3. Суб’єкти реалізації права на мирні зібрання

Серед суб’єктів реалізації права на мирні зібрання слід назвати:

– організаторів мирного зібрання;

– учасників мирного зібрання;

– організаторів та учасників контрдемонстрації;

– працівників міліції;

– представників державного органу чи органу місцевого самоврядування;

– суд.

В окремих випадках проведення мирного зібрання може порушувати права та свободи інших громадян. Саме тому потрібно шукати баланс між правом на мирні зібрання організаторів і учасників мирного зібрання та правами й свободами інших громадян. Наприклад, використання підсилювальної апаратури на мирному зібранні в нічну пору доби може порушувати право на приватність громадян, які проживають поруч.

4. Правові підстави реалізації права на мирні зібрання

Стаття 11 ЄКПЛ встановлює, що

«Кожен має право на свободу мирних зібрань та на свободу об’єднання з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів.

Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які встановлені законом в інтересах національної або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб і є необхідними в демократичному суспільстві. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції або органів державного управління».

Зазначимо, що це право захищається і в національному праві, однак лише на рівні загальних положень, тоді як реалізація цього права потребує більшої конкретизації.

Так, наприклад, у статті 39 Конституції України стверджується:

«Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей».

Подібну норму передбачає Цивільний кодекс України, ст. 315 якого стверджує, що «фізичні особи мають право вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо. Обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання може встановлюватися судом відповідно до закону».

П. б) 3) ч. 1 статті 38 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (від 21 травня 1997 р.) делегує виконавчим органам сільських, селищних, міських рад повноваження «вирішення відповідно до закону питань про проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій, спортивних, видовищних та інших масових заходів; здійснення контролю за забезпеченням при їх проведенні громадського порядку». Таким чином під час забезпечення громадського порядку під час проведення мирних зібрань працівники органів внутрішніх справ безперечно контактуватимуть із представниками виконавчих органів сільських, селищних, міських рад з питання забезпечення громадського порядку. Рівень і якість цієї співпраці може доволі серйозно вплинути на забезпечення громадського порядку в таких випадках.

Однак очевидно, що такого врегулювання було недостатньо для того, щоб органи внутрішніх справ могли належно забезпечувати правопорядок. Саме тому було ініційоване звернення до Конституційного Суду України.

Конституційний Суд України за поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 39 Конституції України у своєму рішенні від 19 квіт­ня 2001 року № 4-рп/2001 висловився з цього приводу наступним чином:

«Право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, закріплене в статті 39 Конституції України, є їх невідчужуваним і непорушним правом, гарантованим Основним Законом України».

Конституційний Суд України дійшов також висновку, що «визначення строків завчасного сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування з урахуванням особливостей мирних зібрань, їх форм, масовості, місця і часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання». А також:

«...Організатори таких мирних зібрань мають сповістити зазначені органи про проведення цих заходів заздалегідь, тобто у прийнятні строки, що передують даті їх проведення. Ці строки не повинні обмежувати передбачене статтею 39 Конституції України право громадян, а мають служити його гарантією і водночас надавати можливість відповідним органам виконавчої влади чи органам місцевого самоврядування вжити заходів щодо безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингів, походів і демонстрацій, забезпечення громадського порядку, прав і свобод інших людей».

Разом з тим в мотивувальній частині цього рішення Конституційний Суд вказав на таке:

«Згідно з частиною третьою статті 8 Конституції України норми Конституції України є нормами прямої дії. Вони застосовуються безпосередньо незалежно від того, чи прийнято на їх розвиток відповідні закони або інші нормативно-правові акти».

Таким чином обмеження свободи мирних зібрань в Україні може здійснюватися лише:

1) на підставі закону;

2) якщо воно здійснюється заради легітимних цілей:

за Конституцією України – в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей;

за Європейською Конвенцією з прав людини – в інтересах національної або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб)

3) якщо воно є необхідним у демократичному суспільстві.

Як неодноразово вказувалося в рішеннях Європейського суду з прав людини (ділі – ЄСПЛ) «необхідність в демократичному суспільстві» передбачає існування «нагальної суспільної потреби».

У рішенні щодо прийнятності заяви № 8191/78 (Рессемблемент Джурассен та Юніте Журасьєн проти Швейцарії) Комісія заявила:

«На Комісію покладено, тим не менше, обов’язок встановити, чи громадська безпека та попередження безпорядку зробили оскаржувані рішення необхідними.

Комісія вказала, що при перевірці чи були ці заходи необхідними, вона не намагається замінити своє власне рішення на прийняте компетентними внутрішніми органами. Її функція полягає в оцінці з погляду статті 11 рішень, які ці органи прийняли при здійсненні дискреційної влади.

Безперечно, спочатку національним органам належить оцінювати, чи є насправді імперативна соціальна необхідність, що передбачено концепцією про «необхідність» (справа Хендісайда проти Об’єднаного Королівства, § 48). У зв’язку із цим, Конвенція надає державам-учасницям межі розсуду при застосуванні заходів, що обмежують здійснення гарантованих прав, таких, як право на мирні зібрання. Проте, ці межі достатньо широкі для органів, як у цій справі, співставляються з передбачуваною небезпекою, що впливає на громадську безпеку та порядок, та мають вирішувати, часто без попередження, який спосіб застосувати, щоб попередити її»⁵.

4) у судовому порядку

Особливістю регулювання цієї сфери є пошук балансу між забезпеченням свободи і порядку. Обмеження цієї свободи, передбачені Конституцією, потребують свого врегулювання в законі. Строго кажучи, до прийняття такого закону, через відсутність законодавчо закріплених критеріїв судового визначення інтересів національної безпеки та громадського порядку, виходячи з тексту статті 39 Конституції України, навіть суд не може накладати такі обмеження через високу ймовірність можливого порушення конституційного права особи саме таким чином.

Це можна підтвердити, пославшись на п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», який стверджує:

«Відповідно до ст. 39 Конституції громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, завчасно сповіщаючи про них органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Справи про обмеження цього права розглядаються судами в порядку, встановленому для справ, що виникають з адміністративно-правових відносин» і ч.4 п.2: «Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй».

Зауважимо, що закон, який би закріпляв подібний порядок досі не прийнятий, хоча Верховна Рада України неодноразово намагалася прийняти законопроекти з цього питання.

При розгляді цього питання слід відзначити точку зору ЄСПЛ. У практиці ЄСПЛ вирішення питання, чи втручання було передбачене законом, має свою особливість. Суд аналізує не лише конкретний закон, а й усе законодавство, правове обрамлення в цілому. У справі Таммер проти Естонії ЄСПЛ наголосив, що однією з вимог, що випливає з поняття «встановлені законом» є передбачуваність наслідків. Таким чином для того, щоб можна було обмежити свободу мирно збиратися, яку захищає не лише Конституція України, а й Конвенція, необхідно чітко і однозначно за допомогою закону, у відповідності до Конституції закріпити критерії обмеження цієї свободи, які б давали можливість особі регулювати свою поведінку і мати змогу передбачити, які наслідки може мати конкретний вчинок.

Протягом останніх років органи державної влади, органи місцевого самоврядування та суди неодноразово посилалися на такий нормативний акт колишнього СРСР, як Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року «Про порядок організації проведення зборів, мітингів, вуличних заходів і демонстрацій в СРСР». Однак цей указ не лише суперечить Конституції України (яка встановлює повідомний характер проведення мирних зібрань, на відміну від дозвільного, встановлюваного указом), він також суперечить ідеології правової держави. Більше того, очевидно, що вищезгаданий указ не відповідає принципу правової певності та відповідно до практики ЄСПЛ не може визнаватися законом, який передбачає обмеження цієї свободи.

Хоча Конституція встановлює вимогу, щоб право на мирні збори обмежувалося лише на основі закону, однак місцеві органи влади часто приймають власні правові акти, що грубо порушують свободу мирних зібрань.

Такі рішення, в основі більшості з яких лежить уже згаданий Указ Президії ВР СРСР, прийняті міськими радами більшості обласних центрів України, зокрема, у Києві, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Сумах, Львові, у деяких районних центрах. Вони встановлюють суттєві неконституційні обмеження права на мирні зібрання, наприклад, вимагається повідомлення про мирне зібрання за 10 днів до його проведення.

Очевидно саме через суперечність з Конституцією мало місце досить багато випадків, коли організатори мирних зібрань фактично ігнорували заборону проведення мирних заходів, а працівники правоохоронних органів не перешкоджали в цьому.

Слід зазначити, що для того, щоб право на мирні зібрання могло реалізовуватися, має виконуватися наступна умова: таке зібрання має бути справді мирним. Тому зібрання, що супроводжуються руйнуванням, насильством або закликають до таких дій, загрожують громадському порядку тощо, не охоплюються цим правом.

Окремо слід зазначити, що право на мирні зібрання може бути (згідно з ч.2 ст. 64 Конституції України) обмежено на певний час в умовах воєнного або надзвичайного стану. Також згідно з пп. 3-4 ч.2 ст. 4 Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16.03. 2000 р. передбачається можливість запровадження надзвичайного стану в разі «виникнення міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів, блокування або захоплення окремих особливо важливих об’єктів або місцевостей, що загрожує безпеці громадян і порушує нормальну діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування; а також виникнення масових безпорядків, що супроводжуються насильством над громадянами, обмежують їх права і свободи».