3. Законодавче забезпечення прав людини в Україні

У Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.) і зверненні Верховної Ради України «До парламентів і народів світу» (5 грудня 1991 р.) проголошувалося: до сім’ї цивілізованих країн бажає ввійти нова, демократична, правова держава, що ставить перед собою мету, зокрема, реально забезпечити права, свободу людини і громадянина та зобов’язується строго дотримуватись загальновизнаних принципів і норм міжнародного права й міжнародних стандартів у галузі прав і свобод громадян.

Перші законодавчі акти підтверджували прагнення незалежної держави дотримуватись проголошеної мети. Досить назвати Закони України, прийняті на початку 90-х років: «Про власність», «Про підприємництво», «Про свободу совісті й релігійних організацій», «Про громадянство України», «Про місцеві ради народних депутатів і місцеве та регіональне самоврядування», «Про всеукраїнський і місцевий референдум», «Про дію міжнародних договорів на території України» (1992 р.) та ін.

Прийняття України 9 листопада 1995 р. у члени Ради Європи суттєво вплинуло на подальший розвиток прав і свобод людини в нашій країні. Україна приєдналася до великого числа багатосторонніх європейських конвенцій у галузі прав і свобод людини і взяла на себе зобов’язання щодо імплементації їх у національне законодавство. Членство в Раді Європи прискорило процес прийняття Конституції України.

Конституція України 1996 р. визначила:

– сучасний статус людини і громадянина в Україні;

– проголосила людину, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпеку вищою соціальною цінністю (ст.3);

– імплементувала всі основні положення міжнародно-правових актів щодо прав і основних свобод людини, насамперед, Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права;

– уперше замість фрагментарного перерахування прав і свобод визначена система прав і свобод у всіх сферах громадського життя (ст. 21- 68);

– механізм забезпечення й охорони прав і свобод, що включає: 1) систему конституційних нормативно-правових гарантій прав і свобод (юридичної відповідальності за порушення прав і свобод; невідчуження і не порушення прав і свобод; неприпустимості скасування, звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод); 2) систему організаційно-правових гарантій (Президент України, Верховна Рада України, органи виконавчої влади і місцевого самоврядування, суд, прокуратура, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини); 3) можливість використання міжнародних гарантій (ст. 55) – кожен громадянин України має право після звернення в усі національні органи правового захисту своїх прав звертатись у відповідні міжнародні судові органи і міжнародні організації, членом або учасником яких є Україна. Після ратифікації 17 липня 1997 р. Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. громадяни України отримали право звертатися для захисту своїх прав до Європейського суду з прав людини. (Кількість справ громадяни проти України, розглянутих Європейським судом, склало у 2003 р. – 12: 6 – порушення ст. 3 ЄКПЛ – «Ніхто не може бути підданий катуванням або нелюдському поводженню або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню»; 2 – ст. 5 – право на справедливий суд; 4 – невиконання рішення національного суду)¹.

Прийняття Конституції стало основою для розробки та прийняття цілої низки найважливіших нормативних документів з прав людини. У жовтні 1996 р. був прийнятий Закон України «Про звернення громадян», у грудні 1997 р. – Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», у вересні 1997 р. – Закон України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади й органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», у червні 1999 р. – Постанова Верховної Ради України «Принципи державної політики у сфері прав і свобод людини», у березні 2000р. – Постанова Верховної Ради України «Про дотримання правоохоронними органами України конституційних гарантій і законності в забезпеченні прав і свобод людини», у лютому 2002 р. – Указ Президента України «Про заходи для подальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян», у червні 2003 р. – Закон України «Про демократичний цивільний контроль над військовою організацією і правоохоронними органами держави», у березні 2004 р. – Закон України «Про місцеву міліцію в Україні» та ін.

У Конституції України і перерахованих вище законах і нормативних актах чітко визначені основні права і свободи людини: громадянські, політичні, соціально-економічні, культурні й солідаристські (колективні). Розглянемо кожну групу прав докладніше.

До громадянських прав належать права людини на:

– життя;

– свободу;

– особисту гідність;

– особисту недоторканність;

– сімейну таємницю;

– недоторканність житла;

– свободу пересування;

– повагу до особистості;

– презумпцію невинуватості;

– недоторканність приватного життя.

До політичних прав належать права людини на:

– право обиратися;

– право зборів;

– доступ до державної служби;

– створення професійних та інших об’єднань;

– свободу совісті;

– свободу думки;

До соціально-економічних прав належать права людини на:

– працю;

– відпочинок;

– охорону здоров’я;

– свободу вибору роботи;

– використання природних ресурсів;

– соціальне забезпечення;

– підприємницьку діяльність;

– захист материнства і дитинства.

До культурних прав належать права людини на:

– освіту;

– використання духовних цінностей;

– свободу творчості.

До солідаристських (колективних) прав (належать у цілому націям, народам, усьому людству) слід віднести:

– мир;

– суверенітет;

– самовизначення;

– навколишнє середовище.