Дискусійні питання

/. Спираючись на вчення В. Вернадського про ноосферу, обго­воріть проблеми, поліпшення екологічної ситуації в світі на рубежі XX і XXI cm.

2. Обміркуйте, які наслідки для новітньої історії Росії та України мав правовий нігілізм російської інтелігенції зокрема й усього російського суспільства взагалі.

3. Наскільки актуальні ідеї статті Б. Кістяківського «На захист права (Інтелігенція і правосвідомість)» на сучасному етапі розвитку України, одним із стратегічних напрямків якого проголошена якраз побудова «правової держави».

3. На ґрунті творчої спадщини М. Грушевського обговоріть проблему взаємозв ‘язку філософії й історичної науки.

4. Які принципи, що їх обґрунтовує в трактаті «Конкордизм» В. Винниченко, Ви б включили до власного морального кодексу.

Філософський практикум

Завдання: 1. Ознайомтесь з першодруком датованого 1917 р. рукопису Б. Кістяківського «Українці та російське суспільство». Визначте, у чому його позиція стосовно «українського питання» як колишнього підданого Російської імперії принципово розходилася з позицією більшості російського суспільства, особливо «лівого» за тодішньою класифікацією?

2. На підставі змісту вміщених нижче уривків з теоретичних праць лідерів сучасних російських «лівих» Г. Зюганова й В. Жириновського висловіть власну точку зору — чи змінило російське суспільство своє ставлення до України?

«Виникнення і скільки-небудь тривале існування більшості «суверенних», «самостійних» держав, що виникли на залишках великої держави і включають в себе багатомільйону російську діаспору, було б неможливим без її мовчазної, часом відвертої, згоди. Периферійні націоналістичні режими змогли оформитися і вижити лише завдяки двом чинникам: зраді правлячою клікою інтересів російського народу і апатії значної російської більшості, що виявилася байдужою до долі своїх «зарубіжних» одноплемінників»^*.

«Ми бачимо інтерес російської нації й інших небайдужих до долі країни росіян у відтворенні мирним шляхом Російської держави в кордонах колишнього СРСР. Як перший крок повинно відбутися об’єднання Російської Федерації, України, Білорусії, Молдавії і Казахстану, населених переважно російським та етнічно близькими до нього народами… І ніякої національної нерівності під прикриттям «суверенних національних республік» в Росії не буде. Усі будуть мати однакові права і свободи, всі будуть росіянами по приналежності до країни, всі національні меншини будуть користуватися національно-культурною автономією»^**.

«Для більшості російських освічених людей виявились зовсім несподіваними ті події, які відбулися в Україні впродовж останнього року: вони ніяк не передбачали, що політичне життя в Україні може прибрати такий зворот, який воно фактично прийняло. Серед інших розчарувань, які приніс з собою революційний рік освіченому російському суспільству, це, може бути, найвідчутніше, воно образило його в найбільш священних почуттях. Більшість не бачить ніякого пояснення і виправдання того, що весь рік українці так настійливо та вперто висували у першу чергу свої інтереси та справи, що вони прискорювали їх принципове вияснення, що, не задовольнившись обіцянками та не дочекавшись їх виконання, вони пішли самовладним шляхом, а на цьому шляху вони дійшли до крайньої межі, тобто до повного відособлення України та «самостійності»…

Усім тим особам, які так думають, а, можливо, це більшість російського суспільства, я поставив би питання: що вони знають про українців та український народ? Якщо вони намагатимуться дати відповідь на це питання, то скоріш усвідомлять, що їхні відомості настільки випадкові, уривчасті та дріб’язкові, що їх можна прирівняти до нуля.

Треба визнати безспірним фактом, що російське суспільство у своїй більшості зовсім необізнане в українських справах, але, яке б велике значення не мав цей факт, значно поважніша від самого факту його причина. На підставі багатолітнього досвіду я з болем душевним переконався, що, якщо російське суспільство нічого не знає про український народ і українців, про їхні потреби і прагнення, то це відбувається тому, що воно й не бажає нічого про них знати. Всі спроби боротися з цим закінчувалися невдачею і ні до чого не приводили. Українцям доводилося наштовхуватись на нездоланну стіну байдужості, неуважності та ігнорування. Освічену російську людину не цікавили якісь українці, вона вважала їх існування дріб’язком провінційного життя, на якому не варто зупинятись.

Але за цією неуважністю до українського руху ховалося дещо більше. Досить було котромусь з нас українців викликати на відверту розмову про Україну кого-небудь із неукраїнців, у всьому іншому, очевидно, однодумця, щоб наштовхнутися на іронічне, недовірче чи навіть вороже ставлення. Почати хоча б з питання про українську мову та літературне відродження, а за старого режиму це були єдині питання, що стояли на виду і природно займали центральне місце в українському русі. Звичайно, коли ми українці скаржилися на те надзвичайне гноблення, яке тяжіло над українським друкованим словом, нам висловлювали співчуття. Але рідко хто з нами згоджувався, що це насильство особливо обурливе тому, що воно спрямоване навіть не проти самої думки, а проти тієї мови, якою ця думка висловлюється. Навпаки в цій обставині бачили обставину, що немов би пом’якшуючу вину. Сперечаючись із своїми співбесідниками на цю тему, ми звичайно і виявляли, як мало їх торкається те духовне гноблення, в якому перебуває весь український народ. Нам говорили, що ми перебільшуєм його значення. Несподівано нам ставили запитання: а чи треба розвивати українську мову? Навіщо створювати розмежування там, де можна було б не порушувати єдності. Адже є велика могутня прекрасна російська мова. Потім звичайно йшли посилання на те, що російська мова зрозуміла і малорусу, що вона легко вивчається і засвоюється ним, що в містах України вже й тепер розмовляють лише російською тощо. В результаті у нас склалося враження, що наші співбесідники навіть із дуже вільнодумних людей в цьому питанні дотримуються погляду, що немає поганого без доброго. Вони нібито не виправдовують цензурного гноблення, навіть у принципі протестують проти всякої цензури, але якщо до завоювання повної свободи друку цензора, затримуючи розвиток української літератури, зробить непотрібним існування особливої української мови та літератури, то вони це будуть вітати.

Навряд чи хто-небудь буде заперечувати, що такої думки до перевороту додержувалась більшість російського суспільства. Дехто з російських прогресивних людей йшов ще далі і в різних історичних паралелях відшукував докази на користь того погляду, що особлива українська мова і література не потрібні. Звичайно, із історії різних народів можна видобути найрізноманітніші повчання. Займаючись цією справою, можна виявити велику вченість. Але йдучи цим шляхом, ніколи не прийдеш до розуміння українського руху, і навіть приречеш себе назавжди до його повного нерозуміння.

Як би там не було, російське суспільство не має права ремствувати на те, що політичне життя України обрало в останній рік такий зворот, якого воно не могло чекати. Воно не знало України і українців, а тому природно, що воно менш за все передбачало те, що в дійсності відбулося. Адже те, що відбулося, є результат певного настрою українців і воно лише розкрило їх…