Деякі інші аспекти права на приватність

Не відповідає європейським стандартам і процедура проведення обшуку. Наприклад, проведення обшуку всіх приміщень, крім житла та іншого володіння особи, провадиться за постановою слідчого з санкції прокурора, тобто такі дії знаходяться за межами судового контролю. Хоча і функція судового нагляду за проведенням обшуку є швидше формальною, оскільки фактично ніколи не фіксуються відмови у його проведенні. При цьому часто порушуються терміни його проведення та відповідна процедура.

При процедурі усиновлення українське законодавство не враховує інтересів усиновленої дитини. Таємниця усиновлення гарантується можливістю усиновителям дитини записати себе її батьками (стаття 229 Сімейного кодексу), змінити вказівку про місце її народження в рамках 6 місяців і дату народження (стаття 230 Сімейного кодексу), а розкриття таємниці усиновлення тягне за собою кримінальне покарання (стаття 168 Кримінального кодексу України). Проте право дитини знати своїх біологічних батьків (стаття 7 Конвенції ООН про права дитини) та право на збереження своєї індивідуальності (стаття 8 Конвенції ООН про права дитини) цілком забуті. Навіть більше, закон містить положення про збереження таємниці усиновлення для самої дитини (частина 2 статті 226 Сімейного кодексу)^.

Проблемою залишається питання примусового медичного обстеження, а також втручання правоохоронних органів в сімейне життя осіб, що мають нетрадиційну сексуальну орієнтацію. Наприклад, до сих пір правоохоронні органи подають до Держкомстату відомості про виявлених гомосексуалістів, ведуть їхній облік, як групу ризику захворювання на СНІД⁴. Взагалі в законодавстві залишається ще старий підхід до цього питання, порівнюючи це з проституцією, наркоманією та алкоголізмом.

Всеукраїнська мережа людей, що живуть із ВІЛ, повідомляє про численні факти розголошення медичного діагнозу ВІЛ-інфікованих осіб. ВІЛ-інфіковані особи втрачають можливість працевлаштування, доступу до соціальних послуг. У багатьох регіонах особам, що хворі на СНІД, видаються спеціальні посвідчення, що зводить нанівець таємницю такого діагнозу.

У лютому 2005 року своїм рішення Європейський суд з прав людини постановив рішення, якім визнав порушення Україною Статті 8 Європейської конвенції з прав людини та зобов’язав сплатити 8 тис. євро громадянинові України Ромуальду Новоселецькому, який проживає в Уссурійську (Росія). Гроші повинні бути виплачені за відшкодування збитків, завданих унаслідок пропажі речей з квартири Новоселецького в той час, як там з незаконного дозволу державної установи жила інша людина, та за відшкодування нематеріальних збитків, заподіяних унаслідок неможливості позивача і його родини протягом тривалого часу жити у своїй квартирі. Європейський суд з прав людини визнав, що внаслідок незаконного рішення Новоселецький змушений був жити з чужою родиною, чим було порушено його право на приватність (див. електронний ресурс Української Гельсінської спілки з прав людини: http://www.helsinki.org.ua).

У справах про застосування статті 8 Конвенції щодо України слід окремо відзначити порушення права на власне ім’я, що є частиною права на приватність. Ці питання були розглянуті судом у справі «Булгаков проти України», яку 22 березня 2005 року Європейським судом було визнано прийнятною для подальшого розгляду. У згаданій заяві заявник, росіянин за походженням, скаржився на те, що записавши його ім’я в паспорті громадянина України як Дмитро, а не як Дмітрій, а по батькові Володимирович замість Владіміровіч, українські державні органи порушили його право на власне ім’я. На його думку, вимога «записувати його ім’я українською мовою», передбачена чинним законодавством, означає лише можливість його транслітерації буквами українського алфавіту, так як жодна норма не вимагає від національних органів замінювати ім’я або по батькові російського походження українськими еквівалентами. Заявник вважав, що таке втручання є незаконним навіть з позиції національного права («Булгаков проти України», ухвала від 22 березня 2005 року).

Розглянувши основні аспекти дотримання права на приватність особи, ми можемо зробити висновок, що у сучасному демократичному суспільстві існують досить тонкі межі приватного та суспільного, захисту інтересів держави та охорони особистого життя людини й громадянина. Належний рівень забезпечення цього права гарантує гармонійний розвиток, соціалізацію індивіда у численних структурах громадянського суспільства. Правозастосовчі органи (і, зокрема, міліція) повинні зайняти нейтральну позицію, яка б забезпечила дотримання прав людини, зокрема, права на приватність, й нормальне функціонування держави в цілому. Але для цього необхідна відповідна законодавча база, відсутність якої в Україні призводить до порушень цього важливого права.