3. Правові підстави діяльності міліції щодо забезпечення прав людини в умовах демократичного режиму

Дотримання прав і основних свобод людини покладено на всі державні органи і громадські організації. Водночас, серед цих організацій є й такі, що спеціально створюються для охорони та захисту прав громадян. Ці органи комплектуються всебічно підготовленими спеціалістами. У їхньому розпорядженні є необхідні матеріально-технічні засоби, їхня діяльність детально регламентована. Це дозволяє забезпечити оперативність, законність і справедливість вжитих цими організаціями заходів для охорони прав людини.

Охорона прав людини здійснюється спеціально уповноваженими державними органами і громадськими організаціями шляхом застосування юридичних та організаційно-правових заходів впливу в суворій відповідності до закону і при безперечному дотриманні встановленого ним порядку.

За своїм змістом охорона прав і основних свобод людини є складною і багатоплановою. Вона містить у собі декілька конкретних напрямків, кожен із яких має свої специфічні завдання і реалізується своїми, властивими тільки йому методами. До числа таких напрямків (функцій) відносяться:

– прокурорський нагляд;

– попереднє розслідування кримінальних справ;

– захист у кримінальних справах і надання іншої юридичної допомоги;

– охорона громадського порядку і безпеки громадян;

– боротьба зі злочинністю;

– справедливе правосуддя.

Система захисту та охорони прав людини в Україні включає цілий ряд державних установ і громадських організацій, що уповноважені вирішувати визначені завдання. До них належать: прокуратура, органи внутрішніх справ, служба безпеки, митні органи, податкова служба, Уповноважений з прав людини у Верховній Раді України, адвокатура, правозахисні організації та ін.

Особливе місце в охороні прав і свобод громадян займають органи внутрішніх справ. Вони виконують завдання щодо забезпечення особистої безпеки громадян; припинення і попередження правопорушень, охорони і забезпечення громадського порядку, виявлення і розкриття злочинів, розшуку злочинців, забезпечення дорожнього руху, захисту власності від злочинних зазіхань, охорона учасників судочинства.

Складовою органів внутрішніх справ є міліція. «Міліція України, – говориться в Законі Україні «Про міліцію», – це державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань» (ст. 1). Аналіз поняття дозволяє виявити ознаки міліції і її цільове призначення. Важливими ознаками міліції є те, що вона – «озброєний орган виконавчої влади», від імені держави вона забезпечує верховенство закону, є носієм і гарантом демократичних цінностей правової держави. Цільове призначення міліції полягає у:

– забезпеченні громадського спокою, дотриманні закону і порядку в суспільстві;

– захисті і дотриманні основних прав і свобод людини у тому вигляді, у якому вони закріплені, зокрема, в Конституції України;

– профілактиці злочинності та боротьби з нею;

– виявленні і розслідуванні злочинів;

– наданні допомоги і послуг населенню.

Означені цілі обумовлені особливостями статусу міліції у системі правоохоронної діяльності. До основних напрямків діяльності міліції відносяться: адміністративна, профілактична, оперативно-розшукова, кримінально-процесуальна, виконавча та охоронна (за домовленістю) діяльність. Множина цих напрямків зумовлює специфіку методів діяльності міліції, її відмінність від інших суб’єктів правоохоронної діяльності.

По-перше, діяльність міліції пов’язана з організацією і контролем за поведінкою громадян у громадських місцях. При цьому організація і контроль має державно-владний характер. За якість цього виду діяльності міліція відповідає перед компетентними органами.

По-друге, у правоохоронній діяльності сторони, що беруть у ній участь (міліція, громадяни, організації), не пов’язані відносинами підпорядкування один до одного і в усіх горизонтальних правовідносинах підвладні закону рівною мірою.

По-третє, міліція здійснює адміністративний нагляд – гласний і негласний за кимось або за чимось. У процесі здійснення нагляду органи міліції можуть наглядати за людьми, організаціями, органами держави, але виключно з точки зору закону, не втручаючись у їхню професійну діяльність.

По-четверте, для негайного припинення протиправних дій громадян, ліквідації природної або техногенної небезпеки міліція використовує примусові повноваження. Іноді примус має жорсткий, «невблаганний» вигляд, і цей момент посилюється тим, що працівник міліції може застосувати насилля, використовуючи для цього «речові» знаряддя, такі, як спеціальні засоби і зброю.

Діяльність міліції є за своєю природою професійною. Професійний характер міліцейської роботи обумовлений тим, що спеціалізована діяльність вимагає від тих, хто її здійснює, відповідних професійних знань (право, психологія, соціальна психологія, педагогіка), навичок і умінь. Працівник міліції повинен добре знати свою справу, обережно й компетентно застосовувати примус, оскільки необережне і невміле використання міри примусу може розглядатися як зловживання владою, призводити до незадоволення громадян і конфліктів з ними. Декларація Ради Європи про поліцію, зазначаючи професійний характер поліцейської діяльності, вказує: «Поліцейський повинен пройти у повному обсязі загальну підготовку, професійну і службову підготовку, а також отримати відповідний інструктаж із соціальних проблем, демократичних свобод, прав людини і, зокрема, з Європейської конвенції з прав людини».

Міліція при здійсненні функції охорони громадського порядку, з одного боку, захищає права і свободи кожного громадянина, а з іншого – здійснює певне обмеження у правах осіб, які скоїли правопорушення.

Органи міліції, посадові особи при здійсненні правоохоронної діяльності спираються на принципи міліцейської діяльності, які узгоджені з міжнародними актами, що ратифікувала Верховна Рада України (Декларація ООН, Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку, Європейська Конвенція з прав людини і основних свобод, Декларація про поліцію Ради Європи тощо) і закріплені в національному законодавстві (зокрема, в Конституції України, законах України «Про міліцію», «Про оперативно-розшукову діяльність» тощо). До основних принципів діяльності міліції щодо забезпечення прав і основних свобод відносять: дотримання законів і забезпечення їх виконання; справедливість; повага людської гідності і гуманність; врахування необхідної розмірності при застосуванні сили, зброї або спецзасобів; підзвітність перед суспільством.

Зупинимося на характеристиці основних принципів діяльності міліції щодо дотримання прав і свобод громадян докладніше.

Дотримання законів і забезпечення їх виконання передбачає, що діяльність міліції спирається на конституційний принцип законності (ст. 8,19). Дотримання принципу законності з боку міліції полягає в наступному:

– у своєчасності й ефективності заходів щодо попередження, припинення і розкриття злочинів, які посягають на права і свободи людини. Для реалізації цього напрямку своєї діяльності міліція в повному обсязі може застосувати примус. Невживання або несвоєчасне застосування засобів примусу чи прояв при цьому несумлінності розглядається як порушення законності (відмова в порушенні карної справи, невжиття заходів щодо приборкання хуліганів, які розперезалися та ін.). Відмова в задоволенні законних вимог громадян є порушенням гарантованих законом прав і є приводом для скарг на дії міліції;

– у чіткому виконанні працівниками міліції своїх обов’язків щодо забезпечення реалізації громадянами своїх прав, порушенням тут є, наприклад, необґрунтована відмова в реєстрації за місцем проживання, несвоєчасна видача закордонного паспорта;

– недопущення дій, що порушують права і свободи громадян (життя, честь, гідність, недоторканність особистості, свобода від катувань, незаконного насильства). У ст. 5 Закону України «Про міліцію» вказується, що міліція поважає гідність людини і проявляє до неї гуманне ставлення.

Але для реалізації діючих законів з боку міліції вимагається суворе і неухильне дотримання їх настановам. Для цього міліція наділяється особливими державно-владними повноваженнями і засобами примусу, аж до застосування зброї. Це тягне відповідні обмеження прав і свобод людини, вторг­нення в його приватне життя. Так, у Законі України «Про оперативно-розшукову діяльність» (ст. 8, п. 6, 9, 10) визнається неминучість обмежень у процесі розкриття і розслідування злочинів, при здійсненні обшуку, вилученні, арешту, огляду, проведенні спеціальних заходів – прослухування телефонних розмов, контролю кореспонденції тощо.

Але в практиці діяльності міліції – не рідкісні факти використання протиправних обмежень і, навіть, порушень прав людини. Характер обмежень прав і свобод, а також їх порушень, безпосередньо залежить від специфіки завдань, які виконує та чи інша служба. Кожна з них має свій набір найбільш типових порушень:

– для підрозділів охорони громадського порядку і громадської безпеки властиве незаконне затримання, заборона масових демонстрацій, затримання громадян за ознакою раси, кольору шкіри, етнічної належності, належності до певної соціальної групи.

– для відділень карного розшуку – незаконний арешт, обшук, невжиття заходів за заявами громадян, укриття злочинів від обліку;

– працівники ДАІ та дорожньо-транспортної міліції зловживають позбавленням прав водіїв автотранспортних засобів, необґрунтований арешт експлуатації автомобіля, евакуація транспорту з місця стоянки;

– для слідчих підрозділів характерним є незаконна відмова від порушення кримінальної справи, провадження слідчих дій без участі понятих, незаконний обшук, виїмка, арешт, несвоєчасний допуск адвоката до ознайомлення з матеріалами справи, застосування незаконного фізичного і психічного насильства;

– паспортно-візові служби застосовують незаконну відмову в реєстрації за місцем мешкання, незаконну відмову у видачі закордонного паспорта;

– підрозділи БЕП, УБОЗ використовують несанкціоноване прослуховування телефонних розмов, несанкціоноване проникнення в житлове приміщення.

Наведений перелік далеко не повний і дає лише загальні уявлення про структуру порушень, які притаманні органам внутрішніх справ. Більш детальний розгляд структури порушень свідчить про перевагу посягань на громадянські права людини (недоторканність особи, майна, таємність особистого життя тощо) і в меншому обсязі торкаються соціально-політичних і економічних прав.

Принцип справедливості при забезпеченні прав людини і основних свобод. Ідеальна держава з давніх-давен асоціювалась зі справедливістю. Право, на думку стародавніх римлян є мистецтво добра і справедливості (Jus est ais boni et aequi). Справедливість і благозаконність у стародавніх греків вважалися дочками богині Правосуддя. Відомий китайський філософ Конфуцій відстоював принцип: «На добро відповідають добром, на зло – справедливістю».

Слово «юстиція» перекладається як «справедливість». Безумовно, справедливий закон утілює в собі ідею рівної для всіх свободи, свободи робити все, що не забороняє закон. Справедливий закон забороняє лише те, що завдає шкоду і нічого не наказує чесним людям. «Справедливість, – писав Епікур, – сама по собі не є щось, але у відносинах людей один до іншого завжди є деякий договір про те, щоб не шкодити і не терпіти шкоди»¹.

Справедливість, утілюючи в собі ідею рівності громадян перед законом і судом, неможлива без свободи і законності. Закон виступає мірою, єдиною для всіх, масштабом свободи. При цьому свобода окремої людини співвідноситься зі свободою інших людей, а право виступає регулятором можливостей реалізації свободи кожного. Заборони і обмеження, які встановлюються, повинні бути доцільними з точки зору гарантій свободи, а отже, справедливими. Справедливість передбачає відповідність між правами і обов’язками людини, діянням і віддаванням, які визначаються через призму рівності і свободи.

Не випадково, що принципу справедливості багато уваги приділяється в багатьох міжнародних актах з прав людини. У Декларації ООН звертається увага на зв’язок справедливості та гідності людини, справедливості й рівності людей у правах. У Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, який схвалений Генеральною Асамблеєю ООН в 1966 р. підкреслюється: «Усі люди рівні перед законом і мають право без усякої дискримінації на рівній захист закону»(ст. 26). У пакті спеціально визнається право осіб, які належать до етнічних, релігійних і мовних меншин, користуватися «своєю культурою, сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою» (ст. 27).

Справедливість є одним із найважливіших принципів правової держави як у законодавчій діяльності, так і при правозастосуванні. Застосування принципу справедливості в діяльності міліції означає наступне:

– встановлення об’єктивної істини у справі, яку вона провадить;

– забезпечення законних прав та інтересів учасників процесу;

– правильна кваліфікація дій особи, яка звинувачується в здійсненні правопорушення, при цьому зробити все для недопущення упередженого необ’єктивного підходу до вирішення справи;

– забезпечення учасникам процесу рівних можливостей у дослідженні доказів і захисту своїх прав;

– безумовне дотримання закону з тим, щоб кожен, хто вчинив злочин, був підданий відповідному його діянню покаранню і жоден невинуватий не був притягнутий до відповідальності.

Вимога справедливості включає в себе неупередженість і недискримінаційний підхід. Вимога неупередженості змушує міліцію, наприклад, поводити себе об’єктивно і не приймати будь-яку сторону в суперечці, з приводу якої провадиться розслідування. Неупередженість потребує, щоб працівники міліції утримувались від будь-яких видів дій за межами суто міліцейських функцій, які б могли їм перешкодити виконувати свої завдання цілком неупереджено або не створювати в громадськості враження упередженості.

Недискримінаційний підхід у відповідності до Протоколу №12 до ЄКПЛ вимагає, щоб працівники міліції дотримувались вимог Європейської Конвенції, яка гарантує основні права, і вимог національного законодавства, яке гарантує особисті права. У рекомендаціях ЄКПЛ міститься перелік основних мотивів дискримінації: стать, раса, колір шкіри, мова, релігія, політичні або інші переконання, національне і соціальне походження, належність до етнічних меншин, майнове становище, фізична або розумова відсталість, статева орієнтація або вік тощо.

Наведемо деякі приклади. Так, у ст. 6 (3) записано: «Кожна людина, звинувачена у вчиненні кримінального злочину, має... бути негайно і детально проінформованою зрозумілою для неї мовою про характер і причину обвинувачення проти неї». У справі Brozicek 1989 року, Європейський Суд прийняв рішення на користь особи, яка постійно проживала в Німеччині, яка поскаржилась на те, що звинувачення, висунуте проти неї італійським судом, не було належним чином йому пояснене, і тому його суд, проведений in absentia, був недійсним. На його ім’я були відправлені два листи італійською мовою, один із яких – за невірною адресою, і італійська влада не в змозі була довести, що Брозичек достатньо добре володів італійською мовою, щоб сприйняти висунете проти нього звинувачення.

Європейський Суд декілька разів ухвалював рішення проти держав, владні структури яких переслідували людей за мотивом: статева сексуальна орієнтація. Це рішення Суд пояснював як порушення ст. 8 ЄКПЛ – право людини на повагу її особистого життя¹.

Право на гідне й гуманне поводження. Зміст цього принципу сформульований у ст. 3 ЄКПЛ: «Жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню». Історичні корені статті 3 містяться у статті 5 Загальної декларації прав людини. Її зміст поширено в Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання, яка набрала чинності в червні 1987 р., і в Європейської конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання, яка набрала чинності в лютому 1989 р. Беручи до уваги, що угоди з прав людини створювалися в контексті Другої світової війни, стає зрозумілим, що право від катувань, нелюдського або жорстокого поводження посіло особливе місце серед зазначених прав, перелічених у міжнародних договорах з прав людини.

Для працівника міліції важливо розуміти такі складові цього принципу: право людини від катувань, право на людське поводження, право на гідне поводження.

У Конвенції ООН подається тлумачення поняття «катування». «Термін «катування», – записано в Конвенції, – означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисно спричиняються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона запідозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають в офіційної якості, чи з їх підбурювання, або з їхнього відома, чи з їхньої мовчазної згоди. В цей термін не включається біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій...». У наведеному визначенні слід звернути увагу на сутність катування, мотиви катування і суб’єкт катування, законне застосування сили. Катування включає і нелюдське поводження і приниження гідності людини. Катування, як процес, можна показати у вигляді схеми (див. мал.1).

Гідність – це невід’ємна властивість людини, її нематеріальне право, яке належить їй від народження. Згідно зі ст. 28 Конституції України гідність людини охороняється державою. Гідність людини, тобто її суспільна цінність, пов’язана з правом не зазнавати катувань, насильства, медичних та інших експериментів, жорстокого поводження. Приниження людської гідності має прояв у тому, що людина втрачає самоповагу. Тобто при приниженні людської гідності людину змушують робити те, що вона сама цього ніколи б не робила.

Малюнок 1