6. Відповідальність за порушення заборони катувань

Суб’єктом відповідальності за порушення заборони катувань та жорстокого або такого, що принижує гідність поводження чи покарання може виступати як особа, яка безпосередньо причетна до застосування катувань, так і держава в цілому.

Так, наприклад, Європейський суд з прав людини не ставить своєю метою довести вину конкретної особи у застосуванні катувань. Суд визнає винною державу, на території якої мав місце випадок катувань або жорстокого поводження. Визнання держави винною у порушенні ст. 3 ЄКПЛ має для неї не тільки негативні наслідки, такі як, наприклад, погіршення іміджу в очах світової спільноти, а й накладає певні зобов’язання.

Першим основним обов’язком є виплата сум, визначених Європейським судом як справедливе відшкодування заявникові. Відповідно до статті 41 Конвенції Європейський суд може зобов’язати державу відшкодувати заявникові матеріальну та моральну шкоду, а також судові витрати. Виплата цих сум є обов’язком, чітко визначеним у рішенні Суду.

Однак, виплата справедливого відшкодування – не є єдиним обов’язком, що випливає з рішення. На виконання рішення Європейського суду, де встановлено одне або кілька порушень Конвенції, держава-відповідач, залежно від обставин справи, може бути зобов’язана вжити певних заходів: по-перше, заходи індивідуального характеру на користь заявника, щоб припинити незаконну ситуацію та відшкодувати її наслідки, по-друге, заходи загального характеру, щоб запобігти подальшим порушенням подібного типу. На відміну від відшкодування матеріальної шкоди Європейський суд не вказує державі, які спеціальні заходи необхідно вжити щодо відновлення порушених прав заявника та щодо запобігання подальшим порушенням, оскільки відповідно до Конвенції держави мають право самостійно вибрати заходи індивідуального та загального характеру. Однак впровадження відповідних заходів проходить під контролем Комітету міністрів Ради Європи, який перевіряє, чи є обрані заходи ефективними та чи відповідають вони висновкам, викладеним у рішенні Європейського суду.

Щодо заходів індивідуального характеру, то їхнє застосування на національному рівні розглядається Комітетом міністрів у разі, коли визнане за державою порушення продовжує мати негативні для заявника наслідки, і їх не можна відшкодувати шляхом виплати грошової компенсації. Наприклад, перегляд справи на національному рівні може бути важливим засобом усунення порушення Конвенції у випадках, коли Європейським судом зафіксовані серйозні порушення процесуальних гарантій національних судів. Такий перегляд може також виправити рішення національного суду, яке за своєю суттю суперечить Конвенції. Не можна сказати, що перегляд рішень національних судів не був передбачений їх правом. У зв’язку з цим Комітет міністрів прийняв Рекомендацію про перегляд рішень національних судів новим провадженням на підставі рішення Європейського суду з прав людини.

Щодо заходів загального характеру, то держава з метою запобігання новим порушенням Конвенції зобов’язується усунути проблеми у внутрішньому правопорядку. Впровадження заходів загального характеру є не завжди простим.

Часом з обставин справи очевидно, що порушення є результатом проблем конкретних законів або відсутності належного законодавства. У такому разі, звичайно, держава на виконання рішення Європейського суду має внести зміни до існуючих нормативно-правових актів або прийняти відповідні закони. У багатьох випадках, однак, структурна проблема, яка призвела до порушення, полягає не в очевидній суперечності між національним законодавством та положеннями Конвенції, а швидше у правозастосовчій практиці. У такому разі доцільною є зміна цієї практики з урахуванням позиції Європейського суду з того чи іншого питання, яка викладена в його прецедентній практиці. У цій ситуації саме національні суди відіграють провідну роль у запобіганні подальшим порушенням Конвенції. Рішення Європейського суду з прав людини у більшості європейських держав є актами прямої дії, тому в цих державах рішення Європейського суду доводяться до відома судів та відповідних органів, дії яких призвели до порушення, і такі заходи є достатніми для запобігання подальшим порушенням подібного характеру. Також рішення Європейського суду публікуються в офіційних вісниках.

Той факт, що національні правові системи майже всіх європейських держав визнали пряму дію прецедентів Європейського суду, є унікальним явищем, яке не має аналогу в сучасному міжнародному праві.

Як уже зазначалося, суб’єктом відповідальності за порушення заборони катувань та жорстокого або такого, що принижує гідність поводження чи покарання виступає і особа, яка безпосередньо причетна до застосування катувань. В Україні кримінальна відповідальність за дії, що містять ознаки катувань у значенні статті 1 Конвенції ООН проти катувань, отримала значний розвиток за останні кілька років.

До набрання чинності 1 вересня 2001 року новим Кримінальним кодексом в Україні не існувало такого складу злочину як «катування». Дії, які підпадали під визначення статті 1 Конвенції ООН проти катувань, у відповідних випадках могли скласти кримінальне «перевищення влади або службових повноважень» чи «примушування давати показання». Навіть у найбільш тяжких випадках катувань, ознаки катувань поглиналися обтяжуючою ознакою складу «перевищення влади або службових повноважень» у частині 2 статті 365 (статті 165 «колишнього» КК), а саме: «насильство, застосування зброї або болісні чи такі, що принижують людську гідність потерпілого, дії» [19, с.33].

Кримінальним кодексом 2001 року кримінальна відповідальність за катування була передбачена статтею 127, яка визначала склад злочину наступним чином:

Катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі...

Хоча цей крок вочевидь було здійснено на виконання зобов’язань України за Конвенцією ООН проти катувань, але формулювання цієї статті не зовсім відповідала завданням, яке ставить за мету Конвенція.

Суб’єктом злочину за статтею 127 КК була будь-яка особа. Тому, враховуючи правило lex specialis, це положення не застосовувалося до посадових осіб, зокрема до працівників правоохоронних органів, які застосовували катування та інші форми поганого поводження. Таким чином, ця стаття не стала спеціальним інструментом, призначеним для попередження застосування катувань державними агентами [19, с. 33].

Також не відповідав міжнародним зобов’язанням термін покарання, яке передбачала ця статті: від трьох до п’яти років позбавлення волі. Лише у разі вчинення цього злочину повторно або за попереднім зговором групою осіб можливе покарання передбачало від 5 до 10 років позбавлення волі.

Практика застосування кримінальних покарань до працівників правоохоронних органів, як і раніше, ґрунтувалась на положеннях, що встановлюють кримінальну відповідальність за перевищення влади і службових повноважень (стаття 365 КК). Це підтверджує і 5-а доповідь Уряду України Комітету ООН проти катувань, де відзначається: «працівники правоохорон­них органів за здійснення таких дій притягаються до кримінальної відповідальності за статтями, що передбачають відповідальність за скоєння службових злочинів (стаття 365 «Перевищення влади чи службових повноважень» та іншими)» [19, с. 33].

Однак зазначена стаття містить склад злочину, що може охоплювати широкий спектр правопорушень. Розчинення поняття «катування» у більш широкому понятті «перевищення влади», дозволяє приховувати дійсну поширеність катувань і перешкоджає ефективному контролю виконання зобов’язань за Конвенцією ООН проти катувань щодо суворості покарання і застосування амністії. Це також заважає ефективному застосуванню положень кримінального законодавства до співучасників осіб, що за­стосо­вують катування.

Низка дій, що кваліфікуються Конвенцією ООН проти катувань як катування чи жорстоке поводження, можуть підпасти під дію статті 373 КК України – «примушування давати показання». Частина друга в якості кваліфікуючої ознаки вказує «застосування насильства чи знущання над особою» і передбачає в якості покарання позбавлення волі від 3 до 8 років.

Законом України від 12 січня 2005 року № 2322-IV були внесені зміни до статті 127 Кримінального кодексу. Було змінено склад злочину, передбаченого частиною 1 цієї статті, наступним чином:

Катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи інформацію, свід­чення або визнання, покарати його за дії, які він скоїв або у скоєнні яких підозрюється, або залякування його або інших осіб...

Крім того, стаття була доповнена частиною 3, яка визначає в якості спеціального суб’єкта «працівника правоохоронного органу», та частиною 4, яка в якості обтяжуючої обставини (кваліфікуючої ознаки) передбачає спричинення смерті внаслідок застосування катувань.

Частина 3 передбачає покарання від 10 до 15 років позбавлення волі, частина 4 – від 12 до 15 років позбавлення волі або довічне ув’яз­нення.

Однак ці зміни залишають певні недоліки в законодавчому регулюванні:

 по-перше, у запропонованій редакції ознакою «катування» залишається «насильницька дія». Це звужує сферу застосування статті порівняно з визначенням статті 1 Конвенції ООН проти катувань, яка визнає катуванням «будь-яку дію», «що завдає сильний біль або страждання». Хоча звуження визначення катування за ознакою «насильницької дії» може здатися неважливим з погляду завдання болю, але воно має важливе значення щодо страждань, які можуть викликатися не тільки насильницькими діями, але й створенням певних обставин. Такі обставини у певних випадках можуть створюватися діями, що самі собою не є насильницькими;

 по-друге, визначення статті 1 Конвенції ООН проти катувань розраховано лише на представників держави. Але Закон викладає визначен­ня катування в частині 1 статті 127, яка стосується загального суб’єкта злочину. Це створює певну нелогічність, яку можна побачити на прикладі такої ознаки, як «отримання визнання». Лише представникові держави може бути необхідним «визнання» у тому технічному значенні, у якому воно використане Конвенцією. Якщо застосувати мету «отримати визнання» до загального суб’єкта, це розширить значення «визнання» далеко за межі його звичного значення. Певною мірою це стосується й мети «покарати за дії»;

 по-третє, терміни статті 127 КК не узгоджені з усталеним понятійним апаратом кримінального законодавства, тому на практиці можуть виникнути суттєві проблеми з визначенням «фізичного болю або фізичного ... страждання» з погляду шкали тяжкості шкоди, завданої здоров’ю особи, виду винного ставлення до шкідливих результатів (умисел чи необережність);

 по-четверте, частини 3 та 4 статті 127 КК передбачають суворі покарання за вчинений злочин. Можна було б вітати таку кримінальну політику, але тяжкість покарання за вчинення цього злочину зовсім не узгод­жено з підходом до покарання інших насильницьких злочинів [20].

Ці недоліки у формулюванні статті 127 Кримінального кодексу не дозволяють її вважати значним кроком у захисті від катувань та можуть стати на заваді ефективній імплементації завдань Конвенції ООН проти катувань [19, с. 35].

Засудження державних агентів, які застосували катування, залишається рідкісним явищем. Покарання, що призначаються судами в разі засудження, також не відповідають тяжкості злочину. Засуд­жені агенти держави часто отримують умовне покарання.