний український вчений і громадський діяч. Вніс до ідеології національно-визвольного руху концепцію «громадівського соціалізма», в якій намагався поєднати історичну специфіку України (громадівську форму суспільного устрою) з західноєвропейськими ідеями історичного прогресу та соціалізму. Під час еміграції першим ознайомив Захід з українською національною ідеєю.

«Думка і мова» — назва теоретичної праці О. Потебні, у який висунута його оригінальна мовна концепція: мова — не засіб пасивної фіксації й передачі думки, напроти, спосіб її активного формування. Основні положення цієї концепції поділяються й сучасною лінгвістикою і філософією мови.

«Закон і Благодать» — висунута митр. Іларіоном в однойменному «Слові» філософсько-історична концепція. Обґрунтовуючи по­гляд на закономірність розвитку історії, Іларіон виріз­няє дві епохи, що відзначають прогресивний поступ людської історії.: Перша епоха — «Старого Заповіту», коли вза­ємовідносини між людьми будувались на засадах рабства, безмежної покори, наперед визначеного «Закону» (Старого Заповіту). Друга епоха — епоха «Нового Заповіту», де панують свобода, істина, братерська любов, «Благодать». Ці дві епохи послідовно змінюють одна одну у процесі історичного розвитку. . Початок зміни етапів — євангельська проповідь Ісуса, кінець — хрещення Русі. Рух всесвітньої історії уявляється у цьому сенсі як процес поступового поши­рення християнства на всі народи світу, неможливий без Русі.

Екзистенційність — притаманна українській філософській думці риса, що полягає у її практично-життєвому характері, коли мислитель намагається не віднайти за допомогою абстрактно-логічного мислення об’єктивну, одну для всіх, Істину, а спираючись на особистий життєвий досвід, розшукає «правду», сенс, мету власного життя.

Етика «конкордизму»— висунута В. Винниченком концепція досягнення людством щастя, що має ґрунтуватися, з одного боку, на виконанні широкої програми соціально-економічних, політичних, міжнародних перетворень у світовому масштабі, а і з іншого — на докорінній зміні етичних орієнтирів: від примусового додержання етичних норм за принципом «Ти мусиш» до добровільного наслідування імперативу «Якщо ти хочеш».

митр. Іларіон Київський(ХІ ст.) — перший київський митрополит слов’янської національності. Вважається автором «Слова проЗакон і Благодать» як першого в Україні суто філософського твору за змістом, в якому йшлося про обґрунтування місця молодої Києворуської держави у всесвітній історії людства.

«Інтегральний націоналізм»— поширена у 1 пол. ХХ ст. в українській діаспорі концепція, яка декларувала беззастережну відданість людини нації, ідеї розбудови власної державності, використання будь-яких засобів, у тому числі аморальних і насильницький, завдяки чому Україна мала повернути втрачену незалежність. Найвідоміший речник «інтегрального націоналізму» —Дмитро Донцов.

Кістяківський Богдан(1868—1920) — відомий правознавець, соціолог, філософ, суспільно-політичний діяч. Найвідоміша публіцистична праця — «На захист права».

Київська релігійно-філософська школа — філософська течія серед викладачів Київської духовної академії, на яку перетворилась Києво-Могилянська академія з 1818 р. Основна філософська тематика — проблема розуму і віри. Найвизначніший представник школи — П. Д. Юркевич.

Козельський Яків (1728—1794) — представник просвітницької філософії. Не претендуючи на створення власної системи в філософії, він у своїх творах («Філософські речення» та ін.) виклав увесь комплекс філософських знань свого часу.

Кониський Григорій (1717—1795) — громадський діяч, мислитель, професор Києво-Могилянської академії, автор оригінальних курсів з філософських дисциплін.

Копнін Павло Васильович(1922—1971) —одинзнайвідоміших радянських філософів, талановитий організатор науки. Директор Інституту філософіїАНУкраїни (1962—1968),акад.АНУРСР(1967). Засновник власної школи «логіки наукового пізнання», щодісталаміжнародневизнання.

Кордоцентризм — найвизначніша риса української філософії. Полягає в осягненні людиною оточуючого світу й самої себе не стільки мисленням («головою»), скільки «серцем» — емоціями, чуттями, здоровим глуздом.

Костомаров Микола(1817—1885) — видатний український історик і мислитель, один із засновників Кирило-Мефодієвського товариства. У дусі романтизму вперше теоретично виклав («Книга буття українського народу») українську ідею як ідею самобутності та самостійності історичного розвитку України.

Куліш Пантелеймон(1819—1897) — активний діяч національного руху, етнограф, публіцист, письменник, перекладач. У творчості П. Куліша відобразились, щоправда у дещо суперечливому вигляді«україноцентризму», елементи філософії національної ідеї.

«Логіка наукового пізнання» — назва колективної монографії, згодом наукової школи, створеною у 60-х рр. ХХ ст. в київському Інституті філософії П. В. Копніним. Засаднича ідея школи — переакцентування спрямованості філософського по­шуку з того, що не залежить, на те, що освоюється лю­диною під час світоглядного осмислення світу

Лесевич Володимир(1837—1905) — провідний представник позитивістського напряму в українській академічній філософії к. ХІХ — поч. ХХ ст.

Липинський В’ячеслав(1882—1931) — політичний і громадський діяч, науковець. Знаходячись на еміграції, плідно працював над розвитком філософії національної ідеї у консервативному дусі, зокрема, відтворенням монархічної Української Гетьманської Держави.

Лодій Петро (1764—1829) — філософ і правник, професор Львівського й Петербурзького університетів. Спрямував свою філософську творчість на адаптацію ідей просвітницької філософії до української духовної культури.

«Мова і національність» — назва однієї з робіт О. Потебні, в якій він обстоює думку, що мова — єдиний критерій належності людини до того чи іншого народу.

«Молода Україна» — назва покоління української інтелігенції, чия діяльність склала окремий етап національно-визвольного руху. Сутність поглядів — українська ін­телігенція зобов’язана повністю зосередитись на культурно-просвітницький роботі, поширенні рідної мови, літератури й історії. Але поряд з цим обо’язково має вестися діяльність, спрямована на політичне звільнення українського народу, без чого неможливий і його культурний розквіт.

«Монодуалізм» — оригінальне філософське вчення представника академічної філософії М. Грота. В основі світу — два начала: пасивна матерія, активний дух. Але їх об’єднує Бог, який таким чином виступає началом всього існуючого, душею Всесвіту, джерелом ро­зумності та загальної доцільності .

«Нерівна рівність»— у філософській системі Г. Сковороди принцип обдарування людей: усі люди рівні між собою тим, що кожна людина має нахил до певної діяльності, а нерівні у тому, що призначення усіх людей різняться за силою, ступенем соціального престижу і можливостями матеріального забезпечення. Суспільство стане щасливим, якщо кожен його член сумлінно займатиметься улюбленою справою, не заздритиме іншим людям і не шукатиме собі кращої долі.

Ноосфера — у розробленій В. Вернадським науково-філософській концепції— одна з оболонок Землі, частина біосфери, що вміщує в себе всі штучні створення людського розуму. Утворюється в наслідок дії як природно-космічних, так і соціальних (науково-технічна революція) чинників. З появою ноосфери природна еволюція Всесвіту набуває цілеспрямованого характеру.

Оріховський-Роксолан Станіслав(1513—1566) — найбільш визначний представник гуманізму в Україні, автор «Напучення польському королеві Сигізмунду-Августу» та інших творів гуманістичного спрямування.

«Панпсихізм»— оригінальна філософська система представника академічної філософії О. Козлова. Буття є нічим іншим як сукупністю станів свідомості суб’єкта, «Я». Буття включає три компоненти: субстанцію, її дія­льність і зміст цієї діяльності, проте всі вони існують лише в свідомості пізнаючого суб’єкта.

«Посада» як призначення людини — антропологічна концепція М. Гоголя, сформульована в пізній період його творчості («Вибрані місця з листування з друзями», «Авторська сповідь»). Призначення людини — у сумлінному виконанні обов’язків, які накладає на нього «посада», переважно, на державній чи громадській службі. Усі «посади» однакові перед Богом, тому кожен на своїй посаді повинен керуватись християнськими настановами любові до ближнього, усієї можливої допомоги йому. На цю концепцію значною мірою вплинув релігійний характер української філософської думки.

Потебня Олександр(1835—1891) — філолог і філософ, вихованець і професор Харківського університету. У своїх теоретичних розробках (зокрема, «Думці і мові») виклав чимало оригінальних ідей у сфері філософії мови, які багато у чому випереджали розвиток тогочасної філологічної думки в Російській імперії та в країнах Заходу.

«Правда замість істини»— умовне позначення сутності гносеологічних поглядів мислителів Київської Русі. Згідно цих поглядів кінцевою метою пізнання є не безособове, однакове для всіх, об’єктивне знання про світ і людину, а глибоко особистісне відчуття сенсу власного буття. У здобутті «правди» увага акцентувалася на ролі розуму, але не заперечувалась й значення чуттів і волі. Ці погляди стали одним із витоків екзістенційно-антропологічного й кордоцентричного спрямування української філософської думки.

Прокопович Феофан(абоТеофан) (справ. ім’я — Єлисей Церейський?) (1681—1736) — відомий мислитель, релігійний та суспільно-політичний діяч, реформатор, письменник. Викладаючи у Києво-Могилянський академії філософські курси, сприяв професіоналізації тогочасної філософської думки в Україні, творчому засвоєнню нею ідей західноєвропейської філософії Нового часу.

«Просвіщення» як «просвітлення»— започатковані мислителями Київської Русі й підхоплені пізнім М. Гоголем погляди, які той протиставляв поширеній у його часи просвітницькій філософії. Найвища людська здатність — не розум, а мудрість. Мудрість закладається у людську душу Богом й здобувається людиною внаслідок морального переродження. На цю концепцію значною мірою вплинула релігійність як одна з визначальних особливостей української філософської думки.

«Розум і сила» — висунута першими українськими гуманістами (Ст. Оріховським-Росколаном) концепція: найкращі ідеали повинні обов’язково втілюватися у життя, доленосні рішення й дії повинні завжди мати розумне обґрунтування. Принципом «розуму і сили» мав у першу чергу керуватися просвічений правитель, «філософ на троні».

«Синехологічний спіритуалізм» (синехологічний по-грецьки — пов’язуючий) — оригінальна філософська система представника академічної філософії О. Гілярова. Всесвіт — це живий організм. Першоосновою світу є свідомість. Вона не виникає і не зникає, а існує вічно. Дійсність навколо нас — лише знак чи символ внутрішньої духовної сутності. Носієм свідомості є особа. Тим-то Всесвіт є сукуп­ністю осіб (людських осіб, рослинних особин, особин тва­ринних тощо) — носіїв індивідуальної свідомості кожного організму. Усі особи всесвітнього організму єднає у цілісність Верховна особа (Бог).

Сковорода Григорій (1722—1794) — великий український філософ, поет, музикант, байкар і педагог. Створив першу в історії філософської думки в Україні оригінальну філософську систему, яка вмістила в себе основні риси національної філософії. Відповідно до своїх переконань, вів у пошуках щастя мандрівне життя.

«Сродна праця» — у філософській системі Г. Сковороди праця «до душі», виконання якої вдається, приносить радість й задоволення. Надається Богом, але відшукується людиною. Зайняття «сродною працею» — шлях до людського щастя.

Теїстичність, або релігійність — особливість української філософії, її тісний зв’язок з православним християнством протягом всіх етапів її історії, особливо у культурі Київської Русі. Українська філософія сприймала ідею Бога як ідеального втілення абсолютних цінностей (Краса, Досконалість, Добро, Істина та ін.), на які треба орієнтуватися кожній людині у визначенні власного місця в світі.

«Чесність із собою»— найважливіший принцип розроблюваної В.Винни­ченкоетики «конкордизму». Слідування цьому принципові передбачало виконання таких настанов: «виводь на поверхню свідомості кожну підсвідому дум­ку твою, кожне приховане почуття, не старайся з легко­духості, чи надмірного егоїзму чи з страху загубити свої звички та лукавити з собою, не бійся бути правдивим і сміливим насамперед сам перед собою».

Чижевський Дмитро(1894—1977) — видатний український вчений (філософ, історик, славіст). З 1921 р. — в еміграції. Автор перших узагальнюючих праць з історії української філософії («Філософія на Україні», «Нариси з історії філософії на Україні»).

Шевченко Тарас (1814–1861) –– великий український поет, художник, автор безсмертного «Кобзаря». Поетична творчість Шевченка за своїм світоглядним спрямуванням може бути визначена як «філософія трагедії».

Хвильовий Микола(справ. ім’я — Микола Іванович Фітільов) (1893—1933) — радянський письменник і публіцист. Під час національно-культурного відродження 20-х рр. запропонував концепцію«азіатського ренесансу».

«Україна-Русь» — запроваджена в останній чверті ХІХ ст. назва, яка повинна була підкреслити нерозривність зв’язку тогочасного національно-визвольного руху з історичними традиціями української державності. М. С. Грушевським було теоретично обґрунтовано й підкріплено численними історичними фактами концепцію «України-Руси». Україна — це не складова частина Російської держави з найдавніших часів, а самостійна країна, що бере свій початок уIVст., хоча протягом переважної більшості своєї історії була позбавлена політичної державності та національної незалежності.

«Україна між Сходом і Заходом» — назва відомого есе представника філософії української діаспори І. Лисяка-Рудницького, згодом поширена ідеологічна концепція, відповідно до якої Україна знаходиться в унікальному геополітичному становищі, має можливості користуватися найкращими здобутками «Сходу» і «Заходу» й покликана через те відігравати у світі почесну роль посередника, синтезатора двох соціокультурних полюсів.

УкраїнкаЛеся (справ. ім’я –– Лариса Петрівна Квітка-Косач) (1871—1913) — видатна українська письменниця, класик української літератури. Започаткувала новий літературний жанр — філософської поетичної драми. Провідна проблема філософсько-літературних пошуків письменниці — звільнення людської особистості, перш за все від національ­ного гноблення та соціального рабства. Як засіб вирішення цієї проблеми розробляла концепцію«будителя і народу».

Українська Нація, Українська Земля, Українська Держава — запропоновані В. Липинським засадничі принципи політичної доктрини відновлення української незалежності після поразки національно-демократичної революції. В. Липинський вважав, що «без власної Української Держави не може бути Української нації, а без Української Нації не може бути на Українській Землі громадського життя». Українська Держава як найвище втілення історичної традиції Землі і Нації — спадкова монархія — Гетьманство, де уся влада має бути зосереджена в руках правителя й «аристократії».

«Україноцентризм»— провідна риса світогляду П. Куліша. У ньому ідея України стверджу­ється через низку протиставлень: минулого і сучасного, народної мови й мови штучної, хутора і міста, України і Заходу, жіночого й чоловічого начала тощо.

Філософіябароко— етап у розвитку української філософської думки, що припадає наXVII—XVIIIст. Позначений суттєвим впливом світогляду західноєвропейського бароко з його динамізмом, трагізмом, героїзмом. Центральна проблема барокової філософії — ствердження «досконалої людини» у чужинному до неї світі. Головний осередок розвитку — Києво-Могилянська філософія, найзначніший представник — Г. С. Сковорода.

«Філософ на троні» — започатковані Платоном й підхоплені першими українським гуманістами уявлення про ідеального просвіченого правителя. Такий правитель мав бути: 1) мудрим, мужнім, справедливим, милосердним, причім, переважати усіх своїх поданих за цими доброчесностями, 2) освіченим, керуватися порадами мудрих радників, дбати про розвиток освіти у своїй державі, 3) «очами й вухами закону», тобто у своїй діяльності додержуватися правових норм, а не догоджати власним бажанням тощо.

«Філософія трагедії» — найзагальніше визначення світогляду Т. Шевченка. Існує трагічна роздвоєність між богообраністю української землі й українського народу, помітною, наприклад, у мальовничій природі, й реаліями української історії й сучасною поетові дійсності. Причини — у наявності могутніх зовнішніх і внутрішніх ворогів. Вихід із становища — або просвіта, моральне вдосконалення правлячих класів, або криваві бунти. Місце поета — провозвіщувати про все це.

Франко Іван(1856—1916) — видатний український літератор, автор близько п’яти тисяч художніх, наукових, публіцистичних, літературно-критичних творів. Серед філософського доробку Івана Франка провідне місце посідає теорія поступу, в якій він вдало по’єднав західноєвропейську просвітницьку та позитивістську філософію історії з сучасним йому стану філософії української національної ідеї.

Юркевич Памфіл(1826—1874) — класик української філософії, професор Київської духовної академії та Московського університету. У своєму найзначнішому творі «Серце та його значення у духовному житті людини» обґрунтувавкордоцентризмяк засадничу рису української філософської думки.