4. Незалежність, безсторонність розслідування

Розслідування має проводитися так, щоб вивчення всіх аспектів випадку порушення прав людини було забезпечено. У разі, якщо представники правоохоронних органів причетні до цього, слідчі зобов’язані розслідувати звинувачення проти них ретельно і в повному обсязі. Недостатньо просто з’ясувати в обвинувачених, наприклад поліцейських, їх версію подій. Усі свідки, які підтримують або спростовують офіційну версію подій, мають бути допитані з метою встановлення істини. Тільки в такому разі розслідування може відповідати критеріям незалежності, безсторонності та ефективності. На це прямо вказують матеріали рішень Європейського суду з прав людини: «розслідуванню не повинні невиправдано заважати дії або бездіяльність властей» [18, стр.731].

У справі Gulеc проти Туреччини двоє слідчих, які проводили розслідування вбивства, вчиненого під час демонстрації, проведеної курдами на південному сході Туреччини, були вищестоящими стосовно жандармів, чиї дії вони розслідували. Слідчі не поставили під сумнів версію, представлену жандармами. Вони не допитали основних свідків, включаючи очевидця, який стояв поряд із жертвою в момент пострілу. Розслідування було проведено без участі заявника, який не був навіть сповіщений про те, що ухвалено рішення про припинення подальшого розслідування. Саме тому Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що розслідування було не повним, і проведено особами, які не були незалежними, тому визнано порушення статті 2 ЄКПЛ.

У справі McShane проти Великобританії, військовий, чиї дії були предметом розгляду, діяв за наказом королівського констебля Ольстера, а розслідування проводив апарат королівського констебля Ольстера. Суд визнав, що, оскільки поліцейські пов’язані, хоча і побічно, з тими, відносно кого проводиться розслідування, це викликає сумніви в їхній незалежності.

У проведеному Де Сальвіа аналізі прецедентів Європейського суду з прав людини, наводиться цитата з рішення Суду про те, що при обстеженні людини, яка стверджує, що вона є жертвою катувань і жорстокого поводження «...незалежність фахівця не повинна бути обмежена інструкціями слідчих властей відносно обсягу дослідження, яке він має провести» [18, с. 733].

5. Доведеність розслідування до мотивованого і обгрунтованого завершення

Яким би не було розслідування випадку порушення прав людини за складністю, залученим до нього інтересам, органам, – воно завжди має бути доведеним до кінця. Це означає, що ефективне розслідування порушення прав людини має або встановити винність і тим самим ініціювати процедуру порушення проти них кримінальної справи і переслідування, або відмовити із мотивованих і обгрунтованих причин.

Державні власті не зобов’язуються пояснювати причину відмови у порушенні кримінальної справи у будь-якому випадку за фактом порушення прав людини. Проте, Європейський суд з прав людини вважає, що якщо є загроза незалежності розслідування (а враховуючи непрозорість вітчизняної правоохоронної системи ця загроза існує завжди), то причини відмови мають бути мотивовані. Цей обов’язок стає особливо значущим для підтримки громадської довіри до міліції і органів влади відносно «гучних справ». І абсолютно однозначно, що в будь-якому разі причини незавершеності розслідування або відмови в порушенні кримінальної справи мають бути пояснені, якщо про це просять члени сім’ї жертви. В матеріалах Європейського суду з прав людини прямо вказується на те, що «поняття «ефективного засобу захисту» включає ...повне і всебічне розслідування, результатом якого є встановлення і покарання винних...» [18, с. 730].

У справі Jordan (Hugh) проти Великобританії заявникові не повідомили причин, з яких убивство поліцейським його сина не розглядалося як кримінальний злочин, і поліцейському в зв’язку з цим не було пред’явлено звинувачення. В той момент не було можливості в судовому порядку зобов’язати громадського прокурора повідомити причини відмови від кримінального переслідування у справах, що розглядається в Північній Ірландії. Суд, відзначивши, що поліцейське розслідування само по собі викликає сумнів у його незалежності, оскільки не підлягає громадському контролю. За цих обставин було особливо важливим те, щоб поліцейський, який приймав рішення про порушення кримінальної справи, був незалежним у прийнятті цього рішення. Відмова пояснити причини непорушення кримінальної справи в разі смерті при суперечливих обставинах не сприяє підтримці громадської довіри. Крім того, відмова пояснити причини позбавляє сім’ю загиблого доступу до інформації, що представляє для них особливу важливість і перешкоджає оскарженню прийнятих рішень. Суд дійшов висновку, що в даному випадку було відсутнє мотивоване рішення, яке могло переконати громадськість, що верховенства закону було дотримано. Це було визнано невідповідним вимогам статті 2, незважаючи на те, що інформація стала відома іншим шляхом, але це залишилося за межами розгляду.

Таким чином, цілком очевидно, що існує декілька найважливіших складових, і відсутність кожної з них уже веде до того, що розслідування випадку порушення прав людини (рис 1.)

На жаль, кількість випадків розслідування фактів порушення прав людини, які б відповідали всім зазначеним вище критеріям і, відповідно, могли б вважатися ефективними, дуже мала. Порушення прав громадян України на ефективне розслідування все ще мають місце й поширені. Практика показує, що типовими є такі види порушень:

1. Протиправна дія представників органів внутрішніх справ, прокуратури щодо громадян, які звернулися до суду зі скаргами на незаконні дії співробітників органів внутрішніх справ. Можуть варіюватися ступінь дії і методи (від залякування і погроз до фабрикації справ), але мета їх завжди одна – змусити потерпілого відмовитися від захисту своїх прав. Найчастіше це пов’язано з недостатньою ефективністю заходів, що вживаються керівним складом органів внутрішніх справ з контролю за діяльністю підлеглих співробітників міліції. Іноді навіть сам начальник підрозділу прагне перешкодити ефективному розслідуванням, прикриваючи свої недоробки в роботі з персоналом або помилково вважаючи, що цим він захищає «честь мундира».

2. Порушення прав громадян на ефективне розслідування при проведенні службових (відомчих) перевірок органами внутрішніх справ. Найчастіше цей вид порушення виявляється у:

– недотриманні в ході відомчого слідства встановленого порядку дозволу повідомлень про злочини;

– веденні одночасного «паралельного відомчого розгляду», з прийняттям рішень про доведеність або недоведеність, що має юридичне значення, фактів у непередбачених УПК формах, окремо від процесуального розгляду повідомлення про злочин, без доручення слідчого про це;

– наданні в ході проведення службового розгляду юридичної допомоги звинуваченим у злочинах міліціонерам самими працівниками служб, які проводять розслідування;

3. Ухвалення органами прокуратури незаконних процесуальних рішень про відмову в порушенні кримінальних справ за заявами осіб про здійснення співробітниками міліції порушень їхніх прав.

4. При ухваленні процесуальних рішень посадовими особами прокуратури та кваліфікації незаконних дій співробітників міліції, які неправильно застосовуються норми матеріального закону. Обсяг пред’явленого звинувачення посадовим особам органів міліції не завжди повністю охоплює допущені ними порушення закону.

5. Низька якість перевірок, що проводяться за сигналами про вчинення злочинів співробітниками міліції і попереднього слідства за кримінальними справами про злочини такої категорії, тяганина при їх вирішенні, неналежний прокурорський нагляд за законністю кримінального переслідування в стадії досудового провадження.

6. Закінчення термінів притягнення до відповідальності з причин тяганини.

Усі ці дії працюють проти ефективного розслідування і є різноманітними формами спроб приховування злочину посадовими особами органів внутрішніх справ. Ці явища існують завдяки так званому «конфлікту інтересів», який наявний у відносинах між громадянином, чиї права були порушені, і державою, яка є як стороною, що порушила права, так і суб’єктом, на якого покладено зобо­в’я­зання ефективного розслідування обставин справи і покарання винних. Саме тому, на наш погляд, украй утруднена ефективність і об’єктивність розслідувань за скаргами на застосування співробітниками міліції недозволених методів щодо підозрюваних і обвинувачених у кримінальних справах, що розслідуються прокуратурою. Тим часом, перевірки повідомлень про катування, нелюдське і жорстоке поводження з боку співробітників міліції, розслідування кримінальних справ стосовно заявників (проведення перевірок про їх причетність до здійснення злочинів) і нагляд за їх законністю здійснюються одним і тим же органом прокуратури, часто одночасно одними й тими ж прокурорсько-слідчими працівниками.

Проте слід пам’ятати, що відповідно до практики Європейського суду, тягар доведення покладається на державу, у разі, якщо особа, яку було затримано поліцією у доброму стані здоров’я, а під час звільнення виявилася травмованою. У цьому разі держава «зобов’язана представити правдоподібне пояснення того, яким чином заявник отримав тілесні ушкодження». Саме тому держава зобов’я­зана вирішити внутрішній конфлікт (можливо за допомогою правозахисних організацій) між необхідністю дотримуватися ратифікованих міжнародних правових актів та існуванням незаконних практик у діяльності правоохоронних органів і дати можливість пересічному громадянинові України скористатися своїми законними правами і бути впевненим, що будь-які незаконні дії проти нього повинні і будуть ефективно розслідувані й винні будуть покарані.

Ця можливість, на наш, погляд, могла б з’явитися, якби в практику діяльності правоохоронних органів і прокуратури були введені такі особливості:

– виведення випадків порушення прав людини в окрему категорію порушень, відповідно і розслідувань, пов’язаних із випадками порушення прав людини в окрему категорію розслідувань;

– строгий судовий контроль за дотриманням усіх принципів, термінів і процедур розслідувань;

– для проведення розслідувань, пов’язаних із випадками порушення прав людини – формування спеціальної слідчої групи, в яку входили б представники різних інститутів (як державних, так і громадських), здійснення чіткого підбору учасників у такі слідчі групи за принципами професіоналізму, ефективності, принциповості, незалежності;

– проведення розслідувань згідно з принципами Європейського суду з прав людини, покладання «тягаря доведення» на державні органи.

Мал. 1