Практика Європейського суду з прав людини стосовно порушень статті 2 Конвенції

Європейський суд з прав людини у власній практиці дійшов висновку, що винятки, наведені в частині 2 статті 2 Конвенції, можуть тлумачитися як навмисне позбавлення життя, але насправді його не утворюють. Стаття 2 «заздалегідь» не визначає обставини, за яких припускається навмисне позбавлення життя людини, але описує ситуації, у яких припускається спричинення смерті як ненавмисний результат (справа МакКанн та інш. проти Сполученого Королівства, рішення від 05.09.1995 р.). Більшість випадків, розглянутих Судом, у яких заявлялося про порушення статті 2, стосувалися спричинення смерті в ході боротьби з тероризмом. Навіть, коли йдеться про таку боротьбу, Суд у справі Гюл проти Туречини, рішення від 14.12.200 р., вирішив:

Антитерористичні операції мають плануватися й контролюватися таким чином, щоб максимально мінімізувати межі застосування сили, яка може спричинити смерть.

Суд чітко зайняв позицію щодо використання сили, яка потенційно може призвести до смерті у справі Ільхан проти Туреччини, рішення від 27.06.2000 р. За змістом частини 2 статті 2 Конвенції, у виняткових випадках припускається можливість спричинення смерті. За визначення того, чи можна дії посадових осіб з підтримання правопорядку, які спричинили смерть вважати несумісними із суттю та метою статті 2, враховується, серед інших чинників, ступінь і вид насильства, що використано, визначеність намірів або мета використання насильства.

Заподіяння смерті має бути «абсолютно необхідним» задля досягнення тих цілей, які закріплено у пунктах а–с частини 2 статті 2 Конвенції. Це більш суворий до обов’язків критерій, аніж критерій «необхідно у демократичній державі», який застосовується на підставі частини 2 статей 8–11. Підкреслюється, що сила, яка застосовується має бути суворо пропорційна цілям. Оскільки стаття 2 захищає одне з фундаментальних прав, Суд однозначно встановив, що факти позбавлення життя завжди мають якнайприскіпливіше перевірятися. Це стає особливо актуальним у випадку навмисного вбивства.

У справі справа МакКанн та інш. проти Сполученого Королівства Суд врахував, що державні органи були поставлені перед серйозною дилемою. З одного боку, від них вимагалося забезпечення захисту життя людей, які мешкають у Гібралтарі, включаючи власний військовий персонал, а з іншого боку, державні органи були обмежені у власних діях проти підозрюваних, які збиралися завдати шкоди іншим. Відповідно, одне з запитань, на яке Суд звернув увагу, полягало в тому, чи були дії військових за конкретних обставин справи суворо пропорційні уявлюваній загрозі. Суд врахував інформацію, яку було отримано військовими, і той факт, що вони були переконані в необхідності застрелити підозрюваних з тим, щоб попередити вибух бомби, який міг спричинити велику кількість жертв. Суд дійшов висновку, що дії у цьому випадку, сприймалися військовими як «абсолютно необхідні» з метою збереження невинних життів. У зв’язку із цим порушення статті 2 встановлено не було.

У справі Гулеч проти Туречични син позивача був убитий під час демонстрації в селі на південному сході Туреччини. Сили безпеки відкрили вогонь із броньованого авто. Суд зауважив, що демонстрація також не була мирною. Хоча держава стверджувала, що постріли здійснювали суто у повітря й потерпілого було вбито членами ПКК, докази свідчили, що загиблого було вбито зі знаряддя броньованого авто спадною траєкторією. Суд висловився, що оскільки використання сили потенційно може бути виправданим у даному випадку, необхідно встановити, чи був витриманий баланс цілі й дій. Суд врахував, що жандарми використовували досить потужну зброю, вони не мали ані кийків, ані сльозогінного газу, ані щитків, ані водяної гармати, ані гумових куль. Узявши до уваги те, що держава не надала ніяких доказів наявності зброї у демонстрантів, Суд дійшов висновку, що застосування сили у даному випадку не було «абсолютно необхідним».

У справі Андроніку і Константіну проти Кіпру поліція брала участь у перемовах із чоловіком, який утримував у заручниках протягом дня на прицілі двоствольної рушниці власну співмешканку. Жінка була налякана, було чути як вона кричала, що він погрожує її вбити. Чоловік погрожував вбити її, якщо поліція зламає двері. Було залучено допомогу спеціальних сил, які спробували врятувати жінку. Коли вони почали штурм, чоловік використав жінку в якості живого щита й застрелив офіцера поліції, після чого поліцейські розстріляли чоловіка й жінку, випустивши 29 куль. Суд дійшов висновку, що поліцейські мали право відкривати вогонь на поразку з метою врятувати життя жінки та вдатися до всіх заходів, які за їх чесною та обґрунтованою думкою, були необхідними з тим, щоби зменшити ризик, який загрожував її або його життю. Використання сили не було надмірним, тому що вони вважали, що це є «абсолютно необхідним».

У справі Гул проти Туреччини поліцейські постукали у двері оселі позивача, у якій він мешкав із двома синами та їхніми родинами. Поліція стверджувала, що вони мали відомості про знаходження у квартирі членів ПКК. Коли син заявника Мехемет Гул відчинив двері, 3 поліцейських випустили в нього більше 50 куль. Пізніше він помер від отриманих поранень. Жодного з членів ПКК у квартирі знайдено не було. Суд узяв до уваги, що така кількість пострілів у відчинені двері не може бути оправданою жодними переконуваннями поліцейських, що їхньому життям загрожував хтось у квартирі. Більш того, явно непропорційно було відкривати вогонь з автоматичної зброї по цілі, яку не видно у блочному житловому будинку, у якому мешкає велика кількість невинних людей, включаючи жінок і дітей.

У справі Огюр проти Туреччини сили безпеки провели збройну операцію на території, яка належить гірничо-видобувній компанії. Син заявника, який працював на шахті охоронцем, був убитий о 6.30 ранку, коли повертався додому. Держава стверджувала, що його було вбито попереджувальним пострілом. Суд відмітив, що за визначенням, попереджувальні постріли робляться у повітря, щоб бути впевненим, що вони не влучать у підозрюваного. Важко уявити, що насправді попереджувальний постріл міг влучити потерпілому в шию. Суд стверджував, що навіть якщо припустити, що загиблого було вбито попереджувальним пострілом, сам постріл не може бути виправданий, такі дії є грубою халатністю.

Використання сили державними органами у відповідності до частини 2 статті 2 може бути виправдано, коли воно засновано на щирому переконанні в той момент, що сила застосовується з благою метою, хоча опісля може з’ясуватися, що це не відповідає дійсності. Зовсім інший підхід може покласти нестерпний тягар на державу й співробітників його правоохоронних органів, можливо, заподіяння шкоди їхнім життям та життям інших осіб. Відповідно Суд звертає увагу не тільки на дії представників держави, які застосовують зброю, але й на всі обставини, включаючи планування та контроль операцій. Мета цього – оцінити, чи здійснювалося у вказаних обставинах планування та контроль за діями, чи вдалися державні органи до відповідних заходів для забезпечення мінімізації ризику, чи уважно поставилися до вибору самих дій.

У справі МакКанн та інш. проти Сполученого Королівства Суд зазначив, що рішення не зупиняти трьох терористів на в’їзді в Гібралтар, відсутність сумнівів відносно достовірності даних військових, й автоматичне застосування військовими зброї та смертельний випадок, призвело до висновку, що використання сили не було «абсолютно необхідним» для захисту людей від незаконного насильства у відповідності до пункту «а» частини 2 статті 2. Суд відмітив, що солдат, який здійснював зовнішній огляд автомобіля, не був спеціалістом із вибухових речовин чи із радіокомунікаційних пристроїв (вважалися, що можлива бомба керується за допомогою радіопередавача) і вирішили, що в машині знаходиться бомба, тільки на тій підставі, що в машині була відсутня антена. Солдати отримали інструкції відкрити вогонь на поразку за наявності відповідної інформації.

У справі Стюарт проти Сполученого Королоівства в людини роз’яснила поняття «абсолютної необхідності» й постановила, що сила може бути застосована суворо пропорційно для досягнення цілей, вказаних у другому пункті статті 2 ЄКПЛ. В оцінці суворої пропорційності основу увагу слід приділити природі мети, що її поставлено, небезпеки життю або заподіяння тяжких поранень у даній ситуації й ступінь ризику, який у результаті застосування сили може призвести до смертельного випадку.

У справі Андроніку і Константіну проти Кіпру Суд розглядав переважно питання планування й контролю у ході операції. Суд вивчив обставини справи, включаючи рішення використовувати спеціальні сили з тим, щоб з’ясувати, чи вдалися посадові особи до всіх заходів для мінімізації ризику для життя, і вирішив, що влада не була «необережною». Суд відмітив, що національні органи влади знали, що мають справу не із закоренілим злочинцем, і до останньої хвилини вели перемови. Ці дії демонструють, що використання спеціальних сил було застосовано лише як останній засіб. Слід вважати, що була відома схильність чоловіка до насильства (він мордував жінку), перемови не вдалися, жінка кричала, що її життя в небезпеці, а чоловік був озброєний. Усе це призвело до спроби проникнути до квартири з тим, щоб визволити жінку, роззброїти чоловіка й заарештувати його. Співробіт­ники спеціальних сил були проінструктовані використовувати зброю лише в крайньому разі, інакше кажучи, лише якщо життю жінки або їхнім життям загрожує небезпека. Тому порушення статті 2 не було встановлено.

Питання про відповідальність держави також може виникнути, коли цивільні особи були вбиті співробітниками сил безпеки у результаті випадкових пострілів. Також це стосується держави, якщо правоохоронці при визначенні засобів і методів проведення операцій проти опозиційної групи не вдалися до всіх заходів безпеки з метою уникнути або хоча б якось мінімізувати жертви серед цивільного населення.

У справі Ерджі проти Туреччини сили безпеки вчинили засідку в селі на південному сході Туреччини для арешту членів ПКК. Вони вели безприцільний вогонь протягом години, під час якого було вбито сестру заявника, а також її доньку. Суд встановив, що в місці знаходження загиблих ризик потрапити в перестрілку між силами безпеки й терористами ПКК був значним. Суд вважає, що навіть якщо сили безпеки діють із метою захисту мирного населення, немає жодних підстав вважати, що ПКК буде діяти таким же чином й при зворотному вогні. Відомостей про вжиття яких-небудь заходів безпеки щодо захисту сіл, які знаходилися в зоні конфлікту не було. Суд дійшов висновку, що операція проводилася без належного рівня захисту й контролю, що є порушення статті 2.