Руссо ж. Ж. Об общественном договоре, или принципы политического права // Руссо ж. Ж. Об общественном договоре. Трактаты. — м., 1998. — с. 215, 241.

Завдання: прочитайте передмову до праці «Вступні двері до християнської добронравності», в якій Г. Сковорода викладає власне розуміння щастя. Поміркуйте — чому, якщо «Немає солодшого для людини і немає потрібнішого, як щастя; немає і легшого за це», значна кількість людей у світі не відчуває себе щасливою?

Висловіть власну позицію:

• чи легко бути щасливим за «рецептом» Г. Сковороди;

• чи може людина бути щасливою у суспільстві, яке знаходиться у кризовому стані?

Хвала ж блаженному Богові, що потрібне зробив неважким, а важке непотрібним.

Немає солодшого для людини і немає потрібнішого, як щастя; немає і легшого за це. Хвала ж блаженному Богові!

Царство Боже в середині нас. Щастя в серці, серце в любові, любов же — в законі вічного...

Що б було тоді, коли б щастя, найпотрібніше й наймиліше для всіх, залежало б від місця, часу, плоті та крові? Скажу ясніше: що було б тоді, коли б Бог поклав щастя в Америці, чи на Канарських островах, чи в азійському Єрусалимі, чи в царських палацах, чи в Соломоновім віці, чи в багатстві, чи в пустелі, чи в чині, чи в науках, чи в здоров’ї?.. Тоді б щастя наше і ми б з ним були б бідні. Хто міг би дістатися до таких місць? Чи ж можливому народитись усім в одному якомусь часі? Як же поміститися в однім чині та статі? Чи ж бо то щастя затверджено на піску плоті, на обмеженому місці й часі, на смертній людині? Чи не це трудне? Гей! Важке й неможливе. Хвала ж блаженному Богові, що важке зробив непотрібним.

Тепер чи бажаєш бути щасливим? Не шукай щастя за морем, не проси його в людини, не мандруй планетами, не тягайся палацами, не плазуй земною кулею, не блукай Єрусалимами… За золото можеш придбати село, річ важку, але обхідну, а щастя, як річ найнеобхідніша з необхідного, завжди і всюди дається дурно…

Численні тілесні необхідності чекають тебе, і не там щастя, а для серця твого єдине є на потребу, і саме там Бог і щастя — недалеко воно. У серці і в душі твоїй.

Сковорода г. Вступні двері до християнської добронравності. Перед дверима. // Григорій Сковорода. Твори: в 2 т. — к., 1994. — т. 1. — с. 140—141.

Завдання:ознайомтесь з уривками з першого життєпису Г. Сковороди, написаного його найближчим знайомим і учнем М. Ковалинським. Спираючись на знання філософської системи Г. Сковороди, з’ясуйте:

— наскільки узгоджувались між собою філософсько-світоглядні переконання Г. Сковороди та стиль його життя;

— чи мав Г. Сковорода підстави перед смертю сказати: «Світ ловив мене та не спіймав»?

Сформулюйте власну позицію:

— що у життєвому прикладі Г. Сковороди є гідним наслідування, а що— ні?

— чи слід взагалі філософу жити так само, як вчити, й вчити так само, як жити?

Нестатки його утруднювалися до крайнощів, та його невибагливість підтримувала в ньому його веселість.. І так терпів він нужду скромно, мовчазно, терпеливо, покірно, не маючи тоді нічого, лиш дві старі сорочки, один камлотний кафтан, одні черевички, одні чорні гарусні панчохи <…>.

Дух його віддаляв його від усяких прихильностей і, роблячи його пришельцем, переселенцем, мандрівником, виробляв у нього серце громадянина Всесвіту, який, не маючи родини, маєтків, кутка, де голову прихилити, сторицею більше смакує задоволення природне, насолод простих, невинних, безтурботних, які черпаються чистим розумом і безтурботним духом у скарбах вічності…

Часто у вільні … години віддалявся в поля, гаї, сади для роздумів. Рано-вранці зоря бувала його супутницею в його прогулянках, а діброви — співбесідниками його глумлінь. Літа, душевні обдарування, природні схильності, життєві потреби поперемінно кликали його до прийняття якогось становища у житті. Суєта й турботливість світу уявлялись йому морем, безперервно збурюваним життєвими хвилями, яке ніколи не дає душевного спокою… Одруження, як не одобрюване природою, все ж не було приємним для його безжурного характеру.

Не вибравши собі жодного стану, він твердо поклав на своєму серці, що посвятить своє життя стриманості, задоволенню малим, цнотливості, смиренню, працелюбності, терпінню, добродушності, простоті манер, щирості, облишить усі суєтні намагання, всі турботи надбання майна, вся труднощі надмірностей. Таке самозречення дуже успішно зближувало його з любов’ю до мудрості <…>.

У 1764 році друг його з цікавості мав намір поїхати до Києва. Сковорода вирішив його супроводжувати, і вони відбули туди в серпні місяці.

При огляді тамтешніх пам’яток Сковорода був для нього тлумачем історії місця, поведінки й стародавніх звичаїв і побудителем до наслідування духовного благочестя померлих святих, які там спочивають, але не життя живого чернецтва.

Багато хто із його колишніх учнів, із знайомих, із родичів, будучи тоді ченцями у Печерській лаврі, напали на нього невідступно, повторюючи:

— Годі бродити по світу! Час пристати у гавань, нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє дитя, ти будеш стовпом церкви й окрасою обителі.

— Ах, преподобні! — заперечив він палко. — Я стовпотворіння помножувати собою не хочу; досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому.

За цим привітанням старці замовкли, а Сковорода, дивлячись на них, продовжував: «Ризо, ризо! Як небагатьох ти опреподобила! Як багатьох зробила нечестивими, зчарувала. Світ ловить людей різними сітями, прикриваючи їх багатствами, почестями, славою, друзями, знайомствами, протекціями, вигодами, втіхами і святинею, та найбільш нещасна остання. Блаженний, хто святість серця, тобто щастя своє, закрив не ризою, а волею Господнею <…>.

У Харкові був губернатором Євдоким Олексійович Щербинін… Наслухавшись про Сковороду, запросив він його до себе і, поговоривши з ним, сказав йому:

• Чесний чоловіче! Чому ти не візьмеш для себе якогось відомого стану?

• Милостивий пане! — відповів Сковорода. — Світ нагадує театр: щоб зобразити в театрі гру з успіхом і похвалою, то беруть ролі за здібностями. Дійова особа в театрі не за знатність ролі, а за вдалу гру взагалі хвалиться. Я довго міркував про це і після довгого випробування себе побачив, що не можу представити у театрі світу вдало жодної особи, крім низької, простої, безпечної, усамітненої; я цю роль вибрав, узяв і задоволений <…>.

Хтось із учених запитав його тут же, що таке філософія.

Головна мета людського життя, — відповів Сковорода. — Голова людських справ є дух людини, думки, серце. Кожен має мету в житті, та не кожен має головну мету, тобто не кожен займається головою життя. Один займається черевом життя, тобто спрямовує всі свої справи, щоб дати життя череву; інший — очам, інший — волоссю, інший — ногам і іншим членам тіла; інший же — одягові й іншим бездушним речам; філософія, або любов мудрості, спрямовує все коло справ своїх на той кінець, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, світлість думкам, як голові всього. Коли дух у людині веселий, думки спокійні, серце мирне, то все світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія.