Потебня о. Язык и народность; о национализме // Потебня о. Мова. Національність. Денаціоналізація: Ст. І фрагменти. — Нью-Йорк, 1992. — с. 83—84, 118.

Конституція України

Ст. 10. Державною мовою в Україні є українська мова.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Ст. 53. Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Закон

про мови Української Радянської Соціалістичної Республіки

Прийнятий Верховною радою УРСР 28 жовтня 1989 р.

Ст. 3. В роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей (міста, райони, сільські і селищні Ради, сільські населені пункти, їх сукупність), можуть використовуватись поряд з українською і їхні національні мови.

Ст. 4. Громадянин вправі звертатися до державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій українською чи іншою мовою їх роботи, російською мовою або мовою, прийнятною для сторін.

Відмова службової особи прийняти і розглянути звернення громадянина з посиланням на незнання мови його звертання тягне за собою відповідальність за чинним законодавством.

Завдання:для вивчення соціальної філософії М. Драгоманова пропонуються уривки з його робіт «Переднє слово» [до «Громади» 1878 р.] та «Шевченко, українофіли і соціалізм». Прочитавши ці уривки та відповівши на запитання до них, виконайте таке:

1. Окресліть ідеал громади як мету історичного розвитку України, на досягнення якого орієнтував М. Драгоманов національно-визвольний рух в Україні.

2. Визначте, яким чином у цьому ідеалі національна специфіка української історії поєднувалась у Драгоманова з ідеями західноєвропейського соціалізму.

Поміркуйте – якою мірою ідеї «громадівського соціалізму» придатні для політичного устрою сучасної України?

Запитання до тексту

1. Що таке громада у Драгоманова? Якими мають бути відносини між членами громади? Що М. Драгоманов вважає найбільшою перевагою громади?

2. Які особливості історичного розвитку України мають сприяти, на думку М. Драгоманова, ствердженню в країні громадівського устрою. Які історичні паралелі з громадівським устроєм проводить М. Драгоманов?

3. Які паростки громадівства вбачає М. Драгоманов у Західній Європі та Америці?

4. Якими шляхами треба впроваджувати в життя громадівський ідеал?

Ясне діло, що така велика купа людей, скільки єсть їх на всій нашій Україні, не може бути одним товариством, інакше вона б перестала бути й вільним товариством. Вона мусить статитовариством товариств, спілкою громад, вільних в усіх своїх справах, інакше які-небудь громади будуть поневолені робити не те, що вони хотять, не там, де вони сидять. Добре було товаришам запорозьким щороку кидати жереб, якому куреню яка річка на цей рік дістанеться, бо товаришів запорозьких було завше тисяч з 6, і вони вже через вояцтво своє мусили найбільше сидіти в Січі, коли не були в поході. Але вже то одне, що кожний товариш мусив безпремінно приставати до якого куреня січового, щоб стати справді товаришем січовим, робило, що правдешньої рівності не було між усіма, хто сидів на всій землі запорозькій (а їх там бувало не 6—10 тисяч, а 50—60), хоч і кожному була воля перейти в Січ й стати товаришем. Та в тім то й сила, що не кожний схоче, а всі не можуть кидати свою громаду та йти в другу, в середню навіть на час. Не буде рівної волі й тоді, коли хто-небудь буде справлятись в усьому за другого, як це робиться в виборних державах. Виборний тільки тоді не стане начальством, коли він просто справить те діло, за котрим його вислав другий, котрий знав наперед, яке те діло, й наказав, як його треба справити. З цього ясно, що справдівільними можуть бути тільки маленькі держави, або, ліпше сказати, громади, товариства.Справді вільною спілкою може бути тільки спілка товариств, котрі просто чи через виборних людей для кожної справи обретаються до других товариств, з котрими їм найближче, найлегше, найпожитніше бути спільними за потрібними їм справами, оддаючи їм поміч за поміч.

Розважаючи далі, побачимо, що й громада потрібна людям тільки для того, щоб кожному було найліпше. Значить, і громада тільки тоді буде мила кожному, коли вона не неволить нікого: бути в ній чи не бути. І громада мусить бути спілкою вільних осіб.

От дійти до того, щоб спілки людські, великі і малі, складались з таких вільних людей, котрі по волі посходились для спільної праці й помочі в вільні товариства, — це й єсть та ціль, до котрої добиваються люди і котра зовсім не подібна до теперішніх держав, своїх чи чужих, вбирних чи не виборних. Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей й товариств.

Це діло не зовсім таки нечуване по нашій Україні... Більше двохсот років стояло з подібними порядками січове товариство — й робило своє діло, вояцьке й господарське, далеко не погано. Звісно, діло запорозьке було доволі просте; тепер у людей більше діла, більше потреби, та зате в них і більше науки, й більше розуму, то вони зможуть вправитись ліпше січових товаришів. Тепер ніхто ще не може сказати докладно ні того, коли, напр., світ дійде до таких безначальних порядків, про які сказано вище, ні всіх доріг, якими воно дійде до них. Цілком такі порядки тільки тоді можуть бути й в одній якій країні, коли вони будуть на всьому світі, бо тільки тоді зовсім перестане потреби в вояках і купцях, з котрих скрізь і заводиться панство й багатирство, а за ним і начальство. Для таких порядків мусить також, щоб не було попівства й віри, з котрої виходить попівство, бо попівство теж панство й начальство, а віра заводить незгоду між людьми. Замість віри мусить бути вільна наука, котра до того мусить настільки полегшити людям чорну роботу, щоб люди не могли ділитись на чорноробів і білоробів, щоб кожний робив чорну роботу й мав час для білої роботи, для вправи громадських діл, для науки, котра тепер тільки в руках панства або доводить до панства вчених людей над невченими. А це все речі нелегкі й неблизькі.

Тільки ж до того всього, до тих безначальних порядків увесь світ іде і йтиме, бо доти не може бути спокою між людьми, поки де-небудь хто-небудь буде в якій-небудь неволі. От через те ні один народ, ні одна держава, ні один гурт людей (партія) не здолає того, ні щоб не попустити таких порядків, ні щоб зробити їх проти волі людської: до них добиваються й будуть добиватись люди й навмисне, й ненавмисне, й через науку, й через державні переміни, й через повстання, й через усякі спілки між людьми. В Західній Європі й Америці єсть вже сотні тисяч людей, котрі прямують до таких порядків. То партія соціальна, громадська, соціалісти-громадівці <…>.

Ми не бачимо користі ні для якого «діла» а ще більше для народного, в тому, щоб не бачити того, що справді було й є на світі, а бачити те, що нам хочеться, щоб було. Ми не бачимо також, щоб для громадівської праці безпремінно треба було, щоб чоловік мав безмірну віру й у свої сили, в те, що од одної труби його впадуть стіну Єрихону. Ми думаємо, що взагалі думка моральна якого-небудь позитивіста Мілля про те, що кожний путній чоловік мусить поставити собі метою «робити так, щоб, умираючи, міг сказати, що він хоч одну частину справ людських лишає хоч трохи в ліпшому стані, ніж він застав її», далеко ліпше забезпечує навіть і вірність, і постійність праці навіть кожної особи, ніж віра в чудесний і скорий наслідок од праці особи або цілого гурту. Хай кожний вибирає собі таку вірьовку, щоб тягти громадський поступ, яка йому до вподоби, чи більше, чи менше передню, аби тільки вона вела по простій дорозі для поступу і користі всієї громади, та хай не обманює себе й інших і про те, що він тягне, й про те, наскільки він може потягнути, та хай знає, що не одна тільки його вірьовка є на світі, й розуміє й тих, хто теж тягне туди ж, куди й він, та тільки за іншу вірьовку<…>.

… Ми думаємо, що наша Україна, котра не має ні свого попівства, ні панства, ні купецтва, ні держави, а має доволі розумне од природи мужицтво, залюбки прийме науку про безначальні й товариські порядки, що через те на тій Україні варто працювати громадівцям, а найбільше тим, хто зросли на Україні <…>. То значить, що українські соціалісти мусять од тепер же змагатись, щоб осівши по наших громадах, приложити свої голови й руки до того, щоб справляти всі служби, потрібні в здоровому житті громадському (services publiques, fonctions sociales), і там в громадах з тими службами проповідати здорові громадські порядки, показувати примір їх та обороняти старі здобутки й нові парослі тих порядків од ворогів їх усіма способами, мирними й вояцькими. Нічого, здається, прибавляти до того, що такі робітники для українських громад мусили б тепер же, осідаючи по тих громадах змагатись до того, щоб зчеплятись в спілки з своїми товаришами по всіх громадах од ближчих до дальших і з усіма тими, хто чесно працює коло такої чи іншої, більше чи менше просто потрібної для Україні в її теперішньому стані праці, так щоб Україна якскоріш покрилась цілоюсіткоюзчеплених один з другимтоваришівітовариств, робітників українського громадства, з котрих якнайбільш людей були б й товаришами в мужицьких громадах/