Взаємовідносини держави і особистості
Для вивчення історії становлення прав людини в Україні треба звернутись до історико-правових пам’яток: «Закону Руського», «Руської правди», Литовських статутів (1529 р., 1566 р., 1588 р.), «Декларації запорожців» (1625 р.), Конституції Пилипа Орлика (1710 р.), «Законів про тимчасовий устрій України» (1918 р.), особливо на розділ, який називався «Права і обов’язки українських козаків і громадян».
Перехід від напівформального проголошення прав і свобод людини, що панували в радянський період, до реального наповнення їх змістом і значенням починається з проголошення України незалежною державою (24 серпня 1991 року).
Права і свободи людини – це особливий тип договірних відносин між суспільством і індивідом, особою і державою, які фіксуються національними правовими системами. У Конституції України встановлено, що права і свободи людини визнаються найвищою соціальною цінністю, вони є невідчужуваними та непорушними (ст. 3, 21).
Сутність договірних відносин між державою і особою полягає в тому, що держава визнає права і свободи людини, хоч деякі належать людині від народження. Таке визнання певною мірою обмежує владу держави, але це не повинно вести до приниження її ролі; держава не тільки захищає права і свободи людини, але й надає їм загальнообов’язкової юридичної сили закону. Під законом, як відомо, розуміють акт довгострокового тривалого користування, котрий поширюється на всю територію держави і спрямований на максимальне коло суб’єктів правовідносин.
У взаємовідносинах держави і особистості існують складні взаємозалежності. Вони побудовані на системі взаємної відповідальності, де правам однієї сторони відповідають зобов’язання іншої і навпаки. Сутність цих взаємовідносин можна виразити у вигляді схеми (див. схему 2).
Схема 2
Етапи проголошення та розвитку прав і свобод
Якщо уважно проаналізувати схему, то можна зробити наступні висновки:
1. Держава, яка встановлює зміст і обсяг юридичних прав громадян, бере на себе обов’язок гарантувати виконання цих прав юридичними, моральними, політичними та ідеологічними засобами.
2. Разом з тим, вона має право вимагати від громадян дотримання законів країни і встановлює для цього заходи юридичної відповідальності за невиконання своїх обов’язків.
3. Громадянин, маючи право вимагати від держави забезпечення реалізації своїх прав і свобод, може звернутися за допомогою до державних органів для поновлення порушених прав.
4. За недотримання встановлених законом заборон і обмежень громадянин несе юридичну відповідальність.
Єдність прав і обов’язків є важливою ознакою будь-якої правової системи. До змісту юридичних обов’язків особистості входить необхідність:
– здійснення визначених дій;
– утримання від здійснення окремого кола дій;
– вимагати здійснення (або утримання від здійснення) дій від інших осіб;
– нести відповідальність за невиконання приписуваних дій.
Єдність прав і обов’язків у цілому визначає правовий статус людини, котрий є вираженням його соціального статусу. Основною умовою для володіння правовим статусом є громадянство, тобто політико-правовий стан людини у даній державі. Воно є юридичною основою для особистості користуватися юридичними правами і свободами та виконувати встановлені законом обов’язки.
На основі аналізу Конституції України, національного законодавства України можна визначити права і обов’язки, які відносяться лише до громадян України, відрізнити статус громадянина від статусу іноземця або громадянина без громадянства (апатрида); відрізнити загальний статус від спеціального та індивідуального тощо.
Але мало проголосити права і свободи людини, їх необхідно гарантувати.