2.2.3. Підстави адміністративного затримання

Згідно зі ст. 260 КУпАП адміністративне затримання може застосовуватися з метою:

 припинення адміністративних правопорушень, коли вичерпано інші заходи впливу;

 встановлення особи;

 складання протоколу про адміністративне правопорушення у разі неможливості складання його на місці вчинення правопорушення, якщо складання протоколу є обов’язковим;

 забезпечення своєчасного і правильного розгляду справ та виконання постанов у справах про адміністративні правопорушення [12].

Очевидно, що однією з підстав адмінзатримання є припинення адміністративних правопорушень. Проте, внаслідок недостатньо чітких формулювань низки статей Кодексу України про адміністративні правопорушення, не завжди є можливим визначити, в чому саме полягає те або інше правопорушення.

Так, стаття 178 КпАП передбачає можливість затримання особи за появу в громадських місцях у п’яному вигляді. Для прикладу подаємо тлумачення даної статті, що міститься в науково-практич­ному коментарі до Кодексу України про адміністративні правопорушення [3, с.571], у п.8 сказано, що: «особливість об’єктивної сторони цього правопорушення полягає в тому, що особа перебуває в громадському місці не просто в п’яному вигляді, а й у такому, що ображає людську гідність і громадську мораль, зокрема, якщо ...особа повністю або в значній мірі втратила орієнтування (безцільно стоїть на місці або також безцільно пересувається з місця на місце)» [переклад авт.]. При всій повазі до колег, зауважимо, що за даною підставою можна затримати будь-яку особу, яка не зможе дати чітких пояснень про причини свого стояння в певному місці або про причини свого переміщення в просторі.

Крім того, формулювання статті містить дуже абстрактні поняття «людська гідність» та «громадська мораль», яким дуже складно дати правову оцінку. Внаслідок цього, при оцінці конкретної поведінки, працівник міліції повинен спиратися не на чітко визначені правові норми, а на свою власну уяву про існуючі в суспільстві норми моралі.

Не менш розпливчасто звучить і формулювання ст. 185 КпАП, яка регламентує відповідальність за злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського форму­вання з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовця. Не зовсім зрозуміло, в чому саме має полягати законна вимога або розпорядження? І чи не мав законодавець на увазі, що будь-яке розпорядження або вимога працівника міліції є апріорі законними? На жаль, часто така вимога звучить досить лаконічно: «Пройдьомте». Відмова ж трактується як злісна непокора.

Така невизначеність законодавчих норм призводить до того, що досить часто правоохоронець опиняється у спірній ситуації, розмірковуючи, чи достатньо в нього підстав для здійснення затримання. В той же час, надто широке тлумачення положень зазначених статей призводить до значних зловживань.

2.2.4. Підстави взяття під варту

На відміну від затримання особи, арешт може здійснюватися лише на підставі судового рішення (ст. 29 Конституції України, ст. 14 КПК), і тільки після порушення кримінальної справи [13; 4].

Згідно зі ст. 148 КПК арешт належить до запобіжних заходів і застосовується до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень.

При вирішенні питання про застосування запобіжного заходу, крім обставин, зазначених у статті 148 цього Кодексу, враховуються тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється, обвинувачується особа, її вік, стан здоров’я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання та інші обставини, що її характеризують (ст. 150 КПК).

Тлумачення практики застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту було надано відповідною постановою Пленуму Верховного Суду України від 25.04.2003 р. №4 «Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства» [14]. Хотілося б звернути увагу на ряд положень, які на нашу думку, слід враховувати працівникам міліції при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту:

 взяття під варту є найбільш суворим запобіжним заходом, у зв’язку з чим він обирається лише за наявності підстав вважати, що інші (менш суворі) запобіжні заходи, передбачені ст. 149 КПК, можуть не забезпечити виконання підозрюваним, обвинуваченим процесуальних обов’язків, що випливають із ч. 2 ст. 148 КПК, і його належної поведінки;

 взяття під варту на стадіях дізнання і досудового слідства застосовується лише у випадку, коли особа підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі (ч. 1 ст. 155 КПК), і коли є достатні підстави вважати, що ця особа може ухилитися від слідства й суду або виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі чи продовжувати злочинну діяльність (ч. 2 ст. 148 КПК);

 у разі, коли особа підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше трьох років, взяття під варту допускається лише у виняткових випадках (ч. 1 ст. 155 КПК). Такими є випадки, коли на підставі наявних у справі фактичних даних із певною вірогідністю можна стверджувати, що інші запобіжні заходи не забезпечать належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого. Це можливо, наприклад, коли особа не має постійного місця проживання, зловживає спиртними напоями чи вживає наркотичні засоби, продовжує вчиняти злочини, підтримує соціальні зв’язки негативного характеру, порушила умови запобіжного заходу, не пов’язаного з позбавленням волі, раніше ухилялася від слідства, суду чи виконання судових рішень або ж коли особу підозрюваного взагалі не встановлено. Винятковість даного випадку має бути обґрунтована у поданні про обрання запобіжного заходу і в постанові судді;

 суди не повинні брати до провадження подання, внесені відповідно до ст. 165-2 КПК, якщо на порушення ч.2 цієї статті вони не були погоджені з прокурором, або той із ними не погодився, або з подання не зрозуміло, який саме прокурор (його посада і прізвище) дав згоду;

 у розгляді подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту участь прокурора, а також підозрюваного, обвинуваченого, щодо якого надійшло подання, є обов’язковою. Неявка захисника чи законного представника підозрюваного, обвинуваченого не перешкоджає розгляду подання, якщо їм було повідомлено про його час і місце;

 розглядаючи подання, суддя з’ясовує, чи є підозра у вчиненні особою злочину або обвинувачення останньої обґрунтованими, тобто чи є в розпорядженні органу дізнання, слідчого встановлені у визначеному законом порядку достатні дані, що свідчать про наявність ознак злочину, вчиненого саме цією особою (ними можуть бути заяви й повідомлення про злочин, явка з повинною, документи, складені за результатами оперативно-розшукової діяльності, протоколи слідчих дій, висновки експертиз тощо);

 при розгляді подання про взяття під варту суддя не вправі досліджувати докази, давати їм оцінку, в інший спосіб перевіряти доведеність вини підозрюваного, обвинуваченого, розглядати й вирішувати ті питання, які повинен вирішувати суд під час розгляду кримінальної справи по суті. Досліджуються також обставини, які відповідно до ст. 150 КПК мають бути враховані при обранні запобіжного заходу: вік підозрюваного, обвинуваченого, стан здоров’я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання. З’ясовуються дані про попередні судимості, соціальні зв’язки особи, її схильності (чи вживає наркотики, алкогольні напої тощо), спосіб життя, поведінку під час провадження в цій або іншій кримінальній справі (чи не ухилялася раніше особа від слідства, суду або виконання судових рішень, чи не вчинювала злочини проти правосуддя);

 дослідженню підлягають і відомості, що вказують на існування чинників, обставин чи мораль­них цінностей, які можуть свідчити про те, що підозрюваний, обвинувачений, перебуваючи на волі, не порушуватиме покладених на нього процесуальних обов’язків та не займатиметься злочинною діяльністю;

 може бути з’ясовано питання про фінансові можливості підозрюваного, обвинуваченого чи інших осіб щодо внесення застави та визначено її розмір, який міг би забезпечити належну процесуальну поведінку підозрюваного, обвинуваченого;

 суди мають дотримувати вимог щодо змісту постанови про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, передбачених ч. 2 ст. 165-1 КПК. У мотивувальній частині цієї постанови, зокрема, зазначаються підстави для обрання такого заходу, мотивується висновок про їх наявність, наводяться аргументи на користь того, що підозрюваний, обвинувачений може ухилятися від слідства й суду чи від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність і що застосування більш м’яких, ніж узяття під варту, запобіжних заходів може не забезпечити його належної процесуальної поведінки. Якщо цей захід застосовується у справі про злочин, за який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк до трьох років включно, в постанові має бути зазначено, чому даний випадок є винятковим. У ній також наводяться мотиви, з яких суд не погодився з висунутими під час розгляду подання доводами підозрюваного, обвинуваченого, захисника чи законного представника.

Вирішуючи питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту щодо неповнолітнього, суди мають керуватися ст. 434 КПК, згідно з якою до такої особи зазначений запобіжний захід може застосовуватись у виняткових випадках, коли це зумовлено тяжкістю злочину, у вчиненні якого вона обвинувачується, за наявності підстав та в порядку, передбачених статтями 148, 150, 155 КПК. Крім запобіжних заходів, перелічених у ст. 149 КПК, до цієї особи може бути застосований один із заходів, передбачених ст. 436 КПК, – передача під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників, а якщо вона виховується в дитячій установі, – під нагляд адміністрації цієї установи.

Про затримання і взяття під варту неповнолітнього обов’язково сповіщаються його батьки чи особи, що їх замінюють (ч.2 ст. 434 КПК).

Аналіз міжнародних нормативно-правових актів свідчить про те, що у світовій практиці все частіше застосовуються запобіжні заходи, альтернативні взяттю під варту. Для прикладу можна навести наступні цитати:

– утримання під вартою осіб, які очікують судового розгляду, не повинно бути загальним правилом, але звільнення може ставитися в залежність від представлення гарантій явки в суд, явки на судовий розгляд у будь-якій іншій його стадії та, у разі потреби, явки для виконання вироку [15];

– попередн. взяття під варту використовується в судочинстві по кримінальних справах як крайній захід за умови належного врахування інтересів розслідування передбачуваного правопорушення і захисту суспільства і жертви [16];

– з метою забезпечення більшої гнучкості відповідно до характеру і ступеня тяжкості правопорушення, особи і біографії правопорушника, а також з інтересами захисту суспільства і щоб уникнути невиправданого застосування тюремного ув’язнення система кримінального правосуддя повинна передбачати широкий вибір заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням, від досудових до післясудових заходів [16].

Комітет ООН із прав людини вважає, що затримання до судового розгляду має використовуватися лише у випадках, коли воно є законним, розумним і необхідним. Затримання може бути необхідним, якщо воно диктується необхідністю недопущення втечі, внесення яких-небудь змін у свідчення свідків або повторення злочинів, або коли особа, якої воно стосується, є безперечною і серйозною загрозою для суспільству, яку не можна запобігти ніяким іншим чином [17].